“Хочу кайфувати від перемог – це для мене результат” – призерка Паралімпіади Наталія Морквич

Фото: Юлія Тяско

Володарка понад сотні нагород, призерка кубків світу на візках, фехтувальниця Наталія Морквич цього року здобула до колекції ще одну нагороду, можливо, найціннішу – “срібло” Паралімпійських ігор у Токіо.

Окрім величезної кількості спортивних нагород, колекція Наталії Морквич після прибуття на батьківщину з Японії поповнилася ще однією відзнакою – Орденом княгині Ольги. Журналістка “Еспресо.Захід” поспілкувалась з олімпійською призеркою про початок її спортивної кар’єри, післясмак від ігор, про те, чим любить займатись у вільний час і що планує в майбутньому.

Фатальна ДТП, яка змусила йти далі

15-річні дівчата мріють про майбутню професію, гуляють з друзями, ходять на вечірки. Наталія Морквич у 15 років мріяла просто ходити. 29 серпня з нею і її товаришем сталась фатальна ДТП, у якій дівчина втратила кінцівку.

Розкажіть про те, як зазнали ушкодження…

Ми потрапили в ДТП, коли я була в 9 класі. Їхали з товаришем на скутері в Білогорщі, а назустріч на обгін на великій швидкості виїхала машина. Товариш не встиг від’їхати з дороги, бо там і не було куди. Він скерував убік, але задню частину скутера машина зачепила. В мене була дуже сильно пошкоджена колінна чашечка. Тоді пролежала півтори години на узбіччі, поки не приїхала швидка допомога. До того моменту серед людей поруч була медсестра, але вона не надала жодної допомоги. Покарання ніхто не поніс.

Мій товариш у той момент втратив свідомість, а я – ні. Знайшла в траві свій телефон, подзвонила братові, а потім батькові.

Колінна чашечка була повністю розтрощена і все трималося лише на шкірі внизу. Поки не приїхала “швидка”, болю я не відчувала через шоковий стан. А вже в автомобілі почався сильний біль. Пам’ятаю, як відчуваю, що очі самі заплющуються. І в цей момент чую розмову лікарів: “Тільки не дайте їй заснути, бо вона втратила багато крові”. Я їду, все в тумані… Для мене це тривало нібито 15 хвилин, хоч насправді десь 2 години. Привезли у 8 лікарню, і останнє, що я пам’ятаю, – це реанімація. По правій нозі відчула, коли ножицями розрізали джинси, наставили на мене багато ламп – і все. Прокинулась у реанімації.

Ледь підіймаю голову і бачу біле простирадло, під яким немає однієї ноги. Прибігли лікарі, вкололи мені ліки, я знову заснула і знову прокинулася з надією, що це сон.

Перше відчуття – шок і думка, що це сон, а не реальність. Ногу ампутовано, я лежала сама, бо моя мама на той час була за кордоном. Прокинулася, хотіла рухати пальцями ніг і зрозуміла, що на правій рухаю, а на лівій не можу. Ледь підіймаю голову і бачу біле простирадло, під яким немає однієї ноги. Прибігли лікарі, вкололи мені ліки, я знову заснула і знову прокинулася з надією, що це сон. Так повторилося кілька разів.

Фото: facebook Наталія Морквич

Зараз ви вже про це можете говорити. А тоді, мабуть, була сильна депресія?

У певний період почала ставити собі запитання: як у 15 років я це пройшла? Коли мені було 25, то думала: не факт, що зараз могла б пройти це й пережити. Бо зараз я не можу зрозуміти, де в мені було стільки сил тоді. Хоча, мабуть, Бог не дає людині того, що вона не може подолати.

Що допомогло долати труднощі до того, як прийшли у спорт?

Я прийшла у спорт дуже швидко. До того не займалася спортом, просто любила фізкультуру й була дуже активною дівчиною: грала у футбол, каталася на велосипеді, займалася баскетболом, волейболом у школі, виступала десь – я це любила. Але от щоб ходити десь на конкретну секцію, то ні.

Фехтування, яке спершу налякало

Через скільки часу після травми прийшли в паралімпійський спорт?

Мої батьки знайшли тоді приватний протезний завод. Я прийшла, а мене спитали, чи не хочу займатись спортом? Була не проти спробувати. Дали контакти тренерів, і чомусь тоді склалось таке уявлення, що там буде вибір секцій і піду, куди захочу. Але мені запропонували, власне, лиш секцію фехтування.

Прийшла на фехтування, побачила ті візки й була просто вражена. А, зазначу, що після ДТП я собі постановила, що не пересуватимуся на колісному кріслі, бо в мене є нога (сміється). А там я прийшла і бачу, що всюди візки. Хлопці пояснили, що є різні інвалідності, тому візки мають бути. Я тоді все оглянула й пообіцяла, що прийду ще раз – відразу не готова була дати відповідь. Просто злякалася колісних крісел, бо до цього взагалі ніколи не зустрічалася з людьми з інвалідністю.

Загалом дуже швидко стала на протез, це було 13 грудня, за пів року після ДТП, а в червні вже пішла на секцію фехтування. Спершу я ще вчилася ходити через те, що не було коліна – мусила навчитись управляти колінним вузлом, який працює, як собі хоче. З протезом потрібно вчитися ходити, бо одна справа – пересуватися по будинку, а інша – по вулиці, де кожен камінь є перешкодою. Наче немає проблем з протезом, але дуже неприємно, коли він натирає, дуже сильно пече і треба час на відновлення шкіри.

Чи порадили б людям з фізичними ушкодженнями займатися фізкультурою, спортом? І чому, як це допомагає?

Особисто мені спорт допоміг швидко реалізуватись у тих умовах, в яких опинилася. Якби не потрапила в спорт, то не побачила б, що є люди, які навіть зі складнішими ситуаціями продовжують жити й навіть насолоджуватися життям. Цей момент дозволив мені зрозуміти, що з цим можна жити.

Вдячна своїм батькам, які мене підтримували і стимулювали. Рік навчалася вдома, а вже в 11 класі батьки сказали, щоб я ходила вже безпосередньо в школу. Тоді активно займалася всім: навчання, репетиторство, тренування по 4 години 3-4 рази в тиждень.

Наскільки було важко і чи часто виникало бажання кинути?

Навіть коли я вступила в університет, на перше місце ставила спорт. Коли в мене водночас були пари і тренування, то завжди обирала тренування. В один час зрозуміла просто, що я це люблю. З першого тренування мені все вдавалось. І, мабуть, тому, що тренер сказав, що все вдається, мені це почало подобатися.

Ви тоді уявляли, що можете стати призеркою Паралімпійських ігор?

Навіть приблизно ні. Я й за мету собі цього не ставила. Але характер у мене дуже наполегливий.

Скільки взагалі є фехтувальниць-візочниць, з ким тренуєтеся?

Я завжди вибирала сильніших за себе суперників і тому росла.

Тренуюся зазвичай з хлопцями. У нас є різні види зброї, які поділені по видах (рапіра, шабля). У 90 відсотках тренувань я тренуюся з хлопцями і саме це дало мені вирости. Я завжди вибирала сильніших за себе суперників і тому росла.

Коли вирушали в Токіо, їхали по медаль? Сподівалися на такий успіх?

Я розуміла, що маю такі можливості, але знала, що на таких змаганнях може трапитися будь-що. Після попередньої Паралімпіади, в Ріо, де я “пролетіла” у 2016 році, розуміла, що можу чекати будь-чого. Тим паче, що в нас не було змагань півтора року і я фактично не знала, на якому я рівні. Це – не той вид спорту, де час працює. Нам потрібен спаринг, потрібно знати, на якому рівні спортсмени, як вони виросли і що мають. Ми тримали себе в тонусі, постійно посилено тренувались, але не знали, хто із суперників на якому рівні.

Фото: facebook Наталія Морквич

Тому насправді не знала, на що очікувати. Але, якщо згадувати Ріо, то тоді я підсвідомо відчувала, що не візьму медалі. А зараз летіла й дуже сильно вірила, що можу. Це – саме та медаль, якої бракувало до моєї колекції.

Ніхто з нас не знав, з чим повернемось. Я їхала і розраховувала на шаблю, розуміла, що там маю шанси. Але “пролетіла”. На рапіру вже взагалі не розраховувала, але в певний момент відключила всі думки і просто фехтувала. Страх не виграти дуже заважає. Це швидше психологічний момент.

Найбільші нагороди не завжди “найсмачніші”

Ви вигравали кубки світи, чемпіонати. Яку перемогу вважаєте найбільшою?

Хочу кайфувати від перемог – оце для мене результат. “Бронза” може бути для мене набагато ціннішою, аніж певне “золото”.

Якщо не брати “срібло” на Паралімпійських іграх, то 2019 року на чемпіонаті світу я завоювала особисту медаль на шаблі. Люблю ті медалі, які несуть за собою гарні бої. Можна виграти в слабших – ти тоді такий самий переможець, але післясмак від такої перемоги – інший. Не отримую в цей момент тих емоцій і заряду, яких потребую для себе. А я хочу кайфувати від перемог – оце для мене результат. “Бронза” може бути для мене набагато ціннішою, аніж певне “золото”.

Срібна медаль, яку я виборола у Бразилії – вона для мене крутіша за будь-яке “золото”. З рахунком 7:14 я програвала в Євгенії Бреус у фіналі, витягнула до 14:14, але програла 14:15. І для мене круто саме це, що не здалася і змогла витягнути до такого рахунку. Так, могла, звісно виграти, а могла й не витягнути.

Як українським паралімпійцям вдалось здобути стільки медалей, попри доволі помірне фінансування?

Насправді в нас дуже добрі умови підготовки, олімпійської бази в Кончі-Заспі, де олімпійці тренуються. Ще до Ріо ми тренувалися в інших, гірших умовах, від спеки могли просто відключатися. Після цього в нас є зал з кондиціонерами, де маємо всі умови, хороші тренування, інвентар. Тренуємося дуже багато – регулярно є збори по два тижні, один вихідний. Щодня – два тренування.

Рідне місто, яке засмутило

Які призові передбачено за медаль? Чи придумали вже, як витратити гроші?

Я хочу власне помешкання, бо проживаю з батьками. Винагорода – 125 тисяч доларів за “золото”, 80 тисяч – за “срібло” і 55 тисяч – за “бронзу”, як в олімпійців, так і в паралімпійців.

Олімпійцям місто виділило по квартирі, а паралімпійцям по 250 тисяч.

Однак ми не завжди в однакових умовах. Хочу зауважити один факт: у Токіо троє олімпійців і троє паралімпійців із Львівщини завоювали медалі. Олімпійцям місто виділило по квартирі, а паралімпійцям по 250 тисяч. Це для мене особисто образливо. Не розумію, чому так, адже ми теж працюємо і нам дуже важко.

Я працювала 13 років, і це поки що моя єдина медаль на паралімпійських іграх. Тому образливо, що місто так повелося. Нас не приїхало 20 медалістів. Чи паралімпійці менше трудились за ці роки? Я впевнена, що ні. І для мене це – несправедливо.

Медаль на паралімпіаді – це єдиний шанс для українських спортсменів-паралімпійців налагодити фінансове становище?

Щоби суттєво, то так. Коли виграєш медаль, можна придбати авто чи житло. Хоча я на перше місце ставлю не своє фінансове становище, а свій емоційний стан від процесу.

Ніхто не був на нашому місці й не знає, яких зусиль треба докласти для досягнення результату. Антон Дацко в певний час, поки не вигравав і не мав авто, добирався з Буська на тренування електричкою. Зима, холод, сніг – електричкою…

Через три роки знову Ігри, задумувалися про це?

Звісно, хочеться. Тим паче, що буде включена жіноча шабля. Є дівчата, які планують йти в декрет, але ще всі думають. Все проясниться з часом.

Життя поза спортом

Паралімпіада відгриміла… Що далі? Відпочинок?

Якщо чесно, ще навіть не відпочивала досі. Приїхали – то якісь інтерв’ю, то фотосесії. Нещодавно було для журналу “VOGUE”.

Як почувалися в ролі фотомоделі?

Дуже добре насправді. Фотографія, фотосесії – це моє хобі. Мені це подобається, і я люблю це робити, особливо коли треба переключитися, відпочити від фехтування.

Перед Олімпіадою від зйомок відмовлялася, намагалася повністю присвятити себе тренуванням. Але інколи приїжджаю з тренувань і навіть чохол не розбираю – не можу дивитись ні на маску, ні на рапіру, ні на шаблю. Часом таке буває, що впродовж року лише цим займаєшся і деколи таки виснажуєшся. А фотосесії – це спосіб перезавантаження.

Краще жити й насолоджуватись, аніж існувати в цьому житті.

І на завершення: що хотілося б побажати людям, які опиняються в ситуаціях, схожих до вашої?

Хочу сказати: що б не сталося, а життя триває. Лише від самої людини залежить те, як вона його проживе, людина сама обирає свій шлях. Звичайно, їй будуть траплятися такі люди, які допомагатимуть. Та ніхто і ніщо не може зламати людину, яка не зламає себе сама.

Я по-іншому почала сприймати життя і це – моя найбільша цінність. Я ціную дощ, на який так часто нарікають люди. Бо пам’ятаю, як лежала в реанімації і думала, як добре прогулятися під дощем. Але не могла, побігати під дощем не могла. Про це хтось і не задумується, проте для мене це було безцінним. Бачити світ, прокидатися – це все стало інакшим, але воно є. Краще жити і насолоджуватись, аніж існувати в цьому житті.

Тетяна Яворська