Колективні полювання на візках

Про що мріє вінницький спортсмен-активіст з інвалідністю.

У свої 17 років вінничанин Андрій Щербацький радів життю. Юнак активно займався самбо, дзюдо, сумо, захоплювався риболовлею та навчався на пожежника-рятувальника. Але все перевернув нещасний випадок… Невдало пірнув на риболовлі… Вирок лікарів був невтішним – перелом хребта, інвалідність та на все життя інвалідний візок…

Але молодий чоловік не здався біді. Нині Андрій веде активну громадську діяльність. Чоловік неабияк захоплюється риболовлею та організовує змагання серед людей з ураженням опорно-рухового апарату. А ще цікавиться полюванням. Мріє організувати й перші в Україні полювання за участю людей на візках та змагання зі стрільби. Андрій розповів, як воно – бути спортсменом, рибалкою та любителем активного відпочинку на інвалідному візку.

– Мій дідусь свого часу був мисливцем. Він вже не полював через свій солідний вік, але коли ми гуляли у лісі, постійно розповідав мені про лісові гриби, ягоди, дерева, показував тварин та птахів, розповідав про них. Взимку показував й сліди лисиць, зайців тощо. З самого ж дитинства я захоплювався риболовлею. У шість років вже тягав карасиків на стареньку бамбукову вудочку та саморобні гачки. Було, що в школу у рюкзаку носив волосінь та пару гачків. Та й з уроків, бувало, тікав на річку чи озеро, на риболовлю. І разом із гарними оцінками зі школи я приносив додому й впійману рибку-синьку. Батьки дивувались, – розповідає 28-річний Андрій Щербацький. – І навіть коли мене спіткало страшне лихо, я з честю та достоїнством пройшов через ці випробування й, зокрема, саме завдяки риболовлі. Зараз настільний теніс та риболовля – це два мої коронні види спорту. А ще регбі. Ми часто проводимо турніри з цього виду спорту як в Україні, так і їздимо за кордон…

– А як Вам вдається успішно рибалити на інвалідному візку?

– Я цікавився історією, розвитком риболовлі, засобами лову того чи іншого виду риб, снастями, прикормкою тощо. І відразу ж намагався випробувати на практиці отримані знання. Завдяки своєму електричному візку у мене є певна свобода пересування. Громадським транспортом, що пристосований для перевезення пасажирів з інвалідністю, теж їжджу. Це дає мені змогу бути більш мобільним. Ось так я почав їздити на Вишенське озеро у Вінниці. Є улюблені місця, де гарно ловиться красноперка, окунці.

Ще більше полюбляю інший став у Вінниці. Я є представником місцевої спілки рибалок «Рибачок». Ця водойма відносно недалеко від мого житла. Тож майже кожної п’ятниці після роботи на вихідні дні я їду туди. Зазвичай, рибалки займають місця там десь о 5–6-й ранку. Аби теж стати там на риболовлю о такій годині я мушу бути на озері заздалегідь. Бо якщо приїду пізніше – всі кращі місця вже займуть. Тож я встаю десь опівночі і відразу їду зі своїм рибальським знаряддям на став. Десь о третій ночі вже займаю місце. Тоді розпалюю багаття, п’ю чай з термоса, насолоджуюсь красою рідної природи та ночі. Буває, що взагалі приїжджаю туди на ніч. Вже десь о 22–23 годині я там та всю ніч відпочиваю в очікуванні. А зранку вже закидати гачки. Я намагаюсь туди їздити у гарну погоду та негоду. Це вже обов’язкове правило мого життя.

«В аеропорту Шотландії мені зламали спінінг. Та й добре»

Нині Андрій Щербацький вже є двократним чемпіоном України з настільного тенісу та трикратним призером всеукраїнської першості зі спортивної риболовлі.

– Я відразу почав гуртувати навколо себе людей з інвалідністю – любителів риболовлі, природи та гарного відпочинку. Згодом вже мені запропонували брати участь у подібних змаганнях. У змаганнях вже беруть участь й 60 людей з інвалідністю різного віку та соціального статусу. Найчастіше такі змагання відбуваються у Києві. Але також виступаємо по всій Україні. Двічі я виборював на чемпіонатах призові місці, а ще раз посів перше місце, – розповідає Андрій. – Це теж великий фарт.

До речі, Андрій Щербацький випробував й рибальське щастя не лише в Україні.

– Як спортсмен та громадський активіст я вже був у Норвегії, Шотландії, Грузії, Вірменії та Азербайджані. Хоч часу на відпочинок було таки обмаль, але я не міг пройти осторонь улюбленого хобі. До Норвегії взяв простий спінінг, блешню на 18 грамів та пару гачків. І ось на фіорді побачив як з дерев’яного пірсу місцеві рибалки ловлять рибу, зовні схожу на скумбрію. Спробував теж. І вже за годину зловив рибу. Пішов наступного дня – знову витягнув чотири рибини вагою близько кілограма. Ми їх тоді всі дружно приготували та поїли… А от у Шотландії в аеропорту випадково зламали мені спінінг. Та й добре. Бо це я вже потім дізнався, що у їхній країні просто так ніде не порибалиш. Треба обов’язково дозвіл, ліцензію. А за самовільну риболовлю солідний штраф. На щастя, я не став «браконьєром мимоволі».

– А не хочете спробувати себе у полюванні, стрілецькому спорті? Заохотити до цього й колег на візках?

– Я впевнений, що став би добрим мисливцем, бо є приклад мого дідуся. Звісно, зараз я не можу ходити лісами чи полями у пошуках зайців, лисиць. Але хочу професійно та серйозно зайнятись й полюванням. Я знаю чоловіка теж на інвалідному візку. Йому за 60 років. То він полює. На колективних полюваннях стає на номер та чекає на козулю чи кабана. Навіть на вишку підіймається. Він постійно полює, коли має змогу. От це неабияка сила волі та духу, закоханість у мисливську справу, любов до природи.

Думаю, що багатьом моїм колегам, друзям та однодумцям було б теж це цікаво. А ще стендова стрільба, із пневматичної зброї тощо. Тож я зараз активно вивчаю можливості для нас усіх займатися цими видами спорту. Провести полювання разом із колегами – людьми на інвалідних візках зі всієї України? Чудова ідея. Це, мабуть, було б вперше в Україні.

Я активний представник мисливських та рибальських спільнот. Із друзями-однодумцями постійно обговорюємо нагальні проблеми та питання, засоби їхнього вирішення…

– І Вам та Вашим колегам доволі часто доводиться думати не про спорт та відпочинок, а як не опинитися на дні суспільства…

– Не вам розповідати, із якими проблемами стикаються зараз люди з інвалідністю в Україні… І зневіра та відчай у власних душах та серцях це ще пів біди. А як вижити людині з інвалідністю у сучасному суспільстві? Так, саме вижити. Добре, що у Вінниці все ж таки активно впроваджуються принципи безбар’єрності, транспорт для перевезення людей з інвалідністю, зокрема, на інвалідних візках, є інклюзивні школи тощо. У багатьох українських містах немає й цього…

От нещодавно відбулися змагання, де наші спортсмени з інвалідністю вибороли аж 43 медалі, зокрема, й золоті. Чому наші спортсмени найсильніші у світі? Бо в Україні для них це і спорт, і боротьба за життя в прямому розумінні слова. Не про риболовлю. Ми от зараз займаємося ще й великим тенісом. Орендуємо спортивні зали шкіл… А коли канікули закінчуються, то можливості займатись у нас немає. Своєї зали немає. То про який розвиток інвалідного спорту може йти мова?

Держава виділяє дуже мізерні кошти на інвалідний спорт. Зокрема й нам доводиться самотужки шукати спонсорів, виступати та готуватись за власні кошти…

Про змагання зі спортивної риболовлі. Дуже, насправді, важко знайти водойму зі зручним заїздом та берегами, щоб на березі одночасно могли розташуватись 20–30 людей на візках. І щоб риба там була. Є такі водойми, але у приватній власності чи оренді. Ось так й доводиться вести перемовини – чи дозволять, чи ні? От це проблема.

Я звертаюсь через Вашу газету до всіх зацікавлених осіб, підприємців, організацій, мисливських, стрілецьких клубів, товариств тощо, кого зацікавили наші ідеї, можливість допомогти чи посприяти нам із нашими ініціативами, телефонувати до мене… Мій телефон: (098) 993-66-89. Буду дуже радий спілкуванню та допомозі нам. Давайте робити спільно дуже добрі справи!

Анатолій Мельник,
фото з архіву
Андрія Щербацького,
Газета “Природа і суспільство”

ЕКО-інформ