Марафон для двох сердець

Успішно пробігти Марафон морської піхоти США інваліду АТО Олександру Попруженку допомогло кохання

Днями Україна вітала учасників АТО, які, попри поранення та інвалідність, взяли участь у Марафоні морської піхоти США. Їхні історії – це історії про силу духу, витримку і наполегливість. Але є історія про силу кохання, яке повертає до життя і відкриває нові горизонти.

Учасник марафону Олександр Попруженко – ветеран АТО, який на війні втратив зір, і з ним – віру в майбутнє. Однак знайомство з Властою Трояновською змінило світ. Пара розповіла Укрінформу – як кохання не лише повертає до життя, а й дарує великі надії на нові звершення.

– Олександре, Власто, розкажіть історію вашого знайомства.

Олександр Попруженко

Олександр Попруженко: Я просто сидів удома і до мене Власта прийшла як волонтер. Це було 11 червня, і я цей день у своєму житті запам’ятаю назавжди, адже до мене прийшла моя друга половинка. І, починаючи з 2 липня 2017 року, ми щодня разом, відтоді ми жодного разу не розлучались. Уже більше року ми разом, ми одружені. Для мене це був великий подвиг – все організувати.

Спочатку, дійсно, Власта бачила, в якому я стані, – у мене була неймовірно важка депресія. Я вже звик до того, що я неживий предмет, якого просто годують: ти, як рослина, просто живеш на сонечку. Але Власта мені сказала: «Ні-ні, діставай своє коріння – будемо ходити, будемо бігати». У Власти теж була складна ситуація: вона не любить про це говорити, але вона до знайомства зі мною три місяці не ходила. Їй зробили операцію на хребті.

Власта Трояновська

Власта Трояновська: Після операції у мене був момент переосмислення: була така пауза, яка для чогось у житті дається. Ми зустрілись у момент, коли я інакше подивилась на життя, а у Сашка була інша ситуація, коли він на той момент вже не дивився на життя взагалі. Але так сталось, що у нас збіглося бачення на майбутнє.

– Власто, це була ваша ідея взяти участь в марафоні?

В.Т.: Ми побачили в соцмережах оголошення і кинули заявку. В нас було бажання якось почати життя. Реабілітацію психологічну ми почали ще раніше, але ось до таких конкретних занять спортом, орієнтованих на результати, – начебто, були не готові на той момент. Ми почали з того, що стали ходити в спеціалізовану групу «Гайд ранер» – це група для людей з обмеженнями, для незрячих людей. Але їхня ціль більшою мірою полягає у тому, щоб люди зробили перший крок і вийшли з квартири.

– Ви не хвилювались, що можете не пройти відбір для участі у Марафоні морської піхоти в США?

В.Т.: Я не замислювалась – чи ми пройдемо відбір, чи ні, але сам факт, що Саша пробіг 5 км, – це вже досягнення. Я сказала: «Сань, будемо сприймати це як певне тренування». Стати учасником такого відбору – це теж перемога і велика честь. А те, що він потім досяг, то це вже великий результат. У нас уже пішов спортивний азарт і це нас дуже надихало. Це дуже мотиваційний момент, коли люди хоча б починають брати участь, до того нічого не роблячи, – у них прокидається дух здорового змагання.

– Напевне, багатьом складно приїхати до Києва, аби спробувати пройти відбір?

В.Т.: Я скажу, що навіть не всі, хто знаходиться в Києві, знайдуть сили себе підняти, відірватись від планшета. Ну, нас планшет і телебачення не цікавлять, тому маємо багато можливостей. У нас, звичайно, є обмеження в напрямках для реалізації, тому йде концентрація на тому, що є для нас найкращим.

– Чи плануєте ви подаватись на участь у марафоні наступного року?

О.П.: Дистанція 42 км для мене – вже маленька (сміється).

В.Т.: Я думаю, що будемо системно брати участь у подібних заходах і в Україні, й за кордоном. Тим більше, що у Олександра є всі можливості для цього.

О.П.: Щоб ви розуміли: я біг ці 42 км – і танцював.

В.Т.: Так, це йому дається на одному диханні. У нього є натхнення, є бажання, мотивація, фізична підготовка. Нас прийняли професійні українські бігові клуби у формати навіть не як людей з обмеженими можливостями, а – з необмеженими. Заслужений тренер України Ігор Ліщинській нас дуже підтримав, плюс організовані тренування із спеціалізацією для ветеранів АТО. Тож, за наявності таких можливостей, гріх не брати участь.

– Крім великого бажання брати участь у змаганнях, чи є проблемні моменти, які ускладнюють заняття спортом?

В.Т.: Для початківців виникає банальне питання екіпірування. Це була перша наша потреба. Бо багато перших забігів, і навіть на відборі Сашко був у абсолютно непристосованому для цього взутті. І це дало відбиток на здоров’ї, на ногах.

– Можливо, варто ініціювати створення якогось фонду, який би допомагав хлопцям-початківцям впоратися з такими елементарними проблемами?

В.Т.: Ми про це ще не думали, але це хороша ідея. Взагалі, потрібно постійно будувати плани. Наприклад, ще до початку відбору ми почали думати – де ми можемо себе реалізувати. Ми пропрацьовували в голові – куди далі рухатись: перший напрямок для нас – це було навчання. Ми вступили в цьому році на магістратуру в Київський університет імені Тараса Шевченка на історичний факультет. А другий напрямок – це спортивна реабілітація. У нас було бажання займатися велоспортом. Але зіштовхнулись із тим, що ніхто не зміг надати допомогу. Тобто організації на рівні держави казали про відсутність цих тренажерів і можливості для тренувань. Тому є багато напрямків, ідей, які можна надалі реалізовувати.

Ірина Кожухар, Київ

Укрінформ