Микола Русецький, позивний Молот: “Хочу власним прикладом показувати, що без руки чи ноги все одно можна жити і працювати на захист України”

Цей боєць у 2014-2017 роках служив у 79-ій десантній бригаді, воював у Донецькому аеропорту, а в липні 2022 року під Миколаєвом втратив ступню. Попри це, повернувся на фронт, пише Цензор.НЕТ.

Цілий рік я не могла його впіймати – Микола, позивний Молот, постійно перебував там, де найгарячіше, і виїжджати з поля бою заради зустрічі з журналістом не входило в його плани. Ми переписувалися, постійно передомовляючись про розмову. А потім Микола дістав поранення, лікувався і проходив реабілітацію. І навіть в цей період його неможливо було десь застати. Він то бігає і стрибає з трирічною донькою, то консультується з протезистами, то вчиться управляти дронами… Вдалося поговорити з цим надзвичайно рухливим бійцем у… Краматорську. Микола повернувся в підрозділ, щоб продовжити захищати Україну. Неймовірний приклад відваги та мужності. І це підтверджують його державні нагороди. Ще у 2014 році він отримав два ордени “За мужність”, а цього літа – орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

“САПЕР ЗНАЙШОВ МІНУ, І МЕНЕ ПОГУКАЛИ, БО НЕ ЗНАЛИ, ЩО З НЕЮ РОБИТИ. КОЛИ ІШОВ ДО НИХ, САМ НАСТУПИВ НА МІНУ”

-Ти не на протезі?

-Я на ортезі. Два місяці після поранення я лежав, за цей час нога атрофувалася. Всі хірурги радять відрізати ногу ще трохи вище, щоб можна було поставити повноцінний протез. Але ж у мене збереглася моя п’ята. Плюси власної ноги, такої, яка вона у мене зараз, в тому, що я можу встати і піти зразу, я можу на неї спиратися. Можу в душі повноцінно покупатися. В побуті мені не потрібно вдягати протез. Багато хлопців, у яких така травма, вирішили 50 на 50. Хтось категорично за те, аби відрізати п’яту. А хтось говорить: слава богу, що я не погодився її видалити. Такі, як і я, ходять в ортезі. Я знаю такого бійця. Він навіть у футбол бігає, з парашутом стрибав.

Мій ортез з карбону. В амуніції, броніку я проходжу п’ять кілометрів – і нормально після цього себе почуваю. Треба ще трохи мені находитися. І не спішити відрізати залишок стопи. Я готовий спробувати поки пожити і послужити так. Найпростіше – зробити протез. В моєму ж випадку треба спробувати спочатку різні методи. Зараз по передку я сильно бігати не буду. Аеророзвідкою займаюся. Тож і навантаження на ногу менше.

-Як зазнав поранення?

-Це сталося 3 липня на Миколаївщині, біля села Благодатівка. В той день був штурм. Мені потрібно було заходити з правого боку, перейти річку, бо дамба була замінована. Знайшов місце для переправи. По пояс у воді перебралися. Я знав, що там все заміноване. Але волога земля і зелена трава не давали побачити міни. Вони вже вросли в берег. Ми дійшли до точки, куди мала прийти техніка. Але щось її не було. Підбили… Одна броня підірвалася – на міну наїхала. Командир групи вирішив іти далі. Ми вирушили. І тут міну знайшов сапер. Мене погукали, бо не знали, що з нею робити. Коли я ішов до них, сам наступив на іншу міну. Все…

Добре, що ми човен перед тим надули. Інакше би по болоті ішов – інфекцію ще б заніс. А так кинули мене в той човен, канатом перетягнули. І на ношах вже винесли. Джгути добре хлопці затягнули. Бо до медиків десь годину мене доставляли. Я навіть крові не втратив.

А от коли знімали турнікети, кров пішла жорстко. Хлопці передавили, як треба.

-Розумів, що стопи немає?

-Ні. Лише носочок відірвався і висів. Те, що не теліпалося, медик обробив, ввів кровоспинне, зафіксував все. А коли ми приїхали у місцеву лікарню, цей шмат прибрали. Реампутацію через два тижні в Одесі зробили, бо шкіра відмирала.

Я з жартами все сприймав. Чорний гумор, як захист, добре працює. Давно усвідомив – ще з 2014 року: щоб паніки не було, треба жартувати. Це працює.

-Коли ти прийшов у патрульну поліцію?

-У 2017 році звільнився з 79-ої бригади. Пів року погуляв – треба було підлікуватися, бо здоров’я трохи підсадив. На початку 18-го прийшов у патрульну поліцію. Іван Сергійович Базаренко, позивний Хірург, він зараз начальник патрульної поліції Херсонщини, потягнув мене до себе.

-Скільки ти прослужив у 79-ій бригаді?

-З 2014 по 2017 роки. У 2013 році закінчилася моя строкова служба – служив у Павлограді у внутрішніх військах. Пів року побув вдома, влітку пішов працювати вожатим у дитячий табір. А у 14-му прийшла повістка старшому брату. Він якраз мав одружуватися. Я не міг його відпустити в армію самого. Тому пішли разом, в одну роту. Хірург був її командиром. Ми навіть виїжджали в одному екіпажі. Правда, недовго. В першому бою під Лиманом мене поранило – легко. А брата через місяць – тяжче. Ноги посікло. Мене коли виписали, і я вертався в підрозділ, то ми не побачилися, розминулися. Він в шпиталь, а я назад. Тоді я і відчув, що це все моє.

Мене поранило в першому ж бою 79-ки. Наша зведена тактична група заїхала першою. Перед поворотом на Лиман нас почали обстрілювати. Ми вперлися в засаду, проїхали далі. Прилетіла міна. Мені повезло – уламок залетів ззаду, розірвав м’язи в нозі, але кістку не зачепив. Як в кіно було: брат біжить до мене з турнікетом, ротний на евакуацію мене відправляє. А я кричу: ні фіга, дайте автомат. Лящів мені надавали – їдеш в лікарню. Не думав, що отримав серйозну травму. Коли вже зняв штани, побачив, що м’яз розірваний.

-Ти потрапив і у Донецький аеропорт…

-Ми перші заходили туди. Це коли БТРи наші погоріли… Дві ротації я був в аеропорту – перший раз діб десять, другий – десь тиждень… Були моменти, важкі психологічно, коли всі забилися в куток: ну все. Це вже після того, як три дні підряд нас штурмували. Але коли вийшло першу групу ворогів знешкодити, зрозуміли, що вони також вмирають. Почали з усього по них працювати. І все вийшло.

“РОСІЙСЬКИЙ ТАНК ПО НАС ВИСТРІЛИВ – ШМАТ БОЛВАНКИ ЗАЛЕТІВ У МАШИНУ. ДОБРЕ, ВСІ ВЦІЛІЛИ”

-Я до останнього сподівався, що все це закінчиться. Що більше воювати не прийдеться. У мене навіть повернення в армію було аргументом у сварках з дружиною. Я казав, що повернуся служити у військо, лякав її таким чином… Я не сильно запарювався з приводу розмов, чи буде велика війна. Ці всі дані розвідки, аналітики. Мене вони не цікавили. Знову потрібно стати на захист – став.

Навесні 2022 року ми заходили у військовий аеропорт Кульбакіне. Туди почало прилітати і заходили росіяни. Звідти приїхав знайомий, у нього там був поранений боєць. Я його порозпитував, дізнався, що там залишився склад БК. Попросив дозволу у Хірурга поїхати забрати, бо все погорить. “Їдь”, – дозволив він. Але ніхто не захотів зі мною поїхати. Добре, за пару днів в аеропорт зайшов Хірург особисто, почав працювати з тими військовими, які там залишалися. Порозставляв позиції, налагодив оборону – і не дав зайти кацапам.

Після цього ми заходили в цивільний аеропорт міста. Там знаходився місцевий батальйон. Він спочатку називався “Святий Миколай”, потім “Миколаїв”, а ще пізніше “Тавр”. Він зараз увійшов в бригаду “Лють” Гвардії наступу. Ще були підрозділи добровольців. І нас – чотири чоловіки в чорній поліцейській формі. Там на вишці вже сиділи росіяни – звідти все було видно. Їх хлопці з 73-го центру вирахували і одного поранили. Таким чином ми взяли аеропорт під наш контроль.

Внизу, в ярку, стояло, мабуть, 20 одиниць техніки. Це за кілометр від аеропорту ближче до Миколаєва. У нас був лише ПТУР і п’ять ракет до нього. Ми вилізли на дах. І якраз, побачивши росіян, виїхала одна наша машина – це були бійці 73-го центру на чолі з начальником управління патрульної поліції Миколаївської області Віталієм Данилою. Ту машину почали крити. Що робити, як їх витягти? Ще й на броні у них башту заклинило. Беремо РПГ, заходимо з тилу. Відстань велика, ми не діставали росіян, але відволікли на себе, внесли паніку в їхні дії. Вони почали кружляти. Виїхав танк і почав стріляти. Він цілився в новий термінал аеропорту, але не міг навестися. Три чи чотири рази бахнув і не поцілив. Командир місцевого ТрО з позивним Отаман бере установку, починає бити. З п’яти ракет – три влучання. Таньчик, беха і КамАЗи покоцав. Одна ракета обірвалася. Одна не долетіла. А більше у нас нічого немає. Стрілкотня і все.

Так навмання їздити неправильно. Бо ми і до того так само потрапляли в несподівані ситуації. Якось вискочили між колонами росіян. Так танк по нас вистрілив – шмат болванки залетів в машину. Добре, що всі цілі залишилися.

Паралельно з цими подіями ми набирали добровольців з патрульної поліції. Я робив ставку на тих, хто вже мав бойовий досвід. Ми ж готувалися в Миколаєві до міських боїв, думали, буде прорив. Ще й день весною ще дуже короткий – їм його не вистачало. Вночі вони боялися іти. Якби день був довший, нам прийшлося б набагато важче. Вночі росіяни зовсім не орієнтувалися. До речі, вони і тут, як і на Київщині, їхали на розслабоні. Курили на броні. БК не завантежене. Цинки пусті.

У нас по штату були лише пістолети та автомати, але нам вдалося швидко затрофеїти багато зброї. З колон, які ми розбивали, потім забирали все, що можна було використати.

Якось ми навіть забрали у росіян два “Гради”. Перші розбиті колони вони кидали. Так ми взяли БТР-70, КамАЗ з БК. “Гради” були заряджені. Наш керівник домовився з військовими, і ми поїхали забирати саме артилерійські установки. Їхали якраз через моє село – я ж родом неподалік від Снігурівки. Вже доїжджали до Баштанки, як по нас ударили свої. Мої з села маячать – вночі через село пройшло 500-600 одиниць техніки. Там що хочеш було. Вони їхали по старих картах, блукали. Доїхали до кута – розвернулися. Цілий день в тих місцях крутилися. Тому нас наші ж і переплутали з росіянами. Ми потрапили під дружній вогонь, згоріли ті “Гради”…

Після того, як Київщина була визволена, зведений загін патрульної поліції із столиці приїхав на південь. Ми всі між собою злагодилися. Почали працювати.

“ПЕРЕЛАМНИЙ МОМЕНТ ЦІЄЇ ВІЙНИ СТАНЕТЬСЯ САМЕ У БАХМУТІ”

-Після поранення ти міг не повертатися на службу…

-Я з перших днів, як потрапив на лікування, розумів, що повернуся. В будь-якому разі є можливість щось робити. Я хочу подавати приклад, що без руки, без ноги можна жити і працювати на захист України. І це спрацьовує. Та й у мене родина – треба забезпечувати дружину і доньку, заробити на власне житло, бо живемо у тещі.

-Ти зайнявся аеророзвідкою…

-Всі мої навички – спонтанні. Ми, як зведений загін патрульної поліції, в якому 70 відсотків хлопців без бойового досвіду, не можемо бути штурмовиками. Коли я був на реабілітації у Львові, мені підігнали перший дрон. Я почав тренуватися, цікавитися. Потроху навчився ним керувати. І приїхав до своїх у Бахмут на початку зими вже саме як аеророзвідник. Наші безпілотники росіяни глушать дуже сильно, у них потужні РЕБівські системи – системи радіоелектронної боротьби. Два-три дрони за добу уходять аж бігом. Тому постійно всі і збирають гроші на закупівлю цих літачків.

-Після поранення ти приїхав саме в Бахмут?

-Ні, в Лиман. Відоси брату скидав: “Дивись, це будка синя, де мене поранило у 2014-му…” Було цікаво проїхати тими місцями, але тепер все має інший вигляд. Тоді було літо, зелень. А тепер – все побите. Восени зведений загін патрульної поліції працював саме на Лимані. Потім їх перекинули на Бахмут. Думаю, переламний момент цієї війни станеться саме тут, у Бахмуті…

-Ти почав ходити, спираючись на поранену ногу, ледь не в серпні…

-Коли мене відправили на реабілітацію, я дозволив дружині з донькою приїхати до мене. Дівчата з перших днів повномасштабного наступу були за кордоном. Начальник патрульної поліції України Євгеній Жуков, позивний Маршал, допоміг з путівками на Закарпаття, завдяки йому майже 30 днів я пробув разом з родиною. Там і загоєння рани відбувалося. Там я і почав ступати на ногу. Їздив у Львів консультуватися з протезистами.

-Фантомні болі є?

-У мене їх майже немає, тому що низька ампутація. В таких випадках немає таких болів.

-У чому відчуваєш незручності без стопи?

– Я все пробую, щоб розуміти, що можу, а чого не можу. От сів за кермо. А наш пікап з механічною коробкою передач. З автоматичною буде краще, бо не відчуваю педаль зчеплення.

-Ти завжди розмовляв українською?

-Я знаю три мови: російська, українська і суржик. Я виріс в селі біля Миколаєва. По трасі ідуть села Снігурівка, Березнувате. Оце друге – моє. Навчався в Херсоні. Все це моя рідна місцевість. Я коли переїхав в Миколаїв, “на русском разговаривал, нармально, как все”. Але сам не помітив перехід на українську. Говорив суржиком, але більш українським.

Те, що я місцевий, багато в чому допомагало. Якось показав десантникам, що немає нікого ще десять кілометрів. Ми ще й ці місця проїхали з земляком з села, зробили аеророзвідку, скинули дані. Хлопці зайняли лінію оборони, але навіть не знали, де противник. Показали їм, що і як.

“КОРОВИ ТЕПЕР ДЛЯ МЕНЕ НАЗАВЖДИ ПРОКЛЯТТЯ – ЧЕРЕЗ НИХ БАТЬКИ НЕ ВИЇЖДЖАЛИ, І МАМА ЗАГИНУЛА”

-Батьків вивіз? Чи ваше село не чіпали?

-У мене мама ж загинула від снаряда… Брат старший залишався в селі з батьками. Він не служить, бо після того поранення у 2014-му з ногами проблеми. Дзвонить він ввечері у березні, істеричним голосом розповідає, що в нашому селі стали наші вояки, закріпилися. А це 17 кілометрів від вже окупованої Снігурівки. Звідти прилетів “Орлан”. В цей час до нас приїхали армійці з тягачем забрати техніку. Брат каже: “Не треба зараз заїжджати – літає “Орлан”. До того по селу не було масових прильотів. Тягач все одно заїхав. Це ще й по дню було. Забрали, що їм треба було. Розвертаються на центральній вулиці. І село починають обстрілювати. Чотири доби просто рівняли… Не так давно лише світло поновили. А мама ішла корову чи теля заганяти, коли почалися перші прильоти. 152-ий снаряд МСТА прямо коло неї впав… Все, що могли, зібрали. Я приїхав, поховали… Після цього я батька і мамину сестру вивіз. Дачка у нас є маленька – там вони і жили, поки не стало безпечно в нашому селі.

Наступного дня поїхав до сільського голови: “Чого людей не вивозиш?” Ще чотирьох особисто забрав. Стару бабу мені в машину винесли. Сусіда нашого просив: “Поїхали!” У нього від вибуху пів дома завалило. А він закрився всередині: “А хто буде годувати собак?” Він холостий, жінки ніколи не було. “Давай, бери документи та й поїхали”, – вмовив таки. Вивіз всіх, кого міг. Чотири дні по селу сипали. Ці росіяни вже бачили, що не те що вояк там немає, – людей немає. Все одно – ще два дні крили.

У мене 2 старші брати. Всі там.

А десять наших корів я продав по дві-три тисячі. Ці корови тепер назавжди для мене будуть прокляттям. Тому що через них батьки не виїжджали, як я не просив. Хазяйство… Тепер кажу своїм: “Бачите, мене не слухались. Тепер все що скажу, будете робити”. Але вже пізно…

У грудні батько і два мої старші брати переїхали додому. Перекриваємо дахи. Вікна закриваємо. Хлопці, невістки поруч з татом. Роботи багато. Якщо зараз не зробити – про будинки можна забути.

Я довго їм не дозволяв повернутися. Але коли вже росіяни за Дніпро перейшли, зрозумів, що в наше село прилітати не буде. А батько тим живе. Йому в інших місцях також важко – все чуже… Зараз з ним залишається старший брат. Середній прийняв присягу. Він вже більше місяця в армії…

Віолетта Кіртока