“Мрію з парашутом стрибнути”. Оксана Радушинська – про творчість та волонтерство (ФОТО, ВІДЕО)

Фейсбук/Оксана Радушинська

Поезія і проза, телебачення і радіо, журналістика, волонтерство, громадська діяльність. Як це все може бути в житті однієї людини? Про це і не тільки – в інтерв’ю Суспільного з жителькою Старокостянтинова, що на Хмельниччині, Оксаною Радушинською, яка вміло поєднує усе перераховане.

З усього, чим довелося і доводиться займатися в житті, що б ви поставили на перше місце?

Напевно, зважаючи на обставини, на реалії теперішнього часу, найперше – це волонтерство. Це та стезя, той напрямок, який забирає найбільше часу, найбільше емоцій, найбільше душевних якихось хвилювань. Але, звісно, це не єдине, тому що на другому місці – журналістика. Це моя професія, тому віддаю їй себе і свої знання. На жаль, література залишається на третьому плані і страждає від нестачі мене, мого часу. Ось так, такий пріоритет.

“Дуже боляче усвідомлювати, що не скоро можна буде вмочити руки в Азовське море”.

Понад 50 разів ви були разом із громадською організацією “Творча сотня “Рух до перемоги” у Донецькій і Луганській областях. Це міста Маріуполь, Соледар, Мар’їнка…

Так. Дуже багато міст, про які ми чуємо у новинах – Мар’їнка, Попасна, Щастя, Маріуполь, Соледар. Соледар ще є, а інших просто вже немає в принципі, вони знищені. Боляче усвідомлювати, що оте, що було, до чого ти хай частинкою свого життя, але була причетна. Я багато спілкувалася і з місцевими жителями, і з військовослужбовцями. Нашою організацією ми їздили переважно до армійців. Боляче усвідомлювати, що цього немає. Дуже боляче усвідомлювати, що не скоро можна буде вмочити руки в Азовське море. Кожного разу, коли у нас пролягав маршрут на Приазов’я, ми виділяли собі бодай годинку, щоб руки-ноги вмочити в це море, і це було таке щастя – доторкнутися до нашого, істинного, до стихії. Розуміючи зараз, що, дай Боже, звільнять Маріуполь і він повернеться до України, настільки запоганили, замінували усе прибережжя, то ще не скоро можна буде до того моря доторкнутися.

Волонтери громадської організації “Творча сотня “Рух до перемоги” на концерті нашим захисникам. Фейсбук/Оксана Радушинська

У чому полягає ваша волонтерська діяльність саме зараз? Так само працюють волонтери громадської організації “Творча сотня “Рух до перемоги”?

Наша головна місія, коли ми їдемо до військових – привезти те, що їм потрібно. Це роблять усі волонтери. Але головна наша місія – це привезти емоції. Тому, коли ми приїжджаємо, ми створюємо концертні програми. У складі нашої громадської організації люди творчі, люди мистецтва – це як відомі, професійні співаки, так і студенти, аматори, але всі, хто має хист і, що найголовніше, бажання до ось такого волонтерства. Бо це далекі поїздки, це, до певної міри, емоційне виснаження, особливо коли йдеться про відвідини шпиталів чи реабілітаційних центрів. Це емоційно важко. Поряд з цим у нашій громадській організації є люди, які плетуть маскувальні сітки, в’яжуть шкарпетки, які опікуються переселенцями. Це ось такі дуже різні аспекти одного нашого руху до перемоги.

На жаль, інколи можна почути: “Які зараз можуть бути концерти? Зараз не час концертів. У нас щоденно гинуть українські воїни, цивільне населення”. Це, напевно, говорять ті люди, які ніколи не спілкувалися віч-на-віч і, зокрема, під час концертів з нашими армійцями. Військовослужбовці наших Збройних сил – сталеві люди, це навіть не обговорюється. Але ключове у цьому – люди. Людина – таке створіння дуже дивної, тонкої душевної організації. І дуже довго перебуваючи у стані напруженості однаково потрібно ці емоції якось перепрацювати, пережити, усвідомити і відпустити. Саме для цього є ми. Коли ми приїжджаємо, у нас є десь година часу для того, щоб разом з хлопцями і дівчатами у пікселі поспілкуватися, поплакати, посміятися, потанцювати, наснажитися і всім разом утвердитися у тому, що ми переможемо. Іншого бути не може!

“Воїни часто стають на коліна, щоб просто подякувати”, – каже Оксана Радушинська. Фейсбук/Оксана Радушинська

Ви показували світлину, де перед вами на колінах стоїть військовий. Що то було? Коли то було?

Таке повторюється часто. І квіти дарують, та й не лише мені, а й усім артисткам нашого колективу. І справді стають на коліна, щоб просто подякувати. Тому що неодноразово говорили, що коли кудись там на передову приїздить наш гурт і, більше того, коли дізнаються, що керівниця цього гурту пересувається у кріслі-колісному, не просто жінка, а людина з інвалідністю, яка приїхала саме до бійців, хлопці кажуть: яке ми маємо право опускати руки, коли нас підтримують такої сили люди. Мені це, звісно, дуже лестить, хоча я й не вважаю, що роблю щось таке неймовірне. Але якщо це саме так працює, то я дуже цьому рада.

“Для того, щоб писати для дітей, я повертаюся до себе дитини того віку, для якого я пишу”.

Як вам вдається у такі грізні і навіть темні часи знаходити сили бачити світло? Я зараз буду питати про дитячі книжки. Де брати ті сили? Бо, щоб писати для дітей, то, певно, треба бачити тільки сонце і бути настільки життєлюбною людиною. Це справді так?

Якщо чесно, то буває по-різному. Ми всі люди, у нас бувають різні періоди у житті. Але справді – для того, щоб писати для дітей, я повертаюся до себе дитини того віку, для якого я пишу. Я намагаюся згадати, які у мене були відчуття, яким було світосприйняття. І вже десь корелююся з тими відчуттями. Звичайно ж, я розумію, що сучасні діти надзвичайно відрізняються від того, якою я була у їхньому віці, тому треба, все ж таки, намагатися робити так, аби те, що пишеш, було цікавим сучасним дітям. Але першооснова – своє дитинне я. Чи пишеться зараз для дітей? Відверто – ні! Зараз не пишеться для дітей. Мабуть, це такий період. Хоча є задуми: хочеться створити якісь такі твори, пов’язані з війною, але такі, що орієнтовані на дитяче сприйняття, на їхній світогляд. Але знову ж, маючи немало літературних сюжетів для книг, я не знаю, з якого боку підступитися, щоб написати про війну. Я бачу, інші письменники, часом навіть не дотичні до війни, видають твори саме такої тематики. Я сама себе запитую: чому ж ти не пишеш? Ти ж це бачила, ти це знаєш, це пережила багато в чому. Мабуть, це надто особисте і болісне – підступитися до цієї теми. Має пройти час, аби з’явилися і дорослі романи, і твори для дітей. Це обов’язково буде, якщо Бог дасть час і можливість.

Презентація книги “Новий щоденник Славка Хоробрика”. Фейсбук/Оксана Радушинська

Багато разів видавалися і перевидавалися ваші книги для дітей. Це у якомусь такому казковому форматі і стилі. Вони виховують дітей, а те, що вони перевидаються, свідчить, що й подобаються дітям. Ваш твір – вірш є у підручнику з української мови для 6 класу. Як це сталося і наскільки це для вас важливо?

Звичайно ж, дуже важливо. Низка віршів, я знаю, є і у початкових класах. Є такий напрямок, як література рідного краю. Освітяни насправді давно використовують мої вірші, щоб розповідати дітям і про природу, і про почуття, і про патріотизм. Загалом, все, що вважають за доцільне, те і використовують. Мені це приємно. Але цьогоріч для мене стало приємністю те, що у майбутньому підручнику буде моє фото, коротенька біографія. Мене попросили написати автобіографію. Там мала бути певна кількість знаків. Скажу відверто: то був найважчий текст у моєму житті, тому що треба ж основне розповісти, але потрібно це зробити цікавим для шестикласників, а не з дорослої точки зору. З іншого боку – обмеження за кількістю знаків. Але там є вірш. Укладачки цього підручника розробили низку вправ, які варто на основі цього вірша зробити. Мені це цікаво, мені це приємно.

“Якби не підтримка моїх батьків, їхнє розуміння, їхнє сприяння, не було б і половини того, що зараз є”.

Ви власним прикладом, своєю діяльністю допомагаєте військовим, ви допомагаєте дітям ставати розумнішими, кращими, освіченішими. А хто допомагає вам?

Якби не підтримка моїх батьків, якби не їхнє розуміння, їхнє сприяння, звісно, не було б і половини того, що зараз є і в плані волонтерському, і в плані літературному. Перший крок завжди важко зробити. Першу мою книгу я дуже довго не могла наважитися видати. Батьки наполягли на тому, щоб її видати, вони протягом довгого часу складали мою пенсію по інвалідності, бо перша моя книга була видана саме на ці гроші.

Батьки свого часу підтримали й ідею поїхати на схід до військових. Там, де небезпечно, там, де треба сідати в автобус, супроводжували мене у поїздках. Вони – моя підтримка, мої руки, ноги, крила… Це величезна підтримка, і я дуже їм вдячна за те, що вони мене розуміють і підтримують. Як би не було важко – вони завжди поруч.

Це й друзі, це й колеги, з якими ми на одній хвилі, на однакових емоційних вібраціях, і розуміємо, що робимо одну спільну справу.

Ви спробували дуже багато речей в житті і все те вдало виходило і виходить. А що є таке, що б ви хотіли спробувати і чого ще не було? Є якась мрія?

До того, що ви перерахували на початку, можу додати, що нова моя іпостась творча і робоча – працівниця бібліотеки.

Це для вас нове?

Так. Для мене – нове. Ми багато років взаємодіяли і співпрацювали, і це вже така людська дружба. А коли мені запропонували працювати саме редакторкою у бібліотеці, я залюбки погодилася. То тепер я ще й бібліотекарка. А що хотіла б спробувати? З парашутом стрибнути.

Спілкувалася Алла Самойленко

Леся Боровець