Що розповідають спортсмени з Донеччини про паралімпіаду у Токіо

Двоє паралімпійців повернулися додому на Донеччину у Слов’янськ з Токіо. Андрій Трусов, майстер спорту України міжнародного класу з плавання (ураження опорно-рухового апарату), який завоював 6 медалей та Віктор Смирнов – заслужений майстер спорту України з плавання (зір), срібний призер паралімпіади, дали інтерв’ю виданню «Патріот Донбасу».

XVI Літні Паралімпійські ігри пройшли в місті Токіо з 24 серпня по 5 вересня. Паралімпійці нашої держави вибороли 98 медалей (24 золоті, 47 срібних, 27 бронзових), у підсумку посівши 5 місце за кількістю нагород і 6 сходинку в загальнокомандному заліку. Досить великий внесок у результат зробили спортсмени Донеччини, додавши до скарбнички 15 медалей (2 золоті, 8 срібних, 5 бронзових).

Віктор Смирнов

Андрій Трусов

Як ви оцінюєте свій виступ на паралімпіаді в Токіо?

Віктор: «Дуже позитивно, я дуже задоволений результатом, срібною медаллю. Для мене це була п’ята олімпіада і п’ята з медалями».

Андрій: «Більш ніж успішно. Все вийшло набагато краще, ніж я міг собі уявити. Шість медалей — це дуже круто».

Андрій, це перша Ваша олімпіада. Що сказали рідні, коли ти приїхав?

«Рідні всі вболівали, переживали. Коли я приїхав, вони були шалено раді. Адже мене не було три тижні».

Андрій, яка дистанція або етап були найскладнішими?

«Естафета. Це командна робота, найважча. Я плив на третьому етапі».

Яким чином спортсменів розподіляють по етапах?

Андрій: «Це все прораховується тренерами»

Віктор: «Зазвичай сильний спортсмен ставиться останнім. І перший етап ставиться сильний спортсмен, щоб задати відрив. В середину ставляться спортсмени слабший».

Андрій: «Ми наздоганяли суперників під час естафети. Після першого етапу ми йшли другі. На третьому ми трохи відстали. На четвертому все-таки стали третіми».

Питання скоріше до Віктора, він довше виступає. Чому наші паралімпійці виступають краще, ніж олімпійці, якщо взяти кількість медалей, загальні досягнення?

Віктор: «Неправильно порівнювати ці досягнення. Ми завжди говоримо, що у нас більше дистанцій. Якщо в здоровому плаванні 50 м кролем, розігрується 1, 2, 3 місце, то у нас є 10 класів у «опорників», три класи у «зору». Просто більше розігрується дистанцій. Ну і важливий фактор, то що у здорової людини набагато більше то поле, де він може реалізувати себе, працевлаштуватися, заробити собі на життя. Спорт людей з інвалідністю — це той промінець світла, де можна довести собі, оточенню, що ти не людина з обмеженими фізичними можливостями, а повноцінна людина. Домогтися успіху заробити собі на життя і своєї сім’ї».

А як ви в спорт прийшли?

Віктор: «Я вчився у вечірній школі в Донецьку, ми ходили три рази в тиждень в басейн. Мене хлопці брали за компанію. Потім я побачив виступ Олександра Мащенка, коли він виграв золото в Сіднеї. Дізнався, що є паралімпійський спорт, проводяться змагання. Потім поїхали до Курахового перед ЧЄ у 2001 році з батьками. І після цього мені запропонували перейти вчитися в Слов’янськ. І з 2001 року я перейшов і тренуюся. У 2002 р. я потрапив до збірної України та поїхав на ЧС, де виграв два «срібла» і чотири «бронзи».

Андрій: «Знайома мами сказала, що є тренери в Слов’янську. Я сам з Миколаївки (невелике місто поруч зі Слов’янськом). Знайома працювала в басейні адміністратором. Сказала є така можливість прийти поплавати, тренери дуже хороші. Може мені сподобається і плюс, що для здоров’я дуже корисно. Я прийшов до басейну, коли мені було 11 років. Зараз мені 21 рік і це моя перша олімпіада. У 2018 році я поїхав на ЧЄ в Дублін.

А як відбувається відбір до збірної України?

Віктор: «За результатами чемпіонату України. Спортсмен повинен показати результати не нижче 6-8 місця світового рейтингу, виконати норматив майстра спорту. Тоді можеш стати кандидатом до збірної.

Держава, як ви вважаєте, нормально ставиться до людей з інвалідністю, які займаються спортом на високому рівні або у неї є провали?

Віктор: «Останні роки збільшується фінансування. Ми не знаємо, скільки зусиль докладає Сушкевич — президент паралімпійського комітету, щоб це розвивати й добиватися нових успіхів. Цілий рік у нас проводяться навчально-тренувальні збори, де вся збірна спільно тренується. Збори проходять у Кам’янському (колишній Дніпродзержинськ), проводяться збори за кордоном: в Туреччині, в Болгарії. Хотілося б мати паралімпійську базу, таку, як була в Євпаторії. Там для людей, які переміщуються на візках, все було доступно. Є такий задум, що така база буде будуватися в Дніпрі, але поки влада не сильно йде назустріч у реалізації цього проєкту».

Андрій, а що найбільше сподобалося в Японії?

«Там дуже педантичні люди. Територія олімпійського селища була дуже великою. Територією їздили автобуси. Регулювальники всю ніч стояли та регулювали рух, щоб людей пропускали. Ну а взагалі, ми нічого не бачили, тому що весь час сиділи на базі. База красива, всі умови для спортсменів. Дуже велика їдальня, в якій смачно годували».

Заговорили про їдальню. А для спортсменів, повинна бути якась дієта?

Віктор: «Там представлені всі кухні, шведський стіл. І це все на самоконтролі. Не харчувалися тільки команди Канади, Австралії і ще якась команда відмовилася від харчування в загальній їдальні через коронавірус.

Віктор: «У плані доступності там немає ніяких бордюрчиків, всюди пандуси. Для незрячих по центру рифлені доріжки та іншого кольору. Зрозуміло, що цей об’єкт будувався для олімпійців і паралімпійців. Тому там були дотримані всі ці моменти.

А багато було глядачів?

Андрій: «Глядачів взагалі не було. Глядачами могли бути тільки учасники команд. Все це через епідемію Ковіду».

Віктор: «Ну не так і особливо тихо на басейні. Все одно була урочиста обстановка, знервована, коли тебе представляють, грає музика. Хтось там кричить на трибунах. Нехай це не так шумно, як якби були заповнені трибуни».

Коли глядачі на трибунах — це заважає або навпаки, підстьобує?

Віктор: «Це мене підстьобує Коли оголошують тебе, люди кричать, підтримують. Під час запливу, наприклад брасом, робиш вдих воно все одно чути: шум, свист. Це змушує тебе швидше плисти.

Між Україною та Японією великий розрив у часі, та часові пояси. Це позначилося якимось чином на самопочутті? Адаптація швидко відбувалася?

Андрій: «Перші три дні було дуже важко. Лягали пізно, вставати треба було рано на тренування».

Віктор: «Час на адаптацію було, тиждень. Мені акліматизація нормально зайшла. Ми сіли в Стамбулі в літак на годину сорок ночі. Я відразу перевів годинник на час Токіо. Там уже було 7:40 ранку. Я намагався в літаку не спати, ні спати на базі і лягти спати вже за місцевим часом. Тоді ти швидше перебудовуєшся».

А ви щеплені від коронавірусу?

Віктор: «Так, в нашій команді жоден не захворів, а ось в інших командах були випадки. З Білорусі спортсмен приїхав, але так і жодного старту не зробив. Він навіть не захворів, а потрапив у коло контактерів і його помістили на ізоляцію на 10 днів. Він просто відсидів і поїхав додому. А так були моменти, коли були порожні доріжки. То один не вийшов, то інший. Або хворіли, чи то потрапляли в контакти з тими, хто вже хворіє. У нас дівчинка помилилася і вказала в спеціальному мобільному додатку, температуру замість 36,5 – 38,5. Так вона не встигла до басейну доїхати, як вже потурбували доктора команди, шум підняли, що ваша спортсменка з температурою. Але потім вона все виправила. Кожен день ми здавали слину. Кожен день виходить були аналізи на коронавірус».

Віктор, а Ви довго збираєтеся ще бути у великому спорті?

Віктор: «Зараз відпочину, подивлюся за бажанням, за настроєм. Але поки кидати не планую. Наступна олімпіада через три роки в Парижі. У травні у нас буде ЧС у Португалії, але ще буде Кубок України.

Андрій: «Я планую плавати. Париж чекає (сміється)».

Віктор: «Париж, Лос-Анджелес і ще трійка олімпіад (сміються)».

Олександр Слов’янець