«Тепер часто думаю: добре все-таки, що основний удар прийняла я, інакше в хаті було б чимало трупів»

На Ярославі Лакатош тримається тепер гра жіночої паралімпійської збірної з волейболу сидячи.

18-річна Ярослава Лакатош із Новосанжарщини, втративши два роки тому внаслідок вибуху бойової гранати обидві ноги, вирішила не витрачати часу на освоєння інвалідного візка, а відразу стала на протези. Нині вона провідний гравець національної жіночої паралімпійської збірної з гри у волейбол сидячи

— Зате у мене тепер не мерзнуть ноги, і комарі їх не кусають, — кепкує сама із себе Ярослава. — Я ходжу в шортах, не соромлячись своїх залізних протезів. І навіть волосся пофарбувала в яскравий колір, аби це ще більше привертало до мене увагу оточення. Так, ось така я. І що в цьому поганого?

Ярославі Лакатош із села Дубина Новосанжарського району всього вісімнадцять. Але під час спілкування з нею здається, що вона прожила на світі всі триста. Шкільна «хорошистка», спортсменка, душа компанії, в 14 років вона народила дочку від коханого хлопця. Коли їй було шістнадцять, ціною власного здоров’я врятувала життя своїй дитині й чотирьом подругам. Хоча могла загинути разом із чоловіком, який для чогось підірвав у хаті осколкову гранату. Дівчина вижила лише завдяки щасливому випадку: односелець, військовий за фахом, знав, як потрібно правильно накласти джгута під час сильної кровотечі. А «швидка» в село, розташоване всього за 14 кілометрів від райцентру, їхала цілу годину. На операцію її брали з анемією крайнього ступеня, майже без пульсу. Прокинувшись після наркозу, Яся побачила те, що і передбачала, будучи при тямі, — відсутність обох ніг. Але вже менше ніж за рік після трагедії була зарахована до національної паралімпійської збірної з гри у волейбол сидячи, а ще за рік тренер призначив її зв’язковою команди. Тепер гра тримається на ній.

«У моїй правій куксі досі знаходяться понад шість десятків маленьких осколків»

Яся переносила нашу зустріч кілька разів — то вона їхала на збори, то на відповідальні змагання за кордон. Нарешті визначилися, що інтерв’ю відбудеться на Полтавському протезно-ортопедичному заводі, де їй повинні провести планову заміну куксоприймачів. Однак і цей план не реалізувався — відразу після повернення з Голландії, де відбувся світовий чемпіонат серед волейболістів-паралімпійців, Ярослава змушена була зробити термінову операцію з видалення осколка з правої кукси.

Вона не йде, а летить мені назустріч, і я ще здалеку відчуваю її енергетику. Посмішка на обличчі, очі горять.

— Дискомфорт я відчула відразу ж після прильоту в Амстердам, — присідає на вуличну лавку в центрі Нових Санжар, де ми все-таки змогли зустрітися, моя симпатична співрозмовниця. — Коліно почервоніло, почало набрякати й боліти. Але все, що міг зробити командний лікар, — це на якийсь час знеболити. І в такому стані я відіграла всі шість зустрічей із суперницями. Результатом ми залишилися незадоволені — шосте місце серед шістнадцяти команд-учасниць. Хоча перед цим на європейському турнірі в травні взяли «срібло». Своїй невдачі знаходимо таке пояснення: у нас оновився склад гравців, ми ще не «притерлися» одна до одної, а змагатися довелося зі згуртованими командами, які грають в одному й тому ж складі вже по декілька років.

— Тепер осколків у твоєму тілі більше немає?

— Таких великих, як витягли зараз, уже немає. Зате залишається ще понад шість десятків маленьких, яких лікарі не чіпають. А скільки я їх уже вилущила, навіть не рахувала. Але це не настільки важливо. Головне, що хірурги під час ампутації зберегли мені коліно, «начинене» осколками. Якби взяли вище, мені було б набагато складніше утримувати рівновагу. За це я їм дуже вдячна, але, на жаль, не знаю, кому конкретно дякувати. Мене оперували в Новосанжарській центральній районній лікарні дві бригади хірургів із Полтави, викликані по санавіації. Вони ювеліри, генії. Навіть не уявляю, як у тому місиві можна було зшити нервові закінчення, сухожилля, вправити колінну чашечку… А інша бригада тим часом зшивала мені розірвані шлунок, кишківник, сечовий міхур…

Доля Ярослави Лакатош зробила крутий поворот 6 травня 2016 року. Того вечора до неї зайшли подружки, щоб показати відеозапис футбольної гри, яка відбулася в Нових Санжарах. У районних змаганнях із футболу серед шкільних команд дівчат команда Дубинівської школи, в якій до пологів грала Яся, захищаючи ворота, посіла друге місце, тому всі перебували в піднесеному настрої. Під чай із печивом захисниця Марина Трачук, нападаюча Іванна Роман, воротар Карина Матявіна і вболівальниця Стефанія Кучинська разом із молодою мамою обговорювали вдалі моменти і помилки матчу. Поки дівчата говорили про футбол, Ясин чоловік грався то з донькою, то із собакою. А коли близько десятої години вечора гості зібралися розходитися по домівках, Іван раптом метнувся в спальню і вийшов звідти з гранатою в руках. «Дивіться, що у мене є!» — сказав із посмішкою на обличчі. «Ти що, дурень?» — кинулася до нього молода дружина. І в ту ж секунду пролунав вибух.

«Мені було шкода сестру, яка дивилася на криваве місиво замість моїх ніг»

— Я перебувала за метр від дверей і могла б вискочити в коридор, сховатися за шафою і тоді точно залишилася б із ногами, — згадує про той трагічний момент Ярослава. — Тепер часто думаю: все-таки добре, що основний удар я прийняла на себе, інакше там була б гора трупів. А так дівчатка швиденько прошмигнули за моєю спиною і дочку винесли. Подружки відбулися осколковими пораненнями. Найбільше дісталося Карині — осколок пройшов через очну орбіту і застряг у головному мозку. У неї, було, відняло правий бік, вона ще кульгає. На щастя, прогрес очевидний — недавно народила дівчинку. Іван отримав каліцтва, несумісні з життям. Звідки він узяв бойову гранату Ф-1, чому вона вибухнула у нього в руках? Я не знаю. Слідство теж нічого не з’ясувало.

— Ти пам’ятаєш, що було потім?

— Я то непритомніла, то приходила до тями. Чітко пам’ятаю, як мене посадили в «швидку». Поряд була моя старша сестра Катя, і я боялася запитати її, що у мене з ногами. Дивно, але себе мені не було шкода. Було шкода її, бо вона бачила те, що залишилося від моїх ніг. А сестра мене підбадьорювала і весь час розмовляла зі мною, щоб я не впала в безпам’ятство. Останнє, що пам’ятаю, — з мене зрізають ліфчик на операційному столі. Прокинулася в реанімації обласної лікарні. Я знала, що залишуся без ніг, тому, глянувши на забинтовані кукси, навіть не здивувалася.

Психолог Ясі не знадобився. Відчаю у неї не було. Перший час, правда, поки не мала протезів, гнітила безпорадність.

— Навіть не знаю, як би я все це пережила, якби не донечка Саша, — посміхається моя співрозмовниця. — Напевне, Бог щось знав наперед і подарував мені її в такому юному віці. Я до останнього приховувала свою вагітність і не давала собі поблажок навіть під час спортивних тренувань і матчів. На шостому місяці ще грала у футбол. Крім того, займалася своїми улюбленими настільним тенісом, легкою атлетикою, лижним спортом. У мене ніколи не було навіть думки про те, щоб позбутися дитини, хоча був страх перед майбутнім. А тепер Саша — мій найпотужніший стимул жити і не розкисати. Буває, втомлююся, хочеться прилягти, а вона тягне то до магазину, то на річку, то на город, і я знаходжу в собі сили підніматися. Пам’ятаю, коли завагітніла, найбільше хвилювалася через те, чи зможу навчатися з дитиною на руках. Впоралася! Школу закінчила екстерном. Бувало, правда, спала по три години на добу, але ЗНО склала успішно. Вступила на заочне відділення Полтавського юридичного коледжу на спеціальність «Молодший фахівець юриста». Взимку два тижні щодня без вихідних їздила до Полтави на сесію і назад. Дорога мене вже давно не лякає — на збори в Дніпро теж сама добираюся громадським транспортом. У мене сильний характер і стільки планів на майбутнє, що озиратися назад і про щось жалкувати ніколи. Івана не звинувачую. Хотілося б, щоб він жив, був поряд зі мною і донькою. Хотілося б «відмотати стрічку» назад. Але нічого вже не повернеш.

«Косметичні протези замовлю з єдиною метою: щоб можна було надіти вузькі джинси»

Багато хто радив Ярославі протезуватися в Харкові, однак вона вирішила далеко не їхати.

— Я мріяла якнайшвидше стати на протези, щоб бути мобільною, — розповідає Яся. — Звернулася до Полтавського протезно-ортопедичного заводу і дуже задоволена роботою його майстрів. Щоправда, мої нові «ноги» на цілих сім сантиметрів коротші за рідні. Тепер мій зріст усього 161 сантиметр, і спочатку було незвично сприймати світ із такої невеликої висоти. Навіть просила майстра Олександра Попенка подовжити протези, але він відмовив. Мовляв, зайва вага в цій ситуації ні до чого. Та вони й не важкі — всього п’ять кілограмів. Це ж не те, що в дівчин и з Чернігова, яка виступає в нашій команді, — сім кілограмів один протез!

Веселе забарвлення силіконових куксоприймачів Ярослава обрала сама, віддавши для них свою строкату літню сукню. На залитій смолою тканині, яка обтягує силіконові лайнери, видно навіть шви.

— Я за природність, — пояснює Яся. — Тому в мене й немає косметичних протезів із панчохами. Адже багато з тих, хто втратив кінцівки, намагаються замаскувати їхню відсутність цією «косметикою». І водночас все одно залишаються зацикленими на своїй проблемі, замкнутими, не відчувають упевненості. В нашій команді дві дівчини, дивлячись на мене, теж відмовилися від косметичних протезів, зрозумівши, що приховувати нам нічого. У всьому світі, до речі, люди з інвалідністю не соромляться жити напоказ, і суспільство їх приймає саме такими, якими вони є. Хоча не виключаю, що незабаром і сама замовлю косметичні протези — на них мають непоганий вигляд вузькі джинси.

— Упевнена, ти швидко навчилася ходити…

— Практично відразу. З допомогою Олександра Олександровича. У нас були дуже жорсткі тренування. Я надівала спеціальний гумовий пояс, він тримав його ззаду й дуже натягував, змушуючи йти проти опору. І штовхав мене, щоб я вчилася тримати баланс. До речі, поки вчилася ходити, жодного разу не впала.

Фізичні тренування Ярослава Лакатош відновила ще в травматологічному відділенні обласної лікарні, куди її перевели з реанімації. Ледве загоїлися рани, вона почала підтягуватися на ручці підйомника для лежачих хворих, чим спочатку шокувала всіх у палаті. А потім їй дали інвалідний візок. Але замість того, щоб вчитися їздити, вона використовувала підлокітники як бруси, на яких віджималася. До речі, в паралімпійській збірній були здивовані, що Яся не вміє управляти цим засобом пересування.

На протезно-ортопедичному заводі життєрадісна дівчина теж змусила всіх звернути на себе увагу. Поки чекала на свої нові «ноги», регулярно займалася в спортивному залі й інших туди тягнула. Тому, коли тренер паралімпійської збірної України Ярослав Малойван почав підшукувати дівчат у волейбольну команду і вийшов через свою знайому на Полтавський протезно-ортопедичний завод, йому, звичайно ж, порадили зустрітися з Ярославою Лакатош.

— До того часу я вже почала займатися настільним тенісом, — продовжує Яся. — Цю ідею подав мій шкільний учитель фізкультури Євген Трипуз, і ми приступили до тренувань. Адже треба було щось робити в житті, якось себе реалізувати. Взагалі-то я з сьомого класу мріяла служити в армії, але після того, що сталося, з цією мрією довелося розпрощатися. Однак моя «кар’єра» тенісистки закінчилася, так і не розпочавшись. Я прийняла пропозицію грати у волейбол сидячи. Хоча до цього волейбольного м’яча ніколи не тримала в руках. Загалом це була чистої води авантюра з мого боку. 14 березня минулого року сестра повезла мене на перші збори в Дніпро. Я ще ходила тоді з милицями. І в перший же день приступила до тренувань. А вже через три місяці разом із командою вирушила на перший міжнародний турнір у Голландію, де ми посіли друге місце. Тепер уже не бачу себе в іншому виді спорту.

— Пересуватися на «задньому» місці по майданчику досить складно…

— Від спортивних травм нікуди не дітися. Були й синці на тілі, й вивихи пальців. Але коли на «п’ятій точці» утворюється «трудовий мозоль», тоді вже легше. Зазвичай гра триває понад годину, а іноді й майже дві. Звичайно, за цей час із тебе три поти зійде. Але одна річ бути рядовим гравцем, якого тренер може замінити, якщо побачить, що йому важко, а інша — зв’язковою, як я. У кращому разі маю право десь на задню лінію на пару хвилин переміститися, а весь матч повинна не просто грати, а прораховувати всі ходи і своєї команди, і суперника на три кроки вперед. Це дуже відповідально і серйозно. Але ніхто не збирається відступати — через два роки Паралімпіада в Токіо. Ми націлені на перемогу.

— Ось слухаю тебе і думаю: чи існують для цієї впевненої в собі дівчини перепони?

— Якщо людина ставить перед собою мету, рано чи пізно вона її досягне. Я, наприклад, хочу добитися переоформлення групи інвалідності з другої, яка вважається робочою, на першу. І навіть змінити законодавство, щоб не було його різночитань. Бачте, кваліфікаційна комісія вважає: якщо у мене є одне коліно, це вже добре. А я буду доводити, що мені не так добре, якби в мене були обидва коліна. О-о-о, я б тоді не так ганяла! Тому поділу інвалідів першої групи на підгрупи «А» і «Б» недостатньо, необхідно виокремити ще одну підгрупу. І видимість турботи про людей з обмеженими можливостями мені хочеться зламати. Ось ми сидимо навпроти районного центру соціального обслуговування населення. Зверніть увагу, до нього збоку веде довгий пологий пандус. Начебто все відмінно. Але ж, щоб виїхати на нього, потрібно подолати високий бордюр. Це під силу далеко не всім «візочникам». А ще тут поряд є магазин, де пандус побудований під кутом 45 градусів. Посадити б на візок того, хто його будував, і спустити вниз! Дуже хочу, щоб люди, від яких залежить розв’язання цих проблем, після публікації в газеті прислухалися до моєї думки. А ще хочу навчитися їздити на мотоциклі або хоча б мопеді, щоб більше встигати. Поки ж доводиться просити знайомих прокатати мене з вітерцем, наприклад, до тієї ж лікарні для зняття швів із культі…

Яна Соколова

Фото автора

Газета “Вечірня Полтава”