Ужгород (не)доступний. Що заважає переселенцям з інвалідністю інтегруватись на Закарпатті

З Мариною Сташиною-Неймет ми зустрічаємось у кав’ярні ー просто там, де на момент інтерв’ю було світло, а значить ー тепло і кава. Марина ー експертка з питань доступності громадського холдингу “Група впливу”, а також членкиня Ради Закарпатського обласного товариства осіб з інвалідністю. Про очевидні і не дуже проблеми, потреби та запити, а також те, що ми спільно можемо зробити для того, аби стати зручним містом для прихистку ВПО з інвалідністю ー говоримо в цьому матеріалі, пише Varosh.

Ця розмова – частина проєкту “Однакові різні”, який Varosh реалізує спільно з “Східним Варіантом” та громадською організацією “Вокс Україна”. В ньому ми досліджуємо досвід вимушеного переміщення, інтеграцію в нових середовищах, виклики, з якими ми всі зіштовхуємось та як їх долаємо разом.

ー З чим передусім зіштовхуються люди з інвалідністю, які вимушено приїхали на Закарпаття через війну?

ー Ти виходиш із залізничного чи автовокзалу ー і не розумієш, як і куди рухатися. Навіть ті вказівники, які є, вони абсолютно недоступні. Якщо чесно, то навіть я зі своїми 5% зору намагалася подивитися, де там які вказівники, і для мене це було щось із категорії “а вони взагалі існують?”.

Другий момент ー це пішохідні переходи, які розташовані в незручних місцях і не облаштовані дивним чином. Навіть якщо людина евакуювалася поспіхом, у неї все одно є хоча б якась сумка чи валіза. Для маломобільної людини це ще більше ускладнює.

Третє ー це логістика і доступність транспорту. Та й самі зупинки не облаштовані належним чином. З комунального транспорту через зупинку на залізничному/автовокзалі ходить лише 1 маршрут ー 24-й, який не їде в центр міста. А саме там знаходяться ЦНАП, центр гуманітарної допомоги “Совине гніздо”, міська рада Ужгорода. Відповідно, залишаються або служби таксі, або йти пішки.

ー Тобто, ти не встиг до кінця й приїхати, а вже купа проблем.

ー Якось так. Наступний етап ー це пошук житла. Воно теж часто недоступне: як в ціновій політиці, так і у власне облаштованості як нових житлових комплексів, так і старих забудов. Якщо, припустимо, питання пандусу у будівлі вирішене, і людина орендувала собі житло на 1-му поверсі, то часто саме планування житла є недоступним. Людина на кріслі колісному має мати поле для маневру, і, відповідно, коридори, вбиральні (та й інші кімнати, ці просто зазвичай особливо вузькі) мають мати відповідний метраж. Крім того ー освітлення, читабельні вказівники, пороги. Пороги ー це взагалі окремий треш, починаючи з моменту, коли ти ー маленька дитина, яка тільки починає ходити, і закінчуючи людиною, яка пересувається на кріслі колісному (а там передні колеса маленькі, і поріг вже не здолати).

Є проблема й з інформуванням. Часто міська чи обласна влада пропонують нам інфографіки, які, по-перше, важко завантажити в умовах відсутності зв’язку та/або електропостачання; а по-друге, якщо це текст, то ти можеш його скопіювати: той же номер телефону, скопіював-вставив, а з інфографікою ти такого не зробиш. Це вже не лише про потреби людей з інвалідністю, а про доступність загалом.

Мало такої допомоги, що чітко враховує потреби ВПО з інвалідністю. Скажімо, банальні макарони і гречку дають практично всім. Але те, що може бути справді потрібно ー біла тростина, яка залишилася в окупованій місцевості, бо коли ти тікаєш, ти в першу чергу береш документи. Ті ж самі крісла колісні, або памперси для дорослих ー особливо, коли йдеться про рідкісний розмір. В людей, які пересуваються на візку, часто є дві крайності: або вони дуже повні, або вони дуже маленькі. І стандартний розмір “М” виявиться нікому не потрібним.

ー Мушу зізнатися, що це багато в чому відкрило мені очі, бо я ніколи не думала над цим. Але хотілося б, щоб про це думали передусім ті, хто надає цю допомогу.

ー Знаєш, проблема ще в тому, що допомога заточена під певний стандарт, на виконання показників. І це мене у вимогах від донорів дуже дратує. І коли в мене була змога допомагати у співпраці з “Групою впливу”, я виходила виключно з адресних потреб. Потрібні ліки ー я не закуповую 20 наборів з протизастудними засобами. Якщо буде запит ー то звісно, без питань. Але в мене було, наприклад, кілька запитів на штучну сльозу; на ліки, які допомагають швидшому загоєнню після операції на очах ーце все індивідуальні запити, і ти їх не пропишеш наперед, тому що неможливо спрогнозувати, якою буде реальна потреба.

Це той момент, який ще не усвідомили донори. Не усвідомлюють його часто й організації, які пишуть запити чи грантові заявки. Бо, звісно, це набагато простіше ー виконати якісь показники, дотягнути, щоб було, скажімо, 50 жінок такого-то віку, 40 дітей такого-то віку. Це легше трохи. Але якщо ми говоримо про клієнтоорієнтований підхід ー а люди, яким ми допомагаємо, є нашими клієнтами ー то його в такому випадку немає.

ー А що в нас є з позитивного? Починаючи від базових потреб і закінчуючи психологічною підтримкою. Чи є в нас організації, які сприяють адаптації переселенців з інвалідністю, і чи самі переселенці знають про них?

ーПсихологічну допомогу надають кілька організацій, я знаю; з однією із них я навіть співпрацюю. Проте комплексного підходу нема. Ми, знову ж таки, зіштовхуємося з питаннями доступності і питаннями електрики. Навіть якщо психолог тобі надає консультацію онлайн ー нема інтернету ー нема консультації, до побачення.

Для того, щоб Ужгород став свого роду меккою для ВПО з інвалідністю, має бути відповідна програма. І ця програма має затверджуватися навіть не на місцевому, тому що місцевий бюджет цього не потягне. З того, що я робила точково, допомагаючи людям з інвалідністю — це були окремі невеличкі гранти. Проте, наприклад, з чим я зіштовхувалась вже як надавачка послуг — це те, що навіть знайти, яким ти можеш надати цю допомогу, дуже і дуже складно. Не всі сидять в інтернеті, не всі читають відповідні брошурки тощо.

— Та й, мабуть, не всі зголошуються, що їм така допомога потрібна. Не всі ВПО реєструються — вистояти цю величезну чергу нелегко, і, думаю, люди з інвалідністю також не є винятком.

— Абсолютно. В мене мама і тато теж внутрішньо переміщені особи, і, дійсно, відстояти чергу було складно. Крім, потрібно розуміти, що не всі одразу мають потрібний перелік документів. Це добре, коли хтось так виважено збирався, мав всі документи під боком, нічого не було зруйновано і ти могла просто взяти всю папочку і з собою понести. Але в декого їх нема. Зібрати весь пакет документів заново — дуже складно. Це було складно і в березні, а зараз, через проблеми зі світлом, — тим паче.

З цими всіма проблемами потрібно щось робити, тому що після війни ми матимемо ще більше людей з інвалідністю. Наші захисники і захисниці — на жаль, багато хто з них повертається з інвалідністю. Та й цивільні люди, які страждають безпосередньо від бойових дій, теж.

Підхід має бути комплексним. Ми не можемо казати про безбар’єрність лише на фізичному рівні. Адже недарма наша Національна стратегія безбар’єрності включає в себе 6 напрямків: це фізична, цифрова, інформаційна, економічна, суспільна та громадянська безбар’єрності. Лише при поєданні всіх цих факторів ми зможемо говорити про те, що наші громади готові приймати ВПО з інвалідністю; що самі люди з інвалідністю готові до цього переміщення бар’єрності — якщо не морально, бо, ми розуміємо, морально дуже важко до цього підготуватись, то хоча б на фізичному рівні. Людина знатиме, що я приїхала в таке-то місто, хай воно менше, але я тут можу те, те і те.

— З цього визріває наступне питання: наскільки Ужгород, чи й Закарпаття загалом, сприяє інтеграції ВПО з інвалідністю, порівняно з іншими регіонами України?

— Тут варто відштовхуватися від того, як було історично закладено. Якщо міста більш нові, якщо був розроблений план сталої міської мобільності тощо — то там буде одна ситуація з доступністю. У нас в Ужгороді, наприклад, ми мали постійні суперечки із захисниками історичної спадщини щодо бруківки: я, звісно, як історикиня дуже цю думку ціную й поважаю, але бруківка абсолютно не є доступною. Тим паче на крутих схилах, як в Ужгороді, при підйомі до того ж Ужгородського замку та обласного музею архітектури та побуту.

Крім того, те, що в Ужгороді значна частина міста — це приватний сектор, теж відіграє свою роль не в кращу сторону. У центрі Вінниці, приміром, значно більше багатоповерхівок, де можуть проживати одразу багато внутрішньо переміщених осіб, і їм в таких умовах буде легше об’єднуватись, адаптовуватись.

Тому багато ВПО з інвалідністю розглядають Закарпаття як тимчасовий пункт перед подальшим переїздом.

— Я саме хотіла спитати, чи є випадки, що переселенці з інвалідністю їдуть із Закарпаття саме через його недоступність?

— Так, такі випадки є, і їх, на жаль, дуже багато. І чим більше людина маломобільна, тим більше шансів, що вона виїде. Обирають Німеччину, Австрію, загалом країни Центральної чи Західної Європи.

Варто зважати ще на один виклик, який стоїть перед людьми з інвалідністю: це наявність реабілітаційних послуг. Їх так чи інакше потрібно періодично отримувати. І якщо в більших містах, більших областях такі центри є, і вони спрямовані не лише на те, щоб просто пройти там якийсь курс лікувального масажу, а й можуть нажати комплексну підтримку, то на Закарпатті з цим доволі сумно. Якщо ще в обласному центрі ще можна чогось досягти, то чим далі ми їдемо від Ужгорода, тим гіршою стає ситуація. А в нас 60% населення живе в сільській місцевості.

Але для Закарпаття зараз унікальний шанс. Якщо використати всі можливості, які ми маємо зараз — ми можемо отримати таку цукерочку! Бо після перемоги — потрібно бути реалістами — ми не будемо мати нічого. Все піде на відбудову тих територій, які безпосередньо постраждали. Зараз приїхало дуже багато організацій, представництв; вони мають знання, досвід. І якщо об’єднатися — можна зробити дуже багато. І швидко.

— Чи знаєш ти якісь успішні випадки інтеграції переселенців з інвалідністю на Закарпатті? Ті, які змогли пристосуватися попри всі недоліки?

— Цей приклад — Сергій Летучий, мій земляк, бо він, як і я, родом з Луганщини. Ми з Сергієм знайомі вже дуже давно, і він багато разів бував в Ужгороді до повномасштабного вторгнення. Він успішно реалізує культурні проєкти, і продовжує робити це в Ужгороді, і це надзвичайно тішить.

Потрібно ще зважати на те, який спосіб життя людина вела до повномасштабної війни. Якщо людина була активна, то вона буде активною, де б вона не була. Але якщо людина була більш спокійною, то не варто чекати, що тут вона буде двіжовою. І це стосується не лише людей з інвалідністю, а людей в цілому.

Нам всім потрібно працювати. На всіх фронтах. Фізичному та інформаційному. Інформаційний фронт — невдячний. Але дуже потрібний. Будь-який наш допис у соціальних мережах має значення. Умовно, людина старшого віку напише в себе, що десь на інформаційному стенді нічого неможливо вичитати, що там шрифт десяточкою. Батьки з маленькими дітьми можуть написати про пандус чи його відсутність, чи високі бордюри. Всі ці люди можуть не мати інвалідності, але вона пише про проблеми, з якими зіштовхуються люди з інвалідністю в тому числі.

Інвалідність, статус переміщення, належність до національної меншини — це просто належність до певної групи. Але чи я маю інвалідність, чи я є етнічною угоркою, українкою чи англійкою — я є людиною.

Ця стаття стала можливою завдяки підтримці IREX та Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю IREX і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США.

Ірина Сов’як, Varosh

Фото: Каріна Асад