Як спортсмен-паралімпієць допомагає учасникам АТО – історія Павла Козака

Павло Козак понад два десятки років пересувається на візку. Він не здався, а став чемпіоном світу з жиму серед здорових спортсменів, а декілька тижнів тому виборов титул чемпіона світу з бодібілдингу та є одним із кращих атлетів-паралімпійців з пауерліфтингу у своїй ваговій категорії, пише Телеканал новин «24».

Паралельно до роботи та занять спортом він працює з учасниками українсько-російської війни та допомагає їм знайти в собі сили та жити далі.

– Коли і чому почали працювати з учасниками АТО?

– Я травмувався 1994 році. Були речі, до яких я доходив місяцями чи роками. В активну реабілітацію прийшов у 1999 році, будучи рекрутом. Сам навчався техніці переміщення на візку, у таборі активної реабілітації. З цього року почалась моя школа реабілітації. Після цього був стажистом, інструктором. Якщо люди до мене звертались, то я їх вчив. Зазвичай це було при лікарнях чи санаторіях. Десь було свого роду “сарафанне радіо”.

У 2014 році мне знайшла знайома, Мар’яна Гординська, і каже: “Паша, пацани масово починають приходити трьохсотими бортами. Їм треба живий приклад”. До війни ніхто не був готовий. Психологи, які могли б працювати з військовими, теж були відсутні. В принципі питання професійної етики теж таке собі було… до палати заходили та починали розказувати хлопцям, що знають як їм. І в них летіли телефони, пульти.

Я завжди працював за принципом “рівний – рівному”. З початку це не був інструктор чи наставник. Приїхавши перший раз до них, все закрутилось і “завис” там надовго. Був по 3-4 рази на тиждень, при тому, що тренувався і працював. Дуже вдячний Галині Ткачик, своєму керівнику, яка часто виділяла службовий транспорт, щоб мені було простіше добратись до госпіталю. Коли мені телефонували з госпіталю, що потрапив новий хлопчина, то “зривався” посеред робочого дня і їхав туди.

https://www.instagram.com/p/BfBrkBIHNEF/?utm_source=ig_embed

– Чим саме займаєтесь у Військово-медичного клінічного центру Західного регіону?

Все починалось з того, що хлопця переводили з реанімації в палату та починали працювати. Ніколи не було формалізму в розмовах, спілкувались, як старі знайомі. До кожного вдавалось знайти підхід. Часом був злий на волонтерів чи рідних цих хлопців. Часто була гіперопіка і продукувався споживацький характер. Люди не усвідомлювали, що війна завтра-післязавтра закінчиться, що не буде волонтерів, а йому треба соціалізуватись і адаптуватись. Дехто з хлопців використовували це у своїх цілях. Для чого “напрягатись”, якщо тобі все дають на блюдечку. Про це ніхто не хоче говорити, але є така проблема.

Техніка переміщення – це було основне в роботі. Також пояснити людині роботу кишківника, сечового міхура, щоб вона могла вийти за межі квартири. Профілактика пролежнів: розказував як уникнути та як боротись, якщо вже є. Розповідав на що вони можуть розраховувати від держави.

Також робив візки для них. Будь-який візок треба підігнати під людину. На початках була дуже гостра проблема. З одного боку люди віддавали останнє, щоб допомогти. Але яка якість цих візків була? Тому багато чого треба було міняти, підкрутити, поміняти.

Робота здійснювалась на волонтерських засадах до недавнього часу. Був проєкт Team Ukraine, який завершився в кінці травня. В рамках проєкт було три інструктори протягом року, що працювали у госпіталі. Зараз фінансування закінчилось. Я фізично не в змозі заїжджати туди часто, бо роботи багато. Стараюсь час від часу там появлятись щось підказати, проконсультувати.

– Як це, бути живим прикладом?

– Коли я травмувався, то реабілітологів, як таких, не було. Прикро було усвідомлювати, що кілька років втратив у чотирьох стінах. Вчу своїх підопічних, не важливо пацієнт чи клієнт, що життя дається один раз. Дві години на себе в день ми завжди знайдемо, але ще є час для саморозвитку. Тому намагаюсь допомогти людям, щоб вони не набивали тих ґуль, що набивав я.

– Зі скількома хлопцями працювали?

– За період з 2014 року через мене пройшло не багато не мало, десь 60 хлопців, які залишились у візках. Ті, які “розходилися”, не рахував, але їх дуже невеликий відсоток. Під час ураження спинного мозку перспективи відновлення дуже малі – 1-2%. Це були хлопці із цілої України. Деякі хлопці були такі, що зразу сприймали себе. Але нікого не можна зразу списати. Коли проходить спінальний шок, покращується провідність, функціональний потенціал.

– Як знаходите підхід до хлопців?

Життя треба починати з чистого аркуша. Я зустрічав більше опору зі сторони рідних чи батьків, ніж хлопців. Люди “совкової” епохи, якщо бачать візок, то все: сів на візок – більше не встане з нього. Живу вагу на руках не наносишся. Якщо жінка 40 кг, а чоловік під 100, куди вона його понесе? Зводити життя до ліжка – це … Опір з боку рідних був до такого рівня, що після мого виходу з палати, мама підходила до реабілітолога і казала, щоб я більше до них не приходив. Для мене це був удар нижче пояса. Я приходжу, вириваюсь з роботи, трачу свій час. Інколи працюю навіть не за дякую, і тут тобі таке говорять. Але через день-два мама розуміла, що достукатись до сина без шансів, і знову кликали мене.

З хлопцями говорили про все. Було таке, що виривали їх зі стаціонару і їхали в торгові центри. Я інколи був як квочка з курчатами. Водії автобусів з низькою посадкою були шоковані. Вони знали такого “дивного”, як я, в хорошому розумінні слова. Коли перший раз їхали в торговий центр, я доганяю автобус, пригальмував водія. Заскочив в салон, навіть без спуску платформи. Він вже починає рушати, а позаду ще два візочники “добігають”. Коли один на візку в транспорті, то це вже екзотика, а тут три зразу.

https://www.instagram.com/p/BiJgXlLH1Ce/?utm_source=ig_embed

Ще досі є хлопці, які дзвонять і пишуть. Часто пишуть, коли є якась проблема. Є ті, що періодично наберуть і запитають, що нового, як справи.

– Всі бар’єри живуть лише у наших головах?

– Не зовсім так. Основні та найважчі живуть в головах і серцях. Мені з хлопцями було простіше, бо я не далеко втік від них по віку. Були старші за мене, але в основному такі ж, або молодші. У них був страх перед невідомістю. Коли зі стаціонарного закладу виписують додому в чотири стіни, то людина поняття немає, що, де і як робити. Часом людина може дуже багато речей, але цього не знає.

Питання статевого життя після травми теж дуже важливе для хлопців. Воно є. Це свого роду показник довіри до мене, коли молоді хлопці просили розказати, а як.

– Що найважче у такій роботі?

– Не хочу робити акценту на атовцях. Травматизм завжди був, є і буде. Важко стукати в закриті двері. Часом самими благими намірами ти можеш стати найбільшим ворогом людини. Десь треба взяти паузу і вичекати. Така робота – це відповідальність.

– Що радив тим, кого відвідували суїцидальні думки?

– Поставити жирну крапку не складно. Питання, хто від цього виграє. Люди егоїстичні по своїй натурі, але ми мусимо пам’ятати за тих, хто нас оточує. Якщо в нього сім’я, дружина, дівчина чи мама. Час не жаліє нікого. Якщо людина хоче бути опорою, то вона буде у будь-якому положенні. Не треба мати інвалідність, щоб ці думки тебе навідували. Зараз стільки молоді закінчує життя самогубством. Це не вихід. Наші бесіди проходять у неформальність обстановці. Я завжди намагаюсь отримати більше інформації про людину, щоб скласти загальну картину, і побачити, на чому треба робити акценти в роботі ним. Тоді можна показати що ти маєш, і що можна робити.

Станіслав Безушко