Жити без слуху: як це – 67 років не чути навіть найближчих людей

Миколі Діордіці 69 років. Чоловік фактично нічого не чує з раннього дитинства, після того як перехворів на важкий недуг. На що саме хворів, Микола Васильович не знає – мама не хотіла йому розповідати. Але говорить, що це була страшна хвороба і показує на руки та інші частини тіла, які були всіяні виразками.

Спілкувалися ми за допомогою сурдоперекладача. Спочатку Микола Васильович уважно дивився на мене, ніби сканував, а потім звертався до фахівчині і та йому перекладала.

«Я не чую, але розумію міміку і на психологічному рівні здогадуюся, про що йде мова. От, наприклад, художник малює картину і не пояснює, що саме зобразив – треба самому здогадатися, що митець хотів донести. Глухі люди більше сприймають зором навколишній світ», – пояснив Микола Васильович.

– У вас з дитинства немає слуху?

– Я народився в сім’ї чуючих людей. У дворічному віці сильно перехворів, лежав півроку у вінницькій лікарні разом із мамою. Вона мені розповідала, що дуже нервувала через мій стан, і я пам’ятаю, що вона постійно плакала. Після того, як нас виписали з лікарні вона казала, що почала помічати, що я фактично не розмовляю і навіть не чую.

– А пам’ятаєте якісь звуки, які чули в ранньому дитинстві?

– З того часу пам’ятаю тільки, як бабуся мене бавила, співала щось і розповідала казки.

– Як спілкувалися з батьками?

– Вони не знали жестової мови. Просто повільно говорили зі мною, а я читав по губам.

– Як склалося особисте життя?

– Я вдівець. Одружений був теж на нечуючій жінці. У шлюбі народили сина й доньку, а ще маю онуків – ніхто з них проблем зі слухом не має. Коли діти були маленькими, ми з дружиною спілкувалися жестовою мовою і діти швидко запам’ятовували кожен рух. З онуками так само спілкуюся.

– Ви отримали освіту?

– Так, в шість років мене відправили у Піщанську школу-інтернат для дітей з вадами слуху. Там були спеціальні заняття з розвитку залишкового слуху та по розвитку мови. Добре вчився. А потім здобував освіту в Київському коледжі легкої промисловості, Ленінградському відновлюючому центрі, відвідував вечірню школу.

– А як до вас ставляться люди, коли розуміють, що ви не чуєте?

– Я відкритий до людей і на роботі ніколи жодних проблем не виникало з комунікацією, мене сприймали нормально. Але згадую, як колись в магазині хотів спитати про вартість товару, а продавці почали швидко відповідати. Я попросив повторити повільніше, а вони відверталися і відмовлялися обслуговувати.

– Як почуваєтеся в таких випадках?

– Образливо і тяжко на душі. Сприймаю це як неповагу і приниження глухих людей.

– Люди у Вінниці толерантні до нечуючих?

– Мені хочеться, щоб до чуючих і нечуючих людей було однакове ставлення, щоб ми були рівними. Ми хочемо, щоб нас так само поважали. Багато хто вважає, що якщо в людини інвалідність слуху, тоді з нею й спілкуватися не треба і немає про що. Але в мене був випадок з однією жінкою, яка намагалася зі мною говорити жестовою мовою, хоча в більшості випадків люди просто відвертаються, уникають.

– Як ставитеся до інклюзії в освіті?

– Це важко. Як ті, хто чує, та глухі будуть разом вчитися? Вчитель щось розповідає, а дитині ж потрібно все перекладати. Хіба що слабкочуюча дитина буде сидіти на першій парті і зможе реагувати на артикуляцію педагога. Думаю, що діти з вадами слуху мають вчитися у спеціальних школах, їм так буде комфортніше. А от поза школою, на вулиці комунікація має бути – це реально зрозуміти один одного – жестам або запискам.

– А що можете порадити молодим людям, в яких є вади слуху?

– Сучасна молодь дуже особлива, тому важко щось радити. Не закриватися в собі, спілкуватися хоча б в інтернеті.

– Вам 69 років, а ви ще працюєте. Не важко?

– Ні, мені подобається. Коли почався карантин, я залишився вдома сам і думав, що збожеволію. Діти окремо живуть, я один. Це страшно, тому потрібно ходити на роботу, рухатися і спілкуватися з людьми. Тоді забуваєш про самотність.

– А чим на роботі займаєтеся?

– Я майстер в’язально-мотального цеху на трикотажній фабриці “УТОГ”. Це єдине підприємство в Україні, де вироби з тканини проходять весь цикл пошиття і де працюють люди з інвалідністю. Раніше під моїм керівництвом було близько двадцяти людей. Але потім деяких пенсіонерів скоротили, а молодь не охоче йде на роботу. Тому зараз залишилося лише десять працівників, всі вони глухі.

Діана Колногузова

Газета Місто