Життя футболістів-паралімпійців очима спортсмена з Кіровоградщини

Член паралімпійської збірної України з футболу Антон Балакай відомий у Новомиргороді як гравець місцевого клубу “Вентура+” розповів про життя футболістів-паралімпійців, пише Точка Доступу.

Ніхто не здогадувався, що через складне захворювання шлях до великого футболу мав би бути для нього закритий — на сьогодні у нього права нога коротша за ліву на 5 сантиметрів. Та футбол для юнака, який займався ним з 6 років, мав занадто велике значення. Тож, коли в 14 років він дізнався про проблеми з опорно-руховим апаратом, спочатку був шокований, адже для нього футбол — не просто зацікавленість, а справжня одержимість. Антон не здався…

— У Новомиргороді у “Вентурі+” я виходив на поле й грав без особливих проблем, розповідає Антон. — Дуже багато на тренуваннях мені дали тренери Віктор Туз та Олександр Дарієнко. А потім мій друг Сергій Суржик розповів про команду “Черкаси—Інваспорт” і я поїхав у Черкаси.

Футбол для паралімпійців відрізняється від звичайного. Команди грають 7х7 чи 5х5 гравців — другий варіант вважається мініфутболом.

Щоб бути ближче до команди, я й на навчання пішов у черкаський виш.

Після участі в Чемпіонаті України перейшов в іншу команду — “Хмельницький — Інваспорт” і перевівся на навчання в Камʼянець-Подільський. Разом з цією командою 4 роки поспіль сходив на пʼєдестал пошани, адже вона на Чемпіонаті України посідала друге місце. Перше стабільно завойовувала команда з Дніпра.

Саме під час гри в “Хмельницькому — Інваспорт” мене помітив головний тренер збірної України Сергій Валентинович Овчаренко. Ми в той день зіграли внічию з українськими лідерами — командою з Дніпра. Це був 2016 рік. До мене підійшов тренер Василь Павлович Коробчук і привітав з новими перспективами.

Перші збори тривалістю в 15 днів були в Камʼянець-Подільську, другі — в Новомосковську. У 2017 році я вже підписав контракт зі збірною.

Пишаюся тим, що виступаю за найбільш титуловану паралімпійську збірну з футболу. На другому місці після нас Росія й на третьому — Бразилія, якщо не помиляюся.

Поки що моїм найвищим здобутком у складі збірної є перемога на міжнародному кубку в Австрії.

Кор.: Які умови контракту? Багато хто вважає, що спортсмени, виступаючи за збірну, мають шалені гроші.

— Інваліди в Україні приносять набагато більше нагород на міжнародних змаганнях, проте призові для них набагато менші, ніж для звичайних спортсменів. Нам про виплати їхнього рівня залишається тільки мріяти. Але у нас багато соціальних пільг.

Кор.: Як проходить тренувальний процес у збірній України та чи вплинув на нього карантин?

— Ми тренуємося у Новомосковську. Там проходять збори. Тренувальна база — це просто готель, біля якого є ділянка, де можна бігати. Україна мала прекрасну, шикарну паралімпійську спортивну базу у Криму, проте ви знаєте долю Криму. Зараз у Дніпропетровській області будують нову спортивну базу для паралімпійців.

Зараз, у звʼязку з карантином ми тренуємося дистанційно. Для спортсменів, які виступають за збірну, передбачені окремі дозволи. Ходжу на стадіон, бігаю, підтримую себе в формі. Сьогодні ми з товаришами бігали крос по 13 кілометрів і відзвітували про це.

Кор.: Які враження від інших країн? Що запамʼяталося?

— Перша виїзна гра була в Голландії — 2 матчі. Приїхали — нас зустрічали з телекамерами, на стадіонах купа вболівальників. Там на змагання паралімпійців приходять вболівальники так само, як у нас на звичайний футбол! Нам треба вчитися приймати людей, які відрізняються від нас.

А в Україні останній міжнародний футбольний турнір для паралімпійців був у 2003 році.

Був у Дубаях. Різка зміна клімату — і різкі відмінності в менталітеті. Люди більш грубі. Ніхто нікого не пропускає, не поступається місцем. На четвертий день перебування там побачив чоловіка у вишиванці — привітався “Слава Україні!”, почув “Героям слава!” — такі рідні були. На четвертий день перебування вже тягнуло додому.

Де б я не був — завжди тягнуло додому.

Кор.: Чи пропонують паралімпійцям змінити громадянство й виступати за інші країни?

— Мені й не могли б запропонувати — у мене контракт зі збірною. Я не знаю випадків, коли б моїм товаришам таке пропонували. Але я б змінити громадянство й не погодився. Я патріот. Коли я вперше одягнув футболку збірної, стояв і слухав Гімн України, притиснувши руку до грудей, було таке відчуття, що його неможливо передати словами. Його ні на що не проміняєш.

Кор.: Що б ви хотіли передати читачам?

— Не тільки читачам — всім. Заохочуйте дітей займатися спортом, тримайте себе у формі. Чи ви здорові, чи з інвалідністю — будьте в тонусі, гарна фізична форма ще нікому не заважала. Дбайте про себе — і ваш організм віддячить новими можливостями, гарним імунітетом, прекрасним настроєм!