Як не дивно, а люди, позбавлені слуху і зору, тривалий час не мали жодних прав у колишньому Союзі, були неграмотні, безробітні, позбавлені шансів на нормальне життя.
І лише 4 червня 1933 року постановою ВУЦВК і Раднаркому України “Про Українське товариство сліпих і Українське товариство глухонімих” нарешті законодавчо оформили їх права і свободи та визначили організаційні принципи побудови обох товариств інвалідів. “Ця дата має для глухих і сліпих таке само значення, як їх день народження”, – зауважує голова Українського товариства глухих (УТОГ) Юрій Максименко (на знімку). – Бо хочемо того чи ні, а сліпі і глухі як народжувалися раніше, так і надалі народжуватимуться. І ними треба завжди опікуватися, насамперед, державі”.
На сьогодні УТОГ – не просто об’єднання 50 тисяч нечуючих, а велика сім’я, де протягом 80 років вони допомагають одне одному в навчанні, працевлаштуванні, соціальній адаптації та захисті інтересів. У більшості випадків лише працівники мережі УТОГ на місцях займаються соціальним обслуговуванням інвалідів зі слуху і розв’язанням соціально-побутових, юридичних проблем. Велика подяка їм за це і низькій уклін!
Як свідчать архівні матеріали, глухі люди у всьому світі протягом багатьох віків несли на собі хрест ізгоїв, бо через відсутність слуху вони вимушено жили в ізоляції від суспільства. А точніше суспільство ізолювалося від них. Були випадки, коли глухих спалювали на вогнищах інквізиції. У царській Росії, до складу якої входила і частина України, глухонімі були не лише безправними, а й юридично прирівнювались до душевнохворих.
Тому незнання протягом століть про життя людей з вадами слуху призвело до того, що до них подекуди і досі ставляться насторожено і недовірливо. Тим часом у глухих є своя історія, культура, про що багато чуючих навіть не здогадуються.
Факт
Перші кроки глухих України в їхній боротьбі за свої права розпочалися наприкінці 1917 року. Щоправда, 1905-го вже діяло 10 спецшкіл, відкритих благодійниками для глухих дітей, де не лише навчали мовних навичок, а й ремесел. Їх шукали по селах і направляли на навчання. Глухі ставали слюсарями, ковалями, чоботарями тощо. Перші осередки глухих з’явилися у 1917-1918 роках у Донецьку, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, згодом – і в інших містах. Це стало поштовхом для клопотання перед державою щодо злиття (за прикладом передових на той час країн) усіх місцевих осередків глухих у єдине загальнодержавне об’єднання.
Як потрапляють нечуючі люди до УТОГ? Дитиною, яка має вади слуху від народження, до певного часу опікується держава. Вона відвідує спеціальні дитсадки, а потім навчається в школах для глухих. Її забезпечують слуховим апаратом, щоб привчати до існування звуку, бо, можливо, з часом це допоможе відновити слух. “Але після школи всі глухі – наші, – наголошує голова Товариства Юрій Максименко. – Їх ми далі навчаємо, працевлаштовуємо, залучаємо до активного життя”.
Часто батьки приводять глуху дитину до товариства, щоб взяли її на облік ще змалку. Кажуть: “На вулиці глухі діти між собою жваво спілкуються та сміються. А як моє дитя увійде до колективу?”.
Так само приходять до товариства і люди, які втратили слух у зрілому віці.
Юрій Максименко – на посаді голови УТОГ уже 25 років. Він не чує після того, як перехворів на менінгіт. Тому навчання на другому курсі педучилища довелося залишити. А грав на скрипці і мандоліні… Закінчив Київський технологічний інститут легкої промисловості.
Наша з ним розмова розпочинається з його слів: “Здорова людина чує навколишні звуки, слухає радіо, телебачення, а глухий? До нього інформація доходить тільки через органи зору. А все, що можна отримати за допомогою органів слуху, для глухої людини недоступне”.
– Ось вийде зараз з мого кабінету сурдоперекладач і як ми тоді з вами спілкуватимемося?
“Проблематично. Можна, звичайно, писати одне одному записки, але все на тому і закінчиться, – подумалося мені. – А як же порозумітися глухій людині з чуючим співрозмовником у серйозних справах? – у магазині, лікарні, тим паче – у бізнесі?”
– Які проблеми сьогодні турбують УТОГ? – цікавлюся в Юрія Максименка.
– Найактуальніше – це забезпечення фінансової стабільності товариства, бо саме в цьому – запорука збереження розгалуженої структури УТОГ (виробничих підприємств, територіальних організацій, культзакладів), виплати зарплати їх працівникам, оплати комунальних послуг, витрат на проведення статутних заходів товариства, поточний та капітальний ремонт наявних приміщень та механізмів тощо.
Річ у тім, що за часів планової економіки основним і єдиним джерелом фінансування названих витрат був прибуток навчально-виробничих та виробничих підприємств УТОГ, який вони отримували за рахунок надання державою замовлень на виготовлення широкого асортименту продукції для потреб країни. Завдяки цьому, ми були основними виробниками камуфляжу, спецодягу, меблів, електромеханічних, текстильно-галантерейних, пластмасових, швейних та інших виробів. Одягали армію і разом з тодішнім об’єднанням “Спецодяг” забезпечували промисловість захисним одягом для працівників. Це давало підприємствам УТОГ можливість отримувати відповідні прибутки, за рахунок яких відшкодовували всі витрати товариства.
До 1991 року ми платили людям зарплату, будували житло, школи, нашим працівникам виділяли квартири. 10-поверховий будинок Інституту отоларингології на Зоологічній у Києві та чимало шкіл для глухих дітей також зведені за рахунок коштів УТОГ.
Тепер, на жаль, все інакше. І відмова від державних замовлень, і економічна криза, і байдужість до проблем інвалідів призвели до того, що через тривалу відсутність у підприємств УТОГ роботи вони вже 20 років працюють не у дві, як колись, а лише в одну зміну і при цьому завантажені лише частково.
Довідково
У кращі часи товариство мало майже 60 навчально-виробничих підприємств по всій Україні, тепер залишилося 37 і тільки половина з них працює прибутково.
У зв’язку з економічною кризою два роки тому загальна заборгованість з виплати заробітної плати становила на підприємствах УТОГ 2 мільйони 200 тисяч гривень. Наразі вона трохи зменшилася, але й досі перевищує один мільйон гривень. А для УТОГ – це чимала сума.
– Хіба підприємства УТОГ самостійно не можуть реалізовувати власну продукцію?
Якби ми всі тут сиділи, склавши руки, й чекали на манну небесну, то від нашого товариства ще 20 років тому вже нічого не залишилось б. Але вся попередня історія глухих – це боротьба за виживання. Пам’ятаючи цю історію, ми після переходу України на ринкову економіку зробили дуже багато для забезпечення УТОГ і його розвитку в нинішніх умовах.
Тому ми скрізь активно шукаємо роботу для своїх підприємств, зокрема, беремо участь у тендерах, як це передбачено законодавством. Але в переважній більшості випадків наші підприємства залишаються за бортом. І не через ціну продукції чи її якість, а через те, що чуючі люди, які краще від нас спілкуються із замовниками, нас обходять. От і доводиться вдаватися до послуг посередників. А вони насамперед дбають про свої прибутки і за виконану роботу платять підприємствам УТОГ копійки.
Тому питання працевлаштування глухих і забезпечення їх роботою – це не тільки крик душі очільників УТОГ, а й керівників усіх підприємств УТОГ і його обласних організацій. Щоб розв’язати цю проблему, ми постійно звертаємося з конкретними пропозиціями до профільного комітету Верховної Ради, уряду та Президента України.
– І які ж наслідки ваших звернень?
– Профільний комітет, вочевидь, вивчає цю проблему і невдовзі нам повідомить про результат. Уряд й адміністрація Президента нас розуміють і завжди підтримують. Але річ у тім, що доручення, які вони дають міністерствам та обласним адміністраціям, не виконують. Прикро, що у більшості виконавців цих доручень зручна формула відмови: “Розумієте, в Україні вже ринкова економіка, країна йде в Європу. А при ринковій економіці здорові та інваліди мають працювати на рівних” (?! – Авт.).
Але це не так! Я знайомився з досвідом об’єднань глухих Америки й Європи. За кордоном і в нас відрізняється організація роботи з глухими. Там інша структура об’єднань, інші обсяги виконуваних ними робіт та інші розміри допомоги глухим з боку держави. Якщо б місцеві органи влади поставилися до питання завантаження виробничого потенціалу УТОГ, який дислокується в їхній області, принципово, то проблем з обсягом робіт для інвалідних підприємств не було б. Ми в змозі забезпечити швейними, пластмасовими, електро- та металевими виробами, а також меблями будь-які державні установи.
Юрій Петрович звертає мою увагу на те, що його кабінет облаштовано продукцією підприємств УТОГ. У міністерствах нині меблі інші.
– Щороку сотні мільйонів гривень виділяють з державного та місцевого бюджетів для кожної області, – продовжує Юрій Петрович. – Якби невелику частину цих замовлень розмістили на виробничих підприємствах УТОГ, то зазначену проблему було б розв’язано, а нечуючі працівники отримували б зароблене.
На щастя, не всі відмовляють. Так, голова Чернігівської ОДА Володимир Хоменко і міський голова Олександр Соколов під час нещодавньої зустрічі з Юрієм Максименко пообіцяли завантажити замовленнями підприємства УТОГ.
Про соціальну глухоту
Проблема взаєморозуміння актуальна і для абсолютно здорових людей. Спитаймо себе, чи завжди ми чуємо те, що людина хоче сказати, що намагається до нас донести. Не треба бути глухим одне до одного.
Перший малюнок. Жвава розмова
Науковець Галина Бондаренко розповіла, як в автобусі випадково “розговорилася” із глухонімою жінкою, яка сиділа поруч. “Наше спілкування почалося з того, що вона вказала пальцем на те, що промайнуло за вікном. Жестами, системою образів обмінювалися з нею всю дорогу. Вона щось писала, я їй відповідала. Дізналася, що її бив чоловік – показала синці”. Галина збагнула важливе: глухота – не бар’єр, якщо людям потрібно порозумітися.
Якщо бути уважним до іншої людини, налаштуватися на її потреби, то завжди її почуєш, зрозумієш, і не важливо, може вона чути чи говорити. Глухі люди зазвичай дуже чуйні, привітні і товариські. Є думка, що глухонімі – люди емоційні і ранимі.
Другий малюнок. Світловий сигнал турботи
Сергій жив у будинку глухонімих, який побудували 1970-го для людей з вадами слуху (але там жили і звичайні люди). Сусідка оглухла маленькою під час війни, коли поруч розірвався снаряд. А її чоловік мав вроджений дефект слуху. У них є здорові син і дочка. Діти, коли були маленькими, вночі плакали, а мама спала, тому що не чула. Зате добре чули свекор зі свекрухою Сергія. Стіни тонкі (панельний будинок) і ночі перетворювалися на суцільний плач і крик. Свекор знайшов вихід: провів до їх квартири миготливе світло. Коли дитя починало плакати, він натискав на кнопку і в цей час у сусідів починала блимати яскрава лампочка. Мама відразу пробуджувалася і брала на руки маля. І знов у квартирі наставали тиша і спокій. Той світловий сигнал і досі в них працює, але вже на вхідних дверях.
Третій малюнок. Те, що не приховаєш
Один журналіст потрапив на сеанс показу драматичної кінострічки з титрами. Частина зали… сміялася, з’ясувалося, то були глухонімі, які зчитували по губах те, що говорили актори під час зйомок. Сказане ними не мало жодного стосунку до титрів…
У сенсі комунікації прихід мобільників та Інтернету полегшив життя глухого. Але так само важко з переглядом фільмів та передач (немає субтитрів), у спілкуванні з різними інстанціями: магазинами, міліцією, лікарнями, судами, нотаріусами, вокзалами – потрібен сурдоперекладач. Де його знайдеш у потрібний момент? Зникли телепередачі із субтитрами – їх замінив рухомий рядок. Проте глухим важко читати у швидкому темпі і паралельно стежити за картинкою на екрані. Глухим також потрібні спеціальні сеанси в кінотеатрах, де б фільми йшли із субтитрами.
А як у них?
* За кордоном у школах влаштовують спеціальні уроки, коли здорові діти проводять час, сидячи в інвалідному візку або з пов’язкою на очах або з бірушами у вухах. Це робиться для того, щоб здорова дитина на собі відчула, як живеться хворому ровеснику.
* В Америці та багатьох країнах Європи особи, які працюють з громадою, зобов’язані знати мову жестів. І таксист, і поліцейський дадуть відповідь жестами. У складних випадках викликають сурдоперекладача. Телеканали рясніють титрами.
* На Заході глухонімих спеціально залучають на точні, копіткі роботи в електроніці, автомобілебудуванні. Це старанні працівники, які не відволікаються на сторонні звуки, балачки.
Люди з обмеженими можливостями – не утриманці, які викликають відчуття жалю або відчуження, а рівноправні члени суспільства, які мають право на гідне життя, на стабільну роботу, на свою мову, на вільний доступ до освіти та інформації. До речі, вчені стверджують: розвиток людини, яка не чує, залежить не стільки від ступеня порушення слуху, скільки від умов життя, оточення і роду занять.
