Найважчий шлях — найнадійніший

До 35 років Олександр Башта, військовий льотчик, вів активний спосіб життя. Зокрема, захоплювався дельтапланеризмом. Але один із польотів «на крилі» виявився ледь не фатальним — у 1992-му молодий чоловік розбився. Лікарям вдалося повернути його до життя, однак уже… в інвалідному візку.

Познайомився я з Олександром майже два десятиліття тому, коли він голосно заявив про себе як призер спортивних змагань серед інвалідів рухово-опорного апарату, а також неформальний лідер тернопільських «візочників». Із довгої першої розмови зробив висновок: людина намагається утекти від замкнутості й обмеженості, котрі йому нав’язує доля. Башта справді шукав життя, яке притаманне його характерові незламної відкритої людини. Це, по суті, була довга і складна дорога до самого себе.

— Коли опинився сам на сам із бідою, замислився, — каже Олександр. — Вимальовувалися три шляхи подальшого життя: жебракувати «на світлофорах», знайти мецената або намагатися самому стати на ноги, звичайно, не у фізичному сенсі. Перший варіант відкинув одразу — принизливо жебракувати на вуличних перехрестях. Не міг також падати у ноги чиновникам. Між іншим, часом нас, інвалідів, підштовхують, аби щось випрошували: «Запишись на прийом, тобі не відмовлять…». Тобто якщо своєю безпорадністю розчулиш хазяїна кабінету, то, можливо, тицьне якусь подачку. Це теж не для мене, та і яка гарантія, що підтримка якоїсь заможної особи буде постійна? Залишався найважчий, але найнадійніший, шлях… І став я дрібним кустарем — почав виготовляти підставки для телевізорів, квітів. Не полишаю цього заняття й донині, даючи роботу й людям, котрі постачають мені комплектуючі. Уявіть, я, інвалід першої групи, ще й створив робочі місця.

На фото автора: Олександр та Ірина Башти у створеному власноруч «раю».Вироби, які він творить своїми руками, великого доходу не дають. Щоправда, Олександр таки зміг перебратися з сім’єю із «поверхів» тісної тернопільської комуналки у власний будинок у приміському селі Кутківці. Але розпочав ту будову на обійсті батьків дружини ще тоді, коли був здоровий.

— Жити тут було моєю мрією ще з дитячих років, — проводить екскурсію своєрідним ботанічним садом з міні-ставочками, де хлюпаються декоративні коропи, і острівцями маловідомої рослинності Олександрова дружина Ірина. — Тому облаштовували свій маленький «рай» із душею, як мовиться. Розроблений нами із Сашком дизайн органічно доповнив старий яблуневий сад, посаджений ще моїм дідусем. Багато чим нам допомагали друзі, знайомі. Власне, за тими клопотами призабуваються, відходять на другий план проблеми, пов’язані з інвалідністю чоловіка. У нас постійно виникають нові задуми (не тільки щодо цього куточка природи), ми радимося, як їх реалізувати, плануємо щось на перспективу. І це наповнює життя позитивним змістом. Долучається й син, теж Олександр, студент-медик.

За освітою Ірина — педагог, однак мусила полишити роботу, аби присвятити себе доглядові за чоловіком. Звичайно, не задля мізерної платні — 16 грн. 50 коп. на місяць, якою держава «оцінює» її подвижництво. Понад двадцятирічну подвижницьку працю жінки неможливо обчислити гривнями, мимоволі подумалося, коли оглядав створені її руками чудові квітники, невеличку плантацію суниць, спеціально висаджену так, «аби Сашкові було зручно під’їхати на візку». Якби хоч приблизно такою увагою оточила «візочників» ще й держава…

Олександр бачив, як турбуються про людей з обмеженими можливостями у цивілізованому світі, відвідавши кілька європейських країн. Тому діючу в Україні систему пільг називає «руйнівником людських стосунків». Зокрема, й тому що, як співається у популярній пісні, «трамвай не ходить у селі».

— Бо не має змоги постійно користуватися пільговим проїздом у громадському транспорті інвалід, який проживає у сільській місцевості, хоча таке право деклароване, — наводить один із сумних прикладів Олександр. — Грошової ж компенсації за те не передбачено. У цивілізованих країнах замість пільг, якими, наперед відомо, не всі інваліди зможуть скористатися, їм дають грошову допомогу в розмірі середньої зарплати: розпоряджайтесь на власний розсуд! У нас, трапляється, стан здоров’я чи інші обставини не дозволяють поїхати у санаторій, але відшкодування за невикористану вартісну путівку не перевищує 200 гривень. Та й «заганяють» нас скопом лише у спеціалізовані санаторії, де тхне звичайною лікарнею. А хочеться ж побути серед звичайних відпочивальників, відчути себе здоровою людиною. До речі, санаторій у Саках розташований за 6 кілометрів од моря, тож долати щодня на візку таку відстань розбитою дорогою вздовж дамби не кожному під силу. Як, зрештою, не по кишені винаймати таксі. Щодо якості самих візків, то, вважаю, вітчизняні, виготовлені на заводах Запоріжжя, Києва, надійніші та зручніші, ніж китайські. Проте на тендерах чомусь перемагають останні. Чи не час чиновникам, котрі організовують ті «відкриті торги», дослухатись і нашої думки?

На основі особистого життєвого досвіду Олександр Башта вивів формулу щастя: це вміння балансувати на межі бажаного і можливого. Неухильно дотримується тієї «золотої серединки» вже багато літ. І хоч не раз йому підказували сумнівні шляхи, як «піднятись» у бізнесі, він покладається тільки на власні руки, які не лише невтомно крутять колеса візка, а й вельми майстровиті. А ще на своє вірне крило — сім’ю. Тому його очі завше випромінюють доброзичливість і оптимізм.

www.silskivisti.kiev.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*