Чи можуть люди з вадами слуху та зору вчасно реагувати на повітряну тривогу?

Війна в Україні все ще триває. Щодня чуємо сигнали повітряної тривоги. У таких випадках ми всі намагаємося вживати якісь заходи щоб врятувати життя та здоров’я – спускаємося до укриття, дотримуємось «правила двох стін» тощо, повідомляють “Слов’янські відомості”.

Зазвичай, найбільш вразливими категоріями під час війни є діти, люди похилого віку та люди з інвалідністю. Саме вони найчастіше потерпають під ударами злочинних російських бомбардувань.

Незрячі люди та ті, які мають вади слуху, можуть не почути сигнал або не мати змоги самостійно спуститися, наприклад, до підвалу. За даними досліджень, тільки 2,5% маломобільних людей спускаються у бомбосховища під час повітряної тривоги. І це тільки тому, що вони не знали про сигнал.

Саме так 17 серпня загинули люди у Харкові, коли в гуртожиток на Салтивці влучила російська ракета…

Станом на сьогодні, на Донеччині залишилося не дуже багато людей з такими вадами. Багато кого родичі евакуювали за кордон, ще більше людей з порушеннями зору та слуху переїхали у безпечні регіони України. Проте все ще багато хто залишився під постійними обстрілами через те, що відмовилися або не змогли виїхати.

Як таким людям дізнатися про небезпеку та як незрячі особи можуть знайти дорогу до укриття?

Зазвичай, окрім сигналу на вулиці, повідомлення про повітряну тривогу приходять на смартфон. Держава навіть виділяє гроші на їхнє придбання, щоб незахищені категорії людей могли підтримувати зв’язок із зовнішнім світом, рідними, друзями. Проте сума компенсації становить лише 3 500 гривень, а за такі гроші купити дійсно якісний смартфон неможливо.

Якщо говорити загалом про отримання інформації про події, що відбуваються в Україні й, зокрема, у Донецькій області, то на тому ж Суспільному іноді забезпечується переклад жестовою мовою. Рідше це можна зустріти на регіональних каналах. Водночас інформація все ж залишається недоступною для людей із вадами слуху.

Якщо казати про незрячих людей, то у нас має бути служба супроводу, згідно з законом. І раніше у багатьох містах вона працювала. У Слов’янську такі послуги точно надавалися до початку повномасштабної війни. Завдяки цьому незрячі люди могли виходити на вулиці, вирішувати якісь проблеми. І не потрібно, щоб поводир постійно був поруч – достатньо, щоб він допоміг дістатися бомбосховища.

Оскільки цієї служби сьогодні немає, то розраховувати можна тільки на родичів або сусідів, які нададуть допомогу. Тим більш, що й самих бомбосховищ, які були б пристосовані для незрячих людей, немає. Там відсутні тактильні доріжки, якісь інші деталі, які могли б допомогти зорієнтуватися. Тож сподіватися можна виключно на сторонніх людей, а якщо людина одинока, то вона абсолютно незахищена.

До того ж, такі люди зазвичай навіть не знають, як поводитися у такій ситуації. Особливо, якщо живуть самі та розраховують лише на себе самого у своєму захисті від ракет. Саме тому дуже важливо бути поруч. І допомогти! Бо тільки це допоможе рятувати життя…