Казка на білих лапах

З Рівного розпочато всеукраїнський тур «Піккардійської терції» та незрячих діток

Переповнена зала Рівненського обласного музично-драматичного театру в очікуванні дива. І воно приходить: чисте, як дитяча сльоза, і неймовірно добре та щире. «Казка на білих лапах» — емоційний різдвяний проєкт львівської вокальної формації «Піккардійська терція», який розпочався з Рівного. Тепер його благодійний шлях проляже Україною. Унікальність різдвяної містерії в тому, що разом із піккардійцями на сцені 12 незрячих дітей 4—12 років. Вони з Рівненщини, Львівщини, Тернопілля, Івано-Франківщини, Миколаївщини, Харківщини і виступають у ролі персонажів вертепу. На сцені звучать і хіти «Піккардійської терції», і дев’ять нових різдвяних пісень. Автор музики різдвяної добірки — піккардієць Ярослав Нудик, запис альбому підтримав Український культурний фонд, костюми спроєктувала й пошила львівська дизайнерка Івона Лобан.

Фото з сайту rivne.med

«Тут поєдналися дитяча безпосередність і незмінний піккардійський дух, — каже художній керівник вокальної формації Володимир Якимець. — Працюючи з діт­ками, ми й самі неначе повернулися в дитинство, відчули диво Різдва, пригадали світло і радість, якими живе дитина від святого Миколая до Йордану».

Напевне, доброчинне дійство не було б таким яскравим, якби не директорка Львівської обласної спілки інвалідів Оксана Потинко, яка розробила методики роботи з незрячими дітьми. Вона радо ділиться ними з педагогами з інклюзії. До речі, саме в рівненському театрі напередодні відбувся її майстер-клас, на який з’їхалося 100 педагогів, адже суспільство дуже потребує такого зближення.

А підбирати дітей для проєкту небайдужа львів’янка почала понад рік тому. Приміром, дев’ятирічний Іванко Одейчук із Березного на Рівненщині єдиний хлопчик у ньому. «Ми з Оксаною Потинко познайомилися п’ять років тому, — розповідає мама Іванка Ольга Одейчук. — Нам дуже хотілося вчитися у звичайній школі, тож приїздили до пані Оксани на консультації, бо знали, що в Європі такі методики є. Іванко таки пішов до звичайної школи, я перекваліфікувалася на вчителя-тифлопедагога, яких у нашому містечку досі не було. До речі, є перша перемога: торік Іванко посів третє місце на районному етапі конкурсу з української мови імені Петра Яцика («УК» розповідав про це). Якось Оксана попросила записати на диктофон вірші у виконанні Іванка й надіслати їй запис. Виявляється, вона вже жила ідеєю залучити дітей до великої сцени. Наш Іванко пройшов добір».

Ось так здійснилася мрія хлопчика стати таким, як усі діти, а його мами — подорожувати. Тепер вони неодмінно мандрують удвох. Чи може бути більше щастя?

Інна Омелянчук

«Урядовий кур’єр»