Інклюзійна свідомість або пізнання світу “не таких”

Чи бути інклюзії в Чернігові? Чи готові школи нашого міста відкрити двері для дітей з обмеженими можливостями? Наскільки загальноосвітні навчальні заклади пристосовані для навчання хлопчиків та дівчаток із ДЦП, на інвалідних візках, аутистів?.. І як ставляться вчителі та батьки звичайних дітей до інклюзії? На ці та інші питання шукали відповідей журналісти й батьки діток з особливими потребами під час прес-туру до Чернігівської загальноосвітньої школи № 24 з елементами інклюзивної форми навчання.

Метою заходу, що організований обласною громадською організацією «Голос батьків» та Медіа-центром «Моє місто», було сприяння запровадженню інклюзивної освіти та створенню інклюзивного суспільства. Прес-тур відбувся в рамках проекту «До суспільства через родину» за підтримки програми МАТРА посольства Королівства Нідерландів в Україні.

Довідка. Інклюзія (від англ. inclusion — включення) — процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціумі, й насамперед тих, що мають труднощі у фізичному чи розумовому розвитку. Він передбачає розробку і застосування таких конкретних рішень, які зможуть дозволити кожній людині рівноправно брати участь в академічному та суспільному житті. Це процес реального включення осіб з інвалідністю в активне суспільне життя і однаковою мірою необхідний для всіх членів суспільства. В основі інклюзивної освіти лежить ідеологія, що виключає будь-яку дискримінацію, забезпечує рівне ставлення до всіх людей, але створює особливі умови для дітей, котрі мають особливі освітні потреби. Основний принцип такого навчання — спільне навчання та виховання всіх дітей у дитячому садку, школі, позашкільному навчальному закладі.

Перші кроки

Питання щодо створення сприятливих умов для впровадження інклюзивної форми навчання в дошкільних і загальноосвітніх навчальних закладах обговорюється суспільством кілька років. Однак діти з обмеженими можливостями й надалі навчаються вдома за індивідуальними планами, у спеціальних інтернатах або ж інших закладах. За кордоном, у розвинених країнах, інклюзивною освітою вже нікого не здивуєш. В Україні вона охопила лише деякі міста (Львів, Білу Церкву, Харків) і Автономну Республіку Крим.

Перші спроби інклюзії роблять і в Чернігівській школі № 24. В ній діти навчаються за звичайною програмою, але паралельно тут діють класи так званої «підвищеної педагогічної уваги», де знання здобувають школярі, які потребують додаткової турботи. Крім основних уроків діти мають корекційно-розвиткові заняття. Розвитком мовлення з ними займається логопед, ритмікою — вчитель фізичного виховання, корекцією розвитку — психолог. А з першого вересня цього року за заявами батьків у школі планують відкрити один із перших класів з інклюзивною формою навчання, де разом зі звичайними хлопчиками та дівчатками здобуватимуть знання дитина-аутист і дитина з тяжкими вадами мовлення. У такому класі навчатиметься до двадцяти малюків. Крім учителя, психолога та логопеда зі школярами працюватиме асистент учителя, який допомагатиме педагогу з особливими учнями.

За словами директора загальноосвітньої школи № 24 Юрія Домана, для того, щоб хлопчики та дівчатка з обмеженими можливостями навчалися у звичайній школі, їхні батьки мають написати заяву про прийняття сина чи доньки до навчального закладу. Дитина має відвідати відповідні медичні заклади, аби її оглянули лікарі та зробили певні записи в медичній картці. Після чого з майбутнім учнем познайомляться психолог, логопед, педагог і дадуть направлення на обласну психолого-медико-педагогічну консультацію, де будуть визначені особливості розвитку дитини.

За словами начальника відділу шкіл управління освіти Чернігівської міської ради Вікторії Пекур, жодна дитина з особливими потребами не залишена поза увагою навчальних закладів. Хлопчики та дівчатка, які не мають можливості відвідувати школу, здобувають середню освіту вдома за індивідуальною формою навчання. Таких дітей у Чернігові 120.

– Проблема запровадження інклюзивного навчання обговорюється на всіх рівнях. Вона не замовчується, але треба розуміти, що це тривалий процес, який вимагає і підготовки фахівців, і пристосування навчальних закладів до потреб дітей з особливими потребами, і значного фінансування. Інклюзивні класи відкриваються у школах за заявами батьків, це звичайна практика в Україні. І чим раніше відбудеться інтеграція дітей з особливими потребами в суспільство, тим краще буде для всіх нас, — переконана Вікторія Олегівна.

Завідувач відділу інклюзивного навчання Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського Людмила Зленко у своєму виступі наголосила, що з 2012 року педагогічні вузи та училища розпочали підготовку вчителів для роботи у класах з інклюзивною формою навчання. Зокрема, Чернігівським обласним інститутом післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського розроблено 20-годинний спецкурс для всіх категорій педагогічних працівників, завдяки якому вчителі освоюють поняття інклюзії та вивчають специфіку роботи з «особливими» дітьми. Крім того, розроблені спеціальні програми як для вихователів дошкільних навчальних закладів з інклюзією, так і для вчителів початкових класів.

Формуємо
«інклюзивну» свідомість

Не сидять склавши руки й батьки діток з обмеженими можливостями. Представники Чернігівської обласної громадської організації «Голос батьків» провели в чернігівських школах моніторинг, який показав, що наше суспільство ще не готове прийняти інклюзію. Не всі розуміють навіть суть цього поняття.

– Ми досліджували готовність до інклюзивної форми навчання наших чернігівських шкіл. І, опрацювавши результати анкетування, яке ми провели серед батьків здорових і хворих діток, учителів і учнів, побачили, що ні батьки, ні спеціалісти, ні школярі не розуміють, що таке інклюзія. Мають бути створені певні умови для таких дітей. Можливо, вчителі набуватимуть досвіду, коли їм доведеться безпосередньо працювати зі школярами з особливими потребами. Та поки що вони не знають, як з ними поводитися. Не готові до інклюзії й самі батьки «особливих» дітей, вони не хочуть робити своїх синів та доньок об’єктом експерименту. І справа не в тому, що немає пандусів чи не розроблені спеціальні плани навчання. Батьки бояться віддавати своїх дітей до школи, бо в суспільстві бракує відповідної інформації. Треба формувати «інклюзивну» свідомість суспільства в цілому, толерантне ставлення людей до дітей з обмеженими можливостями, — говорить керівник громадської організації «Голос батьків» Олена Трубенок.

За індивідуальною формою навчання здобуває середню освіту дев’ятирічна Настя Асоско — учениця другого класу загальноосвітньої школи № 29. Дівчинка прикута до інвалідного візка і не має можливості вчитися разом з однокласниками. Проте коли Настя почувається добре, вона разом із мамою вирушає здобувати знання до школи.

— Я дуже вдячна керівництву й педагогам школи за те, що вони дозволяють моїй доньці відвідувати уроки у класі, за яким вона закріплена. Настуні дуже подобається навчатися разом з іншими дітками, і це мене радує. Однак хочу звернутися до викладачів вузів та інституту післядипломної освіти з проханням проводити для студентів і вчителів практику, яка б дозволяла педагогам якомога більше часу проводити з «особливими» дітлахами. Із власного досвіду мені відомо, що вчителі не знають, як працювати з дітками з обмеженими можливостями. Педагоги хочуть їх чогось навчити, прагнуть допомогти, але не завжди можуть знайти підхід до таких дітей. Вчителям бракує досвіду роботи, — каже мама дівчинки Олена Асоско.

А от для семирічної Богдани інклюзія — це можливість навчатися разом зі своїми однолітками. У дівчинки ДЦП, але вона відвідує центр розвитку дитини «Янголятко», де разом зі звичайними дітлахами готується до школи. Мама дівчинки хоче віддати доньку до першого класу з інклюзивною формою навчання ЗОШ № 24.

— Я не вимагатиму для своєї дитини спеціальних умов. Якщо нема пандусу, скористаюся підйомником. Та мене хвилює неготовність здорових школярів, їхніх батьків і деяких педагогів до інклюзії. Богдана ще багато чого не розуміє. Мені ж боляче чути від людей: «Чому така доросла дитина на візочку?» Боляче, коли Богдани цураються діти, коли вони можуть нетактовно поводитися, — зізнається Інна Михайлівна. — У центрі розвитку дитини «Янголятко» моя донечка займається у групі зі здоровими дітьми. Три перші місяці дітлахи не розуміли, чому Богдана не ходить, погано говорить. Однак сумлінна праця й наполегливість педагогів і дитини дали свій результат. Хлопчики та дівчатка вже звикли до Богдани, вони чудово знаходять спільну мову, полюбляють разом складати пазли, малювати, допомагають одне одному. Моя донька навчилася рахувати до десяти, віднімати, додавати, знає літери. Вона дивиться на інших дітей і прагне повторювати за ними. Богданка сумує за друзями. Звісно, здорова дитина в її віці здатна на більше, проте за рік навчання Богдана досягла значних успіхів. І я цьому дуже рада.

Валентина Науменко

Фото Мар’яни Харді

Хвиля Десни