Обговорюємо проект закону «Про освіту». Особливі діти: гарантування прав та крок до сегрегації

1 11 6 tiger-1329471917 2. особливими потребами

«Особливі» діти чи діти з особливими освітніми потребами – саме так нині заведено називати дітей, які потребують постійного особливого психолого-педагогічного та корекційного супроводу в процесі навчання. До цієї категорії насамперед належать діти, які мають ті чи інші порушення психофізичного розвитку: порушення слуху (глухі та слабкочуючі), зору (сліпі та слабкозорі), опорно-рухового апарату, мовлення, порушення чи затримку розумового розвитку тощо. Частина таких дітей унаслідок суттєвого порушення тієї чи іншої функції має інвалідність.

Нині спостерігається вкрай негативна тенденція погіршення не лише кількісних, а й якісних показників, зокрема загострення проблем здоров’я, що призводить до зростання чисельності дітей означеної категорії.

Визнання Україною Конвенції ООН про права дитини та Всесвітньої декларації про забезпечення виживання, захист і розвиток дітей посилило увагу громадськості до проблем дітей з особливими освітніми потребами, зокрема дітей-інвалідів, викликало необхідність створення найсприятливіших умов їхньої інтеграції в систему сучасних суспільних відносин.

На цьому тлі реформування системи освіти для дітей з особливими потребами, насамперед з інвалідністю, має відбуватися з урахуванням прогресивних світових тенденцій: від інституалізації до інклюзії. Інноваційна методологічна парадигма такого реформування базується на принципах дитиноцентризму, що передбачає виявлення природних нахилів кожної дитини, створення умов для її успішного розвитку, сприяння самореалізації спочатку в навчанні, а потім і в житті. Принципи дитиноцентризму зумовлюють перехід від стратегії надання освітніх послуг за нозологічним спрямуванням у сегрегативних осередках – до стратегії задоволення освітніх потреб у закладах, які обирають батьки дітей з особливими потребами з урахуванням особливостей організаційно-педагогічного, навчально-методичного та корекційно-розвиткового супроводів.

І, безумовно, всі гарантії і права, зокрема на здобуття освіти такими дітьми, мають бути закріплені законодавчо, тим паче в демократичній, цивілізованій країні, якою себе позиціонує Україна.

Тож після певного вступу кілька міркувань власне щодо проекту рамкового закону.

В Інституті спеціальної педагогіки НАПН України, який, до речі, є єдиною державною науково-дослідною установою, що опікується проблемами розвитку, навчання і виховання дітей з особливими освітніми потребами і є основним розробником концептуальних підходів, державних стандартів, змістового і програмно-методичного забезпечення процесу їхнього навчання, підготовці означеного проекту закону традиційно приділялася значна увага. Науковцями установи було розроблено відповідні пропозиції і подано до робочої групи. Частину з них враховано, втім, поданий проект, на нашу думку, потребує ґрунтовного обговорення і внесення коректив.

Скажімо, викликає великий сумнів доцільність підготовки окремого розділу закону, присвяченого освіті осіб з особливими потребами. Адже фактично кожен із розділів проекту закону безпосередньо стосується і освіти осіб з особливими потребами. Ці особи здобувають освіту усталених видів, рівнів (за винятком нецензової) і форм. Відтак, про так звану спеціальну освіту (свого часу так називали рівень освіти, здобутий у середніх ПТУ чи технікумах) не йдеться. Спеціальною може бути лише педагогіка як наука про спеціальні принципи, методи, форми і прийоми корекційного навчання. Але це вже не освітній рівень, а засіб здобуття усталеного освітнього рівня особами з особливими потребами.

Безумовно, є особливості програмно-методичного забезпечення навчання окремих категорій осіб з особливими освітніми потребами, обов’язковість відповідного психолого-педагогічного, корекційно-розвиткового супроводів та ін. Але ці та інші дійсно специфічні позиції безпроблемно можна розписати у відповідних розділах і статтях проекту Закону, не виокремлюючи їх у штучно створений розділ і не сегрегуючи певним чином частину повноправних і повноцінних членів нашого суспільства.

До прикладу, у відповідних статтях розділу «Дошкільна освіта» можна з успіхом виписати необхідні положення щодо спеціальних дошкільних закладів (дошкільних закладів компенсуючого типу), спеціальних груп при масових дошкільних закладах і всю специфіку здобуття дошкільної освіти дітьми з особливими потребами. Це стосується й інших освітніх рівнів.

Утім, є принципово важливі речі, які, на наше глибоке переконання, мають бути відображені в означеному документі. Так, до основних термінів та їх визначення (розд. І, ст.1.) доцільно додати такі терміни, як «Особи з особливими потребами», «Інклюзивне навчання», «Індивідуальна програма розвитку», «Нецензова освіта» та ін.

Законодавчого закріплення потребує українська жестова мова, як мова навчання (білінгвальне навчання) осіб з порушеннями слуху (ст. 6).

Видається також важливим започаткування чи закріплення на законодавчому рівні таких позицій, як:

• раннє виявлення і корекційний вплив на дітей з особливими потребами (так звана переддошкільна освіта), що має підкріпитися введенням відповідного рівня формальної освіти;

• соціально-педагогічний патронат, що забезпечує взаємодію навчальних закладів, сім’ї і суспільства у навчанні дітей з особливими освітніми потребами;

• визначення статусу центрів раннього втручання та навчально-реабілітаційних центрів, як осередків, що забезпечують відповідні рівні формальної освіти;

• широке запровадження інноваційних форм і технологій навчання означеної категорії дітей (найперше – інклюзивної форми);

• створення відповідних умов для осіб з особливими освітніми потребами при незалежному оцінюванні (сурдопереклад, рельєфно-крапковий шрифт та ін.);

• організаційні умови здобуття особами з особливими потребами професійної і вищої освіти;

• фінансування дитини з особливими потребами, а не закладу, створення освітнього кошика та ін.

І насамкінець. Цілком очевидно, що майбутній рамковий закон стосується всіх без винятку. Тож, думається, що за участі Комітету ВР з освіти і науки, МОН України, НАПН України, педагогів і батьків, громадських організацій, всіх, кому не байдужа означена проблема, вдасться законодавчо наблизити основні вимоги до загальноприйнятих міжнародних стандартів і забезпечити можливість усім категоріям дітей з особливими потребами здобувати бажаний рівень підготовки, маючи при цьому альтернативний вибір форм навчання і типу навчального закладу.

В. Засенко, директор Інституту спеціальної педагогіки НАПН України

Освітній портал «Педагогічна преса»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*