Інклюзивне навчання у місті? Поки деградуємо!

Інклюзивне навчання, яке так на слуху зараз в Україні, хоче увійти і в наше місто. Хоче, та чи зможе? 14 червня до Бердичева завітала творча педагогічна делегація з Італії, які запроваджують в України інклюзивне навчання для дітей. У приміщенні виконкому міської ради зібрались представники обласної та міської влади, викладачі ЖДУ ім. Івана Франка, заступники міського голови, представники освітян міста. З італійської сторони були присутні: Дімітріс Аргіропоулос, доктор філософії, професор Пармського, болонського та Міланського університетів, почесний професор ЖДУ ім. Івана Франка, Ерманно Мацца, професор Пармського університету, Марія-Антоніетта Маджо, координатор співпраці від ІСКОС, Даніела Інчерті, шкільний інспектор та Стефано Тодескі, шкільний вихователь.

Після привітання гостей міським головою уся делегація відправилась до Бердичівського педагогічного коледжу, де мали змогу поговорити про організацію навчально-виховного процесу у дошкільному навчальному закладі на основі інклюзивної педагогіки, про запровадження посади та діяльність вихователя підтримки. Але найважливіше, як на мене, це було обговорення теми проблеми в реалізації вихователями інклюзивної освіти в ДНЗ та шляхи їх подолання. Ось це вся офіційна та необхідна інформація. Далі потрібно написати і про мої особисті думки з цього приводу.

Усі ці бердичівські педагоги (саме бердичівські), які були присутні на офіційній зустрічі, поважно хитали головою і робили вигляд, що вони вже все про це знають і ніби вже з цим працюють. Насправді, до інклюзивного навчання в нашому місті, ще лізти і лізти. Під час свого виступу заступник міського голови, вона ж педагог, Валентина Василівна Адаменко, перераховувала, скільки дітей навчається у наших школах та садочках, сказала скільки дітей і з особливими потребами, та мала необережність назвати їх «дітьми-інвалідами». Особисто моєму обуренню не було меж, на обличчях італійських гостей теж було здивування. Люди, ви хочете до Європи, ви хочете інклюзивне навчання? То врешті-решт ми маємо запам’ятати, що у нас є діти з особливостями у розвитку, з особливими потребами та вимогами! Ці діти такі самі як і ми з вами. Просто їм потрібно для розвитку дещо інший підхід, трохи інші умови. Немає у нас «дітей-інвалідів»! Є у нас тільки залишки радянських керівників, які б воліли бачити цих дітей саме такими, як сказала заступник міського голови.

Друге, що мене дуже здивувало. Спочатку представники нашої великої педагогіки, розповідали, що вони вже впроваджують цю систему і як добре все йде у них, ну і, звісно, дякуємо меру, що він так нас підтримує. А потім та сама заступник міського голови розповідає, що у садочках та у школах у спеціальні групи дітей з особливостями у розвитку, де вони навчаються усі разом! То хіба ви не знаєте, що інклюзивне навчання – це рівний доступ усіх дітей до навчального процесу. Особливо важливо це для дітей з особливостями у розвитку. Адже якщо дитина з особливими потребами буде розвиватись у колі дітей з звичайними потребами, це сприятиме лише її всебічному розвитку. В Італії, звідки приїхали наші гості, була така чудова жінка, звали її Марія Монтесорі, чудовий педагог і лікар. Ще у XX сторіччі нею було доведено, що повноцінний розвиток дитини з особливостями може бути тільки у повному середовищі. Зібрати таких дітей до однієї кучі та навчати їх окремо – це повна деградація в освіті.

Чула думку від бердичівських вчителів про те, що таких дітей не можна пускати до школи, бо над ними будуть сміятись. У вас вкладається таке в голові??? У мене ні. Звісно, це проблема не окремого взятого нашого міста, а виховання суспільства в цілому. Більшість батьків воліє не розповідати своїм дітям про дітей з особливостями, деякі забороняють спілкуватись з такими дітками. Коли дитина підростає, і бачить іншу дитину з особливостями, найчастіше вона знущається над нею. І це не тому, що вона хоче заподіяти шкоди, це тому, що дитина не знає з чим вона стикнулась, це звичайний захисний рефлекс.

Тому не допускаючи дітей з особливостями у розвитку в загальні групи в садочках, ми щоразу робимо одну й ту саму помилку – ми вирізаємо їх з суспільствами власними руками.

Хочеться порадити нашим освітянам перестати працювати для галочок і менше кричати про здобутки. Діти рівні у кожному садочку, у кожному місті і в кожній країні. Кожен з них особливий, просто деяким потрібно щось не таке, як усім, і від цього вони стають унікальні.

Наш Бердичів