До питання про інклюзивну освіту в Україні

1 08 1596325 1. освіти, особливими потребами, інклюзія, indoor, floor, person, wheelchair, group, people, family, table, conference room. A group of people sitting at a table

Де в Україні навчаються діти із синдромом Дауна, діти із ДЦП, із вадами слуху та зору? Зазвичай їх не зустріти в загальноосвітній школі. Перші спроби включити дітей з особливостями розвитку в загальноосвітній процес наразі має стільки перешкод, що ставить під сумнів українську інклюзію як таку. Для існування толерантного, а краще сказати морального суспільства інклюзія вкрай необхідна – це вже доведений факт. І тут потреба є синхронною. Діти з особливими потребами потребують рівних можливостей і адекватної цьому соціалізацїі, що і надає їм інклюзія. А діти здорові призвичаюються сприймати фізичні вади нормально, відчувати іншого як рівного, допомагати йому, стають більш чуйними і людяними. Це і є природнє, реальне виховання моральності, без патетики і декларацій. Що може бути найважливішим?

В аналітичному звіті результатів дослідження “Інклюзивна освіта в Україні: здобутки, проблеми та перспективи” ви знайдете інформацію, про що сьогодні треба не просто говорити, а навіть кричати.

По-перше. Фінансування освіти для дітей з особливими потребами в умовах загальноосвітньої школи потребує детальної розробки, аналізу, зваження і обговорення і мабуть власне з цього, з цих змін в фінансуванні, варто було б починати і весь проект “інклюзія” – описати стандарти і відповідно підрахувати, скільки все це може коштувати. Наразі окремого фінансування на інклюзію немає, воно не закладено в бюджет і щоб гроші пішли за дитиною треба змінювати всю систему фінансування. (До слова, в спеціальній школі для дітей з ортопедичними порушеннями досі немає пандусів (спец. школа №15 (Київ). І ми сподіваємося, що наша держава зможе забезпечити хоча б чверть шкіл цими пандусами. Та кого ми обдурюємо?). Більше того у держави досі немає чіткої стратегії розвитку інклюзії. Що є – так це план дій, але дуже абстрактний і відірваний від життя. Так вказівки типу “виконати”, “зробити”, які стосуються переважно керівництва ЗОШ не мають конкретики, не прописані не організаційно, не фінансово…

По-друге. У нас відсутня класифікація психо-фізичних порушень, яка визначає з якими порушеннями діти можуть приходити в ЗОШ (перш за все мова йде про важкі психічні порушення). Цю класифікацію потрібно розробити хоча б для першого етапу впровадження інклюзії. Адже коли в інклюзивну школу підуть діти з психічними порушеннями й розумовою відсталістю, це створить неймовірну проблему і власне вже створює, про що ми дізналися з розмов з вчителями яким вже довелося працювати з такими дітьми. В перспективі без створення потрібної класифікації ця проблема ризикує стати масовою. Варто зазначити і те, що за радянських часів навчання діток з такими вадами обов’язково продовжувалось в спецшколах з певною професіоналізацією і подальшим працевлаштуванням (спецшколи співпрацювали зі столярними і взуттєвими майстернями, різноманітними фабриками і виробничими цехами). Таким чином така людина природно знаходила своє місце в суспільстві, не була відірвана від життя, професійно реалізовувалася, отримувала платню в решті-решт. Інклюзія розриває цей ланцюжок і дітям які не отримали певних професійних навичок змалку треба буде прикладати значно більше зусиль щоб якось влаштуватися в соціумі, знайти роботу… Якщо ця проблема не буде вирішена, вона в перспективі ризикує розвинутися до масштабів соціальної проблеми. Суспільству необхідно вже наразі це усвідомити і потурбуватися про те як цього запобігти.

По-третє. У багатьох випадках батьки дітей з порушеннями психо-фізичного розвитку мають певну специфіку: вони часто хронічно не хочуть визнавати хворобу своєї дитини, а з цього випливає:

а) негативне й упереджене ставлення до Психолого-медико-педагогічної комісії (ПМПК), спеціалісти якої радять відправляти дитину до спеціального навчального закладу (на Заході є тести, які доводять рівень здатності дитини навчатись у звичайних школах, чого немає у нас);

б) негативне й упереджене ставлення до спеціалізованих шкіл, що у багатьох випадках не виправдано. Там діти отримують знання краще й ці школи вже давно не інтернати (хоча за ними зберігається такий стереотип);

в) іноді деяким з таких батьків властиве бажання бачити тільки позитивне у своїх дітях, звідки й підкріплюється тема унікальності такої дитини (наприклад аутисти – діти індиго з незвичайними здібностями, вундеркінди, діти із синдромом Дауна – сонячні діти, діти-янголи). Така подібна містифікація понять нічого позитивного не несе ні в соціальному сенсі, ні в науковому. Більше того заважає таким дітям отримати адекватну кваліфіковану допомогу. Звичайно потрібно бачити позитивне в таких дітях, але також й реально знати їх недоліки.

По-четверте. Школи абсолютно не готові ні технічно, ні методично, ні психологічно, ні кадрово (на інклюзивний клас має бути один асистент вчителя, а в класі обмежена кількість дітей до 10–15). Багато вчителів проти цього, адже вони розуміють, на чиї плечі це ляже. Невже держава, яка затримує, або хронічно не виплачує зарплатню, буде фінансувати й жорстко контролювати систему надбавок за інклюзію? За бажання держави дотримуватися давно підписану конвенцію, на жаль, розраховуються тільки наші педагоги через збільшення навантаження. Згадувана нами зразкова інклюзивна школа №168 м. Києва переважно фінансується за рахунок районного бюджету. Та чи всі районні й обласні бюджети готові до такого навантаження, адже діти із особливостями розвитку вже з вересня 2012 року мають право іти до загальноосвітніх шкіл, і вони підуть… Та умови для їхнього навчання і виховання не створені.

П’яте. Методичних матеріалів для різних нозологій, як з окремих предметів, так і в цілому, фактично відсутні. Принаймні їх немає в широкому вжитку. А ті що є – це методичні матеріали для спеціалізованих шкіл. Наразі Інститутом спеціальної освіти НАПН України звичайно розробляються необхідні підручники і методичні посібники шляхом адаптування того наробку, що був створений для спеціальних шкіл (і знову проблема, адже це різні рівні) з активним залученням західного досвіду (часто неадекватно, бо різні економічні умови й менталітет). Але наскільки швидко вони досягнуть читацької аудиторії (вчителів) – питання складне. Адже це знову потребує фінансування і досить потужного. Тож сьогоднішнє завдання учених Інституту спеціальної освіти НАПН України (а також лабораторій інклюзивної освіти при педагогічних інститутах імені Драгоманова і Грінченка) – заспокоїти вчителів і дати їм позитивну установку, що діти з особливими потребами – це нічого складного, нічого “жахливого”. Навчити ж, як працювати із цими дітьми та ще в умовах ЗОШ, вони поки що не в змозі, бо самі досі остаточно не знають як. І не тільки тому що немає відповідного масового досвіду, а і тому що дуже багато питань залишаються відкритими і далеко не все може вирішити ентузіазм вчителів.

Шосте. Суспільство про інклюзію фактично не знає, але заочно сприймає позитивно (здебільшого – західні регіони країни). Але ставлення до таких дітей у нашій культурі теж має свою специфіку. Ми їх жаліємо, захищаємо, що є правильно, але це не є рівність умов у західному розумінні.

Сьоме. Є жорсткий негативізм у суспільстві до спеціальних шкіл за стереотипом радянської системи, бо це школи-інтернати. Та сьогодні це вже давно не інтернати, а от умови там дійсно для таких дітей набагато кращі. Цікаву тенденцію відзначають і директори цих шкіл – упродовж останніх двох років, ті хто пішли до загальноосвітніх шкіл, повертаються назад. Причина – відсутність умов, дитиною ніхто не займається.

Восьме. Громадські організації навіть профільні (пов’язані з освітою, дитинством) на диво далеко не всі знали про інклюзію. Ті ж що знали працювали переважно при наявності грантів (можна тільки уявити, скільки коштів пішли в приватні кишені!). Діяльність яку вони впроваджували була переважно освітньо-науковою (побалакали та розійшлись), або просвітницькою. В окремих випадках мова йшла про створення окремого медико-психологічного реабілітаційного центру (якій існував до тих пір доки був грант). Та є частка організацій – справжніх ентузіастів, зокрема це батьківські організації (Біла Церква, Львів). Цікаво, що гранти їм дають не так часто, державна підтримка взагалі слабка (відтак гроші знов ідуть повз “каси”, осідаючи в приватних кишенях).

Можна ще довго перераховувати проблеми української інклюзії, але хотілося б їх не тільки озвучувати, а й вирішувати. Відносно цього хотілося привести останній, найсвіжіший факт. Так, на круглому столі, організованому фондом “Відродження”, який був присвячений оприлюдненню результатів дослідження впровадженню інклюзії в Україні, і який відбувся зовсім нещодавно 19 квітня 2012р. були присутні і практики і теоретики, були вчені, дослідники, громадські організації, зарубіжні колеги, батьки інклюзивних дітей, директори пілотних інклюзивних шкіл, члени ПМПК, але нажаль не було тих, хто мав бути передусім, власне той, від кого залежить чи будуть реальні зрушення і конкретні дії. Невже все так і залишиться на рівні балачок – співробітників міністерств, представників держави? Кажуть надія помирає останньою. Отож будемо сподіватися, що для нашої держави інклюзія не перетвориться на чергову “модну фішку”, якою лише будуть затикати всі дірки, відмивати шалені гроші і хизуватись перед Заходом, а при цьому реальність ситуації буде ще довго бажати кращого…

Настояща Катерина Василівна, кандидат соціологічних наук, доцент,
заступник голови громадської організації “Демократичні ініціативи молоді”

Освітній портал™

10 реплік к “До питання про інклюзивну освіту в Україні”

  1. Лариса сказав:

    к вступлению статьи, “здоровые” понятие размытое. если смотреть в терминологию ВООЗ, то ни один человек не подойдет под эти нормативы. если мы говорим о коректности и равных правах, то не “фізичні вади”, а “фізичні порушення”. более того конвенция ООН про права людей с инвалидностью, говорит, что инвалидность – это разнообразие рода человеческого. Слов нет от “по-друге”. автор статьи, относится к детям с инвалидностью не как к личностям, а как к медицинским показателям. стыдно для кандидата наук. сразу видно что наука в нашей стране отстает от жизни и от гуманизма в целом. Класификация в европейских странах (которые живут по-лучше нас) состоит не из медицинских показателей, а из социальных: нарушения между человеком – личностью и обществом и эти ограничения/нарушения мешают полноценной адаптации, например: нарушение способности к передвижению или общению, или ориентции. и исходя из этих показаний и разрабатываются индивидуальные реабилитационные программы и инклюзия ее часть

  2. Лариса сказав:

    удивила фраза про “природне знаходження мисця в житті”. что-то я мало знаю таких случаев. а интернаты, так это просто то что нужно детям с инвалидностью. только ничего, что нарушали право ребенка жить в семье. и возможности мамы с папой видеть как растет их ребенок (не по выходным и каникулам), ребенка никто не спрашивал какую кашу ему приготовить, а ставили в столовой то что по меню прописано. а изоляция, а отсутсвие друзей во-дворе, а отсутствие навыков самообслуживания, тратить деньги, делать покупки и жить среди людей. интернат-пту-работа: очень слабая перспектива в выборе. такое впечатление, что люди пришли в этот мир учиться-учиться и еще раз учиться. а социализация, а реализация потенциала?? и кто знает, что происходит за стенами интерната. кто защищает ребенка, если его обижают ровесники, старшие ребята, учителя? автор статьи говорит о интересах и правах ребенка или учителей???

  3. Лариса сказав:

    а про “розрив ланцюжка” – эту статью нужно отослать в комитет по вопросам людей с инвалидностью в Женеву. еще в 60-е годы в Европе отказались от интернатной системы, а в некоторых странах детей выросших в интернате приравнивают к “узникам концлагерей”. и эти вопросы изучали ученые всего мира и на международных уровнях приняли документы, которые и Украина обязалась выполнять. один из них недавнее решение совета Европы про семейные формы воспитания и перехода от системы интернатов. в Канаде уже 50 лет работает система инклюзии и только позитивные результаты. А проблема, которую описывает автор уже давно социальная и не только в нашей стране))И общество пугать не нужно, нужно самому реально разобраться как это работает. а то описание сути дилетантское или заказное от министерства образования. вот кандидаты наук…в Германии 80% людей с инвалидностью реабилитируют и интегрируют, а 20% содержат на пенсии и уходе.

  4. Лариса сказав:

    “по-третє” – Конвенция ООН четко разделяет в статье №1: нарушения физические, интеллектуальные, психические, сенсорные. Где и кто здесь видит психо-физические??? нарушаем международные нормативы?? С родителями действительно нужно работать с первых минут как появились вопросы по развитию ребенка. Но ПМПК работает в интересах ребенка или интернатной системы??? я себя помню на екзаменах, всегда нервничала. а как себя чувствует ребенок перед комиссией (которая называет себя консультацией и навязывает решение родителям и школам), перед чужими дядями и тетями. и почему система образования за 20 лет не разработала образовательных программ под разные возможности детей. в конституции Украины говорится, что все имеют право на образование. почему такого права лишают детей, которые нуждаются в большем внимании общества. почему на этих комиссиях унижают родителей?… “недоліки”… почему их постоянно ищем. в Америке опираются на позитивные и сильные стороны ребенка в обучении

  5. Лариса сказав:

    “по-четверте” четкое непонимание что такое инклюзия. Инклюзия – это когда не ребенок подстраивается под общую программу, а когда программу разрабатывают под возможности ребенка. но главное: ребенок живет в семье, ходит в школу по месту жительства, имеет друзей и живет в обществе. В этой индивидуальной программе рассматриваются вопросы: какие предметы ребенок посещает вместе с классом, какие индивидуально, а какие вообще поверхностно. да ассистенты нужны, и 30 человек в классе даже для обычного ребенка это не условия для эффективного обучения. нужно понимать, что реабилитировав ребенка с инвалидностью, подготовив его к профессии (не только ПТУ и что ПМПК предложит) а что ребенок выберет (конечно “розумне включення”, и трудоустроившись, снимает обязательство с государства всю жизнь содержать на пенсиях и льготах, впроголодь и завися от благодетелей. а так реализуется право быть человеком и иметь право выбора. это социальная модель понимания инвалидности, а автор навязывает медицинскую…

  6. Лариса сказав:

    “бажання держави дотримуватися давно підписану конвенцію”??? это просто в яблочко понимания проблемы инвалидности. Давно – это в 2009 году?)) такое желание есть у родителей, людей с инвалидностью, а это 15% населения и членов их семей. это потребность общества жить цивилизовано и уважать потребности каждого. предлагаю второю статью автору написать о “ненужности” стариков и экономии на пенсиях))). а автор застрахована от “инвалидности”, своих детей, внуков? тоже захочет отдать их в хороший интернат? вот такое отношение у ученого к международному документу (за который как за гражданские права люди 100 лет боролись)такое отношение к людям, которым нужно создать условия для розвития. а конвенция, к слову, ничем не отличается от декларации прав человека, а разъясняет просто как эти права реализовать для людей с инвалидностью, понимая их особенности. прочитайте ее для начала. и это гордость для нашей страны, что она подписана. Россия без подписания уже около 15 лет инклюзию успешно внедряет

  7. Лариса сказав:

    “п’яте” с одной стороны все правильно, а с другой: в Америке учителя сами бегут на курсы, чтоб получить лицензию работать в инклюзивном классе. никто не мешает открывать курсы, проводить семинары, круглые столы, научно-практические конференции не только на государственном, а и на региональных уровнях. в Украине достаточно материалов, чтоб инклюзию внедрить.
    “шосте” – “Ми їх жаліємо, захищаємо, що є правильно” – не правильно. жалость унижает, это отрицательная эмоция, которая вредна и самому жалеющему.Сочувствие – это правильно. но не это нужно людям с инвалидностью, а чтоб ученые Украины, политики, профессионалы, журналисты и просто рядовые граждане избавились от стереотипов в своих головах и стали правильно понимать инвалидность (кстати конвенция помогает раскрыть глаза). и защищать не нужно, у них для этого есть родители (их компетенция), а наша задача формировать правильную политику и ее реализовывать на своем рабочем месте, в своей семье, в своей жизни

  8. Лариса сказав:

    не думала так детально проходить по всем пунктам, но промолчать нельзя. седьмой пункт статьи не есть аргументом против инклюзии. это огромный АРГУМЕНТ всему образованию, которое вопреки гуманизму делит детей на таких да этаких, которое только в 60-е годы ХХ ст. в СССР признали обучаемость детей с ДЦП. а теперь очередь дошла до “психофізичних”??? где право всех детей на образование? не смогли разработать программы и подготовить специалистов? не хватило квалификации и образования? а может вопрос в другом. в том что дети с инвалидностью и учат общество быть ЛЮДЬМИ. и смотреть на образование не как на усвоение таблицы пифагора, а более глубже: становиться людьми уважающих не только “сильных”, “богатых” и “красивых”. дает ли современное образование понимание что значит быть человеком? дети должны учиться вместе. только так они научаться понимать и уважать друг друга.

  9. Лариса сказав:

    круглые столы, просвещение – это первые шаги при внедрении чего-либо нового. это как перед посадкой дерева, выкопать ямку. это важно взаимопонимание тех, кто реализует или формирует политику. и пусть на этих встречах не будет важных лиц, они все равно не вникают в суть проблемы. есть международные обязательства, теперь нужно сформировать понимание и ответственность. а конвенция еще позволяет родителям подавать в суды из-за нарушений реализации прав и самой конвенции.
    а по-поводу осевших в карманах денег… каждый за себя даст отчет Богу и до седьмого колена…

  10. Лариса сказав:

    еще хочу сказать, что проблемы внедрения инклюзии оголили проблемы самой системы образования. Она, к сожалению, отстала от жизни, от потребности общества и каждого гражданина. Какие позитивные изменения произошли в стране от деятельности армии ученых в педагогике? Где педагоги-новаторы? Где свежие веяния? Ответ в возможности учится детей с особенными образовательными потребностями в школах по месту жительства.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*