Різні, але рівні: як працює інклюзія в Україні (ВІДЕО)

Різні, але рівні: як працює інклюзія в Україні (ВІДЕО). аутизм, особливими освітніми потребами, інвалідність, інклюзивна освіта, інклюзія

Філософія інклюзивного навчання на прикладі львівської сім’ї, інформує “Zaxid.net”

За даними Міністерства соцполітики, в Україні живе понад два з половиною мільйони людей з інвалідністю. Із них 168 тисяч – це діти. Діти, які лише нещодавно отримали право навчатися на рівних зі своїми однолітками у звичайних школах. Яка вона – українська інклюзія? З чим доводиться стикатися батькам дітей з особливими освітніми потребами? Які перешкоди з’являються на шляху до рівного суспільства?

Львів’янин Олекса. Йому майже 12 років. Любить проводити час із ліпшим другом і має двох котів. Начебто звичайний хлопчина, але ні: в Олекси – рідкісний синдром Аспергера.

Це психічне порушення розвитку та високофункціональна форма аутизму. Проявляється в прихильності до рутини та ритуалів, особливостях мовлення, соціально та емоційно недоречній поведінці та проблемами з невербальною комунікацією.

Про те, що в Олекси синдром Аспергера, мама Соломія дізналася ледь чи не випадково: спершу порівнювала симптоми в інтернеті, тоді пішла до психолога. А ознак аутизму назбиралося чимало: відокремленість від інших, чутливість до зовнішнього світу і навіть власна легенда. Начебто його космоліт, у якому хлопець мандрував просторами нашого світу, розбився у пустелі. А тоді мама народила його.

«Для Олекси і для інших аутистів, наприклад, світ створює какофонію. Наприклад, ти їдеш у маршрутці, і ти не можеш там..Плюс запахи, для Олекси вони ще досі – йому вже майже 12, а він не заходить на кухню, коли я готую борщ, скажімо», – розповідає мама Олекси Соломія Чубай.

Питання освіти постало гостро: Олексі потрібен був не вчитель чи директор, а друг і наставник. Усе – тому, що хлопець незвичний школяр. Надто закритий до світу. Надто прямий у комунікації з однолітками. Щоби це не призводило до вибухів настрою чи інших проблем, Олексі був потрібен хтось, хто його розуміє. Хто знає про нього достатньо, аби допомагати не лише вчитися, а й адаптовуватися до соціуму.

«Ну, найперше – якщо це про перший клас ми говоримо, то це перша вчителька. Це дуже важливо, я дуже довго думала, в мене було кілька нервових зривів, бо я розуміла, що в нас у освіті насправді є проблема з людьми, які розуміють, особливості взагалі аутизму і що це таке. Відповідно, в мене було таке…тест. Якщо вчителька погодиться походити до Олексиного психолога, дізнатися, хто він, як він поводиться, тоді це його людина», – пояснює Соломія.

А вже коли обирали старшу школу, спершу приглядалися до директора.

І Олекса запевняє: школа йому припала до душі.

«Взагалі, бо там є бойові всякі мистецтва, все там добре і гарні вчителі, мені подобаються», – розповідає хлопець.

А це – той самий директор, який так сподобався Олексі. Олександр Козловський, очільник львівської школи східних бойових мистецтв «Будокан». У його навчальному закладі є ще трохи особливих дітей – з ними спершу знайомляться, вивчають. Тут для них, як, власне, й для кожного, є психолог. До школяра у «Будокані» обирають особливий підхід. І бойові мистецтва неабияк допомагають у цьому.

«Передача знань, зрештою, на татамі відбувається від серця до серця. Це підхід індивідуальний. Але в хорошому розумінні передача знань на уроках математики, або англійської, японської мови чи біології теж повинно відбуватися від серця до серця. Бо якщо не відбувається, передачі знань немає», – розповідає Олександр Козловський.

Різні, але рівні: це і є головна філософія інклюзивного навчання.

Мета інклюзії в освіті полягає у ліквідації соціальної ізольованості (виключення), що є наслідком негативного ставлення до поняття різноманітності. Відправною точкою цього поняття є переконання, що освіта є одним із основоположних прав людини і основою для більш справедливого суспільства.

Доступ до якісної освіти і відсутність стереотипів. Не ходиш, але любиш математику. Не бачиш, але обожнюєш фізику. І вчишся у звичайній школі, а не за зачиненими дверима спеціалізованого інтернату.

«Закон України про освіту 17-го року дав можливість усім дітям отримувати освіту в загальноосвітніх закладах освіти. Звичайно, що це не поширюється на дітей з дуже особливими потребами, які дійсно потребують дуже особливих умов навчання. Але переважна більшість дітей, які до цього навчалися в спеціалізованих закладах, насправді можуть і повинні бути інтегрованими в загальноосвітнє середовище для того, щоби вони спілкувалися з іншими дітками, для того, щоби вони здобували якісну освіту», – розповідає членкиня Комітету ВР з питань освіти, науки та інновацій Інна Совсун.

Але насправді інклюзія в Україні була ще до 2017 року. Ось, наприклад, школа №82 у Львові: тут діти з інвалідністю навчалися ще з 96-го року. Ресурсний центр, реабілітаційна кімната: тут роблять усе, аби 43 школярі та школярки з інвалідністю почувалися добре, зручно і впевнено.

«Ну, направду якщо з першого класу такі діти – то все одно це є левова частка роботи класного керівника. Бо він проговорює з усім класом акуратно, як так чи інакше треба себе поводити. Діти – ви розумієте, якщо вони в садочку цього не бачили – бо є тепер і в садочках інклюзивне навчання. А ті, які ніколи не бачили, що хтось може бути з проблемами або якийсь не такий, як він. Тобто так, вони спочатку дивляться, вивчають, як кажуть, один одного. А пізніше вони стають найкращими друзями, і воно само собою прививається любов дітей один до одного», – каже директорка школи №82 Тетяна Іванів.

Та відтепер батьки дітей з інвалідністю не мають шукати особливої школи. Вони можуть обрати, наприклад, найближчу до свого дому. Але перший крок до цього – звернутися в інклюзивно-ресурсний центр. Таких у нашій країні є 623.

Інклюзивно-ресурсний центр – це установа, створена з метою реалізації права дітей з особливими освітніми потребами віком від 2 до 18 років на здобуття дошкільної та загальної середньої освіти та інших навчальних закладах, які забезпечують здобуття загальної середньої освіти, шляхом проведення комплексної психолого-педагогічної оцінки розвитку дитини, надання психолого-педагогічних, корекційно-розвиткових послуг та забезпечення їх системного кваліфікованого супроводу.

«Там команда спеціалістів робить комплексну оцінку потреб дитини, визначає її особливі освітні потреби, і з цим висновком до закладу уже звертаються батьки, додають його до заяви і директор закладу має в обов’язковому порядку відкрити такий клас», – каже керівниця експертної групи з питань інклюзивної освіти МОН Лариса Самсонова.

І це справді працює: ось маленька харків’янка Олександра. У дівчинки – особливі освітні потреби. У попередній школі вона не встигала за однолітками. Тож її мама звернулася до інклюзивно-ресурсного центру.

«У мене дитина, донька дуже активна. Вона любить дуже спілкуватися з однолітками. І карантин показав, що вона не зможе навчатися вдома», – всміхається мама Саші Олена Розсказова.

І в цій школі дівчинці справді добре: тут уже має друзів. Вона дуже любить вчитися і уважно слухає вчителів.

Тепер мама Саші консультує батьків, діти яких мають особливі освітні потреби. Олена – прихильниця того, аби такі учні вчилися у звичайних школах.

«Це допомагає дитині соціалізуватися, відчувати себе впевненою, і відчувати, що немає ізоляції і немає булінгу, який був до цього, як з боку, до речі, дітей, так і з боку батьків», – додає Олена.

Шлях до інклюзії, звісно ж, не обходиться і без перешкод. Наприклад, у школах не вистачає фахівців, які б уміли працювати з такими дітьми.

«Це є інша форма навчання. Ми розуміємо, що це потребує додаткових зусиль від вчителів. Саме тому для того, щоби діти з особливими потребами навчалися в таких класах, завжди залучаються асистент вихователя, або асистент вчителя, якщо ми говоримо про школу. Для того, щоби вони могли допомагати цим дітям з особливими потребами. І переважно ці діти адаптовуються дуже добре, хоча проблеми, звичайно, теж виникають», – пояснює членкиня Комітету ВР з питань освіти, науки та інновацій Інна Совсун.

Але малими кроками Україна все ж рухається до повноцінної інклюзивної освіти. За попередній навчальний рік на інклюзивно-ресурсні центри, зарплати вчителям і асистентами, забезпечення комфортного навчання держава виділила 500 мільйонів гривень субвенції.

«Станом на перше січня 2020 року трошки більше, як 19 тисяч дітей з особливими потребами навчалися в загальноосвітніх школах. Всього було створено майже 14 тисяч класів з інклюзивним навчанням для потреб цих діток», – додає Інна Совсун.

Інклюзія впливає не лише на дітлахів, а й сприйняття батьків. З ними змінюються і педагоги.

«Коли дитина з інклюзивного середовища попадає в школу, то ми починаємо сприймати це і дивитись на цю дитину як лікарі. А поміж тим ми повинні залишатися педагогами й людьми. У лікарів своя відповідальність, свої інструменти і своя карма. У нас, у вчителів, свої інструменти, своє відчуття людей. І своє призначення», – розповідає директор школи «Будокан» у Львові Олександр Козловський.

Наставник, а не просто вчитель. Інші школярі поруч. І звичні будні, звісно ж: побігати на перерві, перекусити в їдальні, поділитися секретами з друзями. Усе це інтегрує дитину з інвалідністю у соціум. Усе це, власне, і належить до поняття «інклюзія».

Софія Трощук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*