Територія незрячих

Така територія існувала у Рівному в радянські часи. Тут компактно жили і працювали люди, які з різних причин втратили зір. Щоб їх життя було повноцінним, вісімдесят років тому було створено Українське товариство сліпих. У Рівному його історія розпочалася із заснування на вулиці Замковій невеличкої артілі для незрячих, більш відомої як гортос. Та частина вулиці, де працювала ця артіль, і стала місцем компактного проживання незрячих та їхніх сімей.

Згадує Зінаїда Толочик:

— Рівненська артіль, де працювали незрячі і куди я 1948-го прийшла 16-річною дівчиною, розміщувалася в одноповерховому непоказному будиночку в центрі Рівного. В одне з вікон була вмонтована бочка-буржуйка, якою опалювали виробниче приміщення. Містилася там ще й невеличка контора. Усього працювало нас 35 чоловік. Виготовляли волосяні щітки. Це була тяжка ручна робота. Пригадую, якось приїхала жінка аж із Кисловодська і привезла невеличкий верстат, на якому ми почали шити ковдри. А вже через декілька років працювали на чотирьох таких верстатах, на яких виготовляли ковдри з натуральної сировини — сатину і вати. Я майже двадцять років шила ті ковдри.

Виробництво поступово розширювалося: з’явилися сітковий і тарний цехи. Розширився і штат працівників. За моєї пам’яті в УТОСі змінилися сімнадцять керівників, бо зовсім не просто працювати з незрячими людьми. І лише з приходом Володимира Сокольця в 1960 році почалася активна розбудова гортосу. Один за одним на Замковій з’явилися нові виробничі корпуси, які служать незрячим і досі. Неподалік виробництва в 1972 році розпочалося будівництво 5-поверхового житлового будинку для незрячих. У час, коли виробниче підприємство дуже розширилося, його очолив Володимир Гужва. Саме тоді було створено Рівненську обласну організацію УТОС, в якій нині більше півтори тисячі інвалідів по зору.

Згадує Володимир Толочик:

— На роботу в рівненський гортос я прийшов 1953-го. На той час це була сформована виробнича структура. Від 1950 року в Рівному вже діяла школа для сліпих. Жили незрячі працівники в гуртожитку: в одному крилі — жінки, в іншому — чоловіки. Проживання гуртом спонукало до активізації культмасової роботи. У той час почали проводити так звані читки. Щодо соціальних гарантій для незрячих, то ми їх на той час майже не мали. Лише з 1956 року почали отримувати невеличкі пенсії по інвалідності.

Згадує Агрипина Хомич:

— У 1970-х роках організація УТОС почала стрімко розвиватися в усіх напрямах. Особливо це стосується культурно-масової роботи. На той час держава регулярно виділяла УТОСу необхідні кошти. Кількість членів УТОСу з кожним роком зростала. Незрячим людям було цікаво перебувати в своїй організації. Для нас тут організовували різноманітні масові заходи, екскурсії, діяли гуртки за інтересами. Сформований у той час хор існує досі, тобто вже понад 35 років. Щоправда, на нашу діяльність держава кошти вже не виділяє. Із 1992-го існуємо винятково на спонсорські кошти. Але ми, члени УТОСу, не уявляємо свого життя без нашої організації, куди приходимо, наче у другий рідний дім.

Згадує Геонефа Лучинська:

— На Рівненське навчально-виробниче підприємство УТОС я прийшла у 1969 році. Оскільки у мене була вища освіта, мені запропонували працювати зав. бібліотеки. Завела каталог на всю літературу, окремо на озвучену та по Брайлю і окремо для зрячих. На той час значно збільшилися і кількість читачів, і книжковий фонд. Оскільки людей з вищою освітою було мало, мені дали сім громадських доручень: редагувала стінгазету, займалася передплатою на пресу, була членом ревізійної комісії тощо. Але основним моїм захопленням була і є активна участь у художній самодіяльності. Я живу своїм товариством, люблю співати. Мені 75 років, можна сказати, ровесниця УТОСу.

Рівне

Андрій Одолінський та Ольга Хвостікова працюють на дільниці складання клемних рядів до електроприладів на Рівненському НВП УТОС.

ПРЯМА МОВА

— Ми залучаємо до співучасті в житті незрячих благодійні організації, представників місцевої влади, партій, депутатів, приватних підприємців. Робимо це вимушено, оскільки з 1992 року організації системи УТОСу Рівненщини існують переважно за рахунок спонсорських коштів, — розповідає голова Рівненської обласної організації УТОС Любов Боровська (на знімку). — Потребу голосно заявляти про себе ми відчуваємо постійно. Робимо це на зборах і круглих столах за участю представників владних структур, громадських та релігійних організацій, депутатів, благодійників тощо, щоб вони більше знали про життя територіальних первинних організацій і проблеми інвалідів по зору. Адже незрячі люди у нас часто залишені наодинці зі своїми проблемами.

Фото автора

Марія Корнійчук

„Голос України”