«Хотілось би працювати щодня, а не виходити 2-3 дні в тиждень»: репортаж із підприємства на Тернопільщині, де працюють люди із порушеннями зору

Колись просторий цех на вулиці Академіка Студинського, 13 був наповнений працюючими людьми – багато замовлень на вироби з картону, тисячні партії картонних коробок давали стабільний дохід для сотні слабозорих і незрячих тернополян. Десятки років підприємство успішно заробляло кошти, і не тільки на коробках, повідомляє “Наш день”.

Просторе приміщення другого поверху вміщало спеціалістів із виготовлення електророзподільчої та контрольної апаратури, руки людей з проблемами зору справлялися з такою складною роботою не гірше, ніж руки тих, хто бачить. Але ситуація в країні змінювалася, і замовлення щезали одне за одним. Для підприємства об’єднання громадян «Тернопільське учбово-виробниче підприємство українського товариства сліпих» (ПОГ Тернопільське УВП УТОС) настали складні часи.

З його роботою мене познайомила молода білява жінка, працівниця підприємства Дар’я Ліська. У день, коли я завітала у картонажний цех, біля верстатів працювали троє чоловіків. Спритно разом великий лист картону вони перетворили в упаковку під новенький мольберт. У сусідній кімнаті свого замовника чекали картонні коробки: в них доставлятимуть до клієнтів модний продукт – зелень мікрогрін. Довгі коробки з двох частин також будуть захищати якийсь виріб від пошкодження.

На стіні цеху багато спеціальних кліше: основи для виготовлення складних коробок, подібних до тих, у яких доставляють додому піцу, чи таких, у яких пакують посилки поштові відділення. Помалу підприємство починає виходити на своїх нових замовників, невеличкими тиражами також можна заробити, переконані чоловіки, які вже не один рік працюють з картоном.

Петро Гром’як у цеху – з 1982 року. Прийшов сюди працювати відразу після школи.

– Цех був такий самий, хіба додалося декілька новіших станків, – розповідає чоловік. – А так за моєї пам’яті його раз перемалювали. Ми тоді працювали кожного дня. Нашими замовниками були Теребовлянська взуттєва фабрика, робили пакування для заводу «Ватра», «Номінал». Зараз співпрацюємо з приватними фірмами, підприємствами, є замовлення від фармацевтів. У нас – 50 працівників, всі з вадами зору і всі досвідчені, навчені, з досвідом. Ми готові опрацьовувати і великі замовлення, і малі – до сотні коробок. Хотілось би працювати щодня, а не виходити два-три дні в тиждень.

Нові замовники з’являються і завдяки комплексній роботі з розвитку таких підприємств Західної України. Відтепер інформацію про виробництво картонних коробок в Тернополі можна знайти в інтернеті, що збільшує шанси отримати нові замовлення.

Богдан Білокриницький вправно керує верстатом, вміє налаштувати інструмент на будь-яке замовлення.

– Працюю тут з 1990 року, – каже. – Колись нам поставили новий верстат – ми робили картонні прокладки для «СЕ Борднетце-Україна», і готові подібний продукт виготовляти для інших. Зараз стабільності нема, виживаємо на невеличких замовленнях. Добре, що люди готові платити по 12-20 гривень за коробку, щоб тільки ми зробили, адже на інших таких підприємствах кількість замовлень має бути від тисячі штук і більше, а ми можемо поштучно робити під потреби замовника.

– Раніше приходило більше молоді до нас. Насправді, ми маємо де розвивати таланти – і художні, і спортивні, – приєднується до розмови тренер Українського товариства сліпих Богдан Котик.

Чоловік працює на виробництві з 1988 року, він – тренер з голболу. Це – паралімпійський командний вид спорту для людей із порушеннями зору. Грають у світлонепроникних окулярах у суцільній темряві спеціальним «озвученим» м’ячем вагою 1250 грамів із внутрішніми дзвіночками.

– Я би хотів запросити всіх людей з інвалідністю долучатися до занять спортом, – зауважує Богдан Котик. – Ми їздимо на чемпіонати в Україні, на чемпіонати світу в Європу. Займаємось у 8 школі. Кому цікаво, нехай мені телефонують – 0680167626.

Разом з Дар’єю Ліською підіймаємось на другий поверх – у зал для виступів та урочистих подій.

– Нам пощастило, бо до виборів тут замінили вікна на пластикові, ми оновили штори, сцену, – розповідає. – У цьому залі співаємо, спілкуємось, відзначаємо спільні події – наприклад, День білої тростини. Яким би не був зір, це не перешкода для талантів.

Переконуюся в цьому, коли розглядаю мистецькі вироби з бісеру, які творить Дар’я Ліська. Вражає колекція сережок, їх близько ста пар. На кожен ґердан, чоловічу краватку в жінки, яка має інвалідність другої групи із зору, часу йде від двох тижнів до півтора місяця. Всі бісерні роботи цікаві, оригінальні.

– Спочатку вчилася працювати за схемами, а потім і почала вигадувати своє. Я дуже люблю творити з бісеру, але хотілось би, щоби вироби замовляли або купували, – ділиться зі мною Дар’я.

Жінка мріє про власну квартиру, адже кімната в гуртожитку незабаром стане замаленькою для її родини.

На прощання на виході з гуртожитку знайомлюсь із Сергієм Юрійчуком – армрестлером, призером чемпіонату Світу з армспорту серед осіб з ураженнями опорно-рухового апарату та порушеннями зору, що відбувалися в Румунії торік. Сергій виборов золоту нагороду у ваговій категорії понад 70 кг у боротьбі на праву руку.

Нові знайомства з такими талановитими, творчими, працьовитими людьми, які сприймають світ інакше і відчувають простір інакше, але налаштовані на розвиток, надихає. І хочеться вірити, що знайдуться замовники і на коробочки, і на ґердани, і на всі вироби, які здатні робити люди з порушеннями зору. Ці чоловіки і жінки, дівчата і хлопці сильні духом і своїми перемогами та досягненнями спонукають весь світ говорити про Тернопіль. Успіху їм!

Олена Мудра