Особливі діти Обертина

З березня цього року в селищі Обертині Тлумацького району запрацював новий центр соціальної реабілітації для дітей з особливими потребами. Наразі він має лише вісім вихованців, які вже можуть похвалитися своїми здобутками.

Працівники та вихованці соціально-реабілітаційного центру — як одна велика сім’я

Зустрічає вусатий нянь

Обертинський центр відкрили ще у січні, але офіційно він запрацював з 1 березня. За словами директора закладу Михайла Рудніцького, у районі є 185 дітей-інвалідів від 2 до 18 років. «Але у групу ми можемо набрати лише вісім дітей, — говорить Рудніцький. — Так пише у нормативах та й наше приміщення не дозволяє, бо досить маленьке. Діти у нас проходять реабілітацію протягом півроку, а потім ми набираємо нову групу. За рік через центр мають пройти 16 дітей».

Першу групу набирали з діток, які живуть поблизу. А все через те, що немає спеціально оснащеного транспорту. «Саме тому ми й намагалися набрати дітей з Обертина та навколишніх сіл: Яківки, Гончарівки, Жукова, — розповідає директор. — Є рейсовий автобус, водії нас уже добре знають і зупиняються прямо перед центром та висаджують дітей. Мама може посадити дитину, а тут її зустрінуть. Ввечері відправляємо за такою ж методикою. Садимо та передзвонюємо мамі, аби зустрічала. І так щодня».

Малюків переважно зустрічає вусатий нянь — так тут називають педіатра Романа Сенчука. Цей чоловік понад 30 років працює із дітками. Пан Роман каже, що малюки його не бояться, бо має простий секрет — коли йде до дітей, то знімає свій білий халат.

Загалом у центрі 12 працівників: терапевт, медсестра, масажист, логопед, вихователь, вчитель лікувальної фізкультури, кухар і техпрацівники. Усі місцеві.

Діти у центр приїжджають щодня. Кожен має свій індивідуальний графік. Хтось приїздить о 8.15, а хтось після обіду, після уроків у звичайній школі.

Не треба їх ховати

Заклад розташувався у центрі селища. Цій яскравій жовтій будівлі понад 80 років. Раніше тут жив польський пан, потім там було НКВД, в’язниця. У 1960‑х туди переїхала поліклініка. Зараз приміщення віддали дітям. Про сумне минуле будівлі нічого не нагадує, бо тепер тут панує світла позитивна енергетика.

Двоповерховий будинок умовно поділили на дві частини. Другий поверх — для дорослих: директорська, бухгалтерія та конференц-зал, де часто проводять навчання чи збори для батьків. А перший поверх — суто дитяча територія. Тут дуже затишно та кольорово. Є кімната лікувальної фізкультури з біговою доріжкою, шведською стінкою, сухим басейном. Наступна — кімната релаксації. Тут є масажне ліжко, телевізор, музичний центр і тапчани, аби діти відпочивали. Заняття проводять у найбільшій кімнаті.

За великим столом посередині діти щось малюють, ліплять чи пишуть. Просторий вестибюль інколи служить за концертний зал. Нещодавно, на День матері, тут проводили свято — з віршиками, конкурсами, танцями і сценками.

«Вестибюль виходить якраз на центральну вулицю, тому те, що відбувалось у центрі, бачили всі, — розказує директор Михайло Рудніцький. — Людям було цікаво, то вони також просилися до нас на свято. Будь ласка, ми відкриті для всіх. Це дуже корисно для цих особливих дітей, для їхніх батьків і для самих мешканців Обертина. Треба показувати, наші діти — також частина суспільства і не треба їх ховати».

Значить, робимо правильно…

Найстаршим вихованцям центру — Наталі з Обертина та Галі з Гончарівки — скоро буде 18 років. Галинка погано ходить і з нею постійно хтось має бути поруч. «У неї ніби страх, що вона сама не зможе піти, — каже Михайло Рудніцький. — Та одного разу в неї задзвенів телефон, і ми її покликали. Дівчинка щось загралася та й сама пішла по коридору. А потім сміялася, мовляв, забула, що мала за когось триматись».

Кращі друзі Іванко та Богданчик дуже люблять заняття з фізичного лікування у сухому басейні

Наталочка з Обертина — справжня помічниця. Вона допомагає виховательці та грається з молодшими дітьми. У центрі з дівчинкою займаються на рівні першого класу.

«У неї погана пам’ять, тому їй дуже важко вчитися, — каже вихователька Ольга Сенченко. — Але стараємося повторювати цифри, букви, простенькі приклади розв’язувати. Наталя дуже любить творчі завдання. Недавно вчилися вишивати бісером, то вона аж сяяла, така була щаслива. Якби з Наталею займалися раніше, то було б більше результату».

А наймолодша — п’ятирічна Юля — загальна улюблениця, бо таке вже світле янголятко! «Коли вона до нас прийшла, то не реагувала на жодні звуки, весь час з нею мала бути мама, — каже вихователька. — Зараз дівчинка сама лишається, реагує, коли про неї говорять чи до неї. А недавно дідусю сказала перше слово: «Дай». Коли робили Свято матері, то Юлина мама весь час плакала, коли бачила, як дівчинка грається з іншими дітьми, йде до наших працівників, бо доти та мама не могла дати собі ради».

Особливий підхід потрібен і до шестирічного Максимка. «Він дуже домашній, — продовжує знайомити зі своїми вихованцями пані Оля. — До нього треба підходити якось здалеку, через ігри, бо дуже швидко замикається».

Багато можна наслухатися і про двох найкращих друзів: семирічного Богданчика та одинадцятирічного Іванка. У Богдана проблеми з опорно-руховим апаратом, але хлопчик ду-у-у-уже балакучий. А от Іванко — навпаки: всюди його багато, але не говорить. Втім, хлоп’ята чудово розуміються.

«Одного разу прийшла Богданова мама і питає, що ми наговорили малому, бо він не хоче йти до школи, а до нас, — сміється Михайло Рудніцький. — Його до школи неможливо було зібрати й відправити, а до нас сам зранку встає і каже, аби його одягали, бо має їхати в Обертин. Ми з того радіємо, бо значить дійсно робимо щось правильно».

Світлана Лелик

«РепортеР»