До особливих діток і любов особлива

Поки Ангелінка і Даша безтурботно складають кольорові пазли, розмовляємо. Про них, їхніх друзів, і тих, кого довелося вчити найпростіших речей і хто тепер уміє жити, як усі. Чи майже так. Вони особливі. Тому у Центрі медико-соціальної реабілітації дітей із вадами розвитку, що діє при педіатричному відділенні ТМО Любомльського і Шацького р-нів, кожне їхнє слово таке вагоме. А будь-якому досягненню тут радіють, наче олімпійській перемозі.

Не перебільшу, коли скажу: найщасливіші ті батьки, у котрих здорові діти. Правда, далеко не всі і не завжди це розуміють. На жаль.

Поки була в реабілітаційному центрі, не зустріла жодного чоловіка. Тут працюють жінки. Навіть здалося, що й освіта та посади їхні не мають значення, бо найголовніше вміння для них – любити дітей. Такими, як є. Інакше це перетвориться у трагедію і для одних, і для інших.

Зінаїда Бондаренко очолює педіатричне відділення лікарні з 1986 р. Третій рік уже опікується і центром реабілітації. Вона – лікар вищої категорії і людина з великим серцем. Всі дітки тут – то її рідні, про кожного вона знає, пам’ятає, у кого що зараз болить чи й колись боліло.

– От ми з дитинкою попрацюємо, а потім радимо батькам продовжувати реабілітаційний процес у домашніх умовах. Бо ж якщо вони перестають займатися, всі навички втрачаються, – зізнається Зінаїда Миколаївна і переконливо просить усіх тат і мам, якщо помітили хоча б найменші відхилення у розвитку дитини, не зволікати.

До центру реабілітації пацієнти (діє він уже 3-й рік) потрапляють за скеруванням сімейних лікарів, профільних спеціалістів. Кожну особливу дитину вивчає реабілітаційна комісія, яка призначає індивідуальний план лікування. Звісно, всьому передує медико-педагогічно-психологічна діагностика. Курс лікування в середньому становить 30 днів. Але ж буває по-різному. Лікуються тут дітки із захворюваннями центральної нервової системи, ДЦП, психічними хворобами, епілепсією, недугами опорно-рухового апарату.

Тут можуть похвалитися гарним обладнанням, сучасною апаратурою, тренажерним залом, є кабінет масажу, сухі басейни (наповнені кольоровими кульками). А ще є навчальна кімната, ігрова, також – сенсорна, у котрій навіть – бульбашкова колона. Все це можна описати так: кольорова гама кімнати, яка переливається світлом і наповнюються приємними легкими ароматами, дарує спокій і сповнює приємних відчуттів.

Але найбільша цінність відділення – люди, які тут лишають частинку себе. Психолог, вихователь, реабілітолог, логопед, медсестричка, лікарі – педіатр, невропатолог. Уже й важко згадати, скільки діток саме тут вимовили своє перше слово.

Не менш важливо, що вони тут – у колективі, спілкуються між собою. І Зінаїда Миколаївна каже, що спілкування те особливе: хтось робить це дотиком, наче вивчає, хтось поглядом, а буває, що й виявом агресії. І все це дуже цінно та важливо.

Звісно, на досягнутому тут зупинятися не будуть. Зінаїда Бондаренко ділиться планами: мовляв, хоче запровадити нові методики, зокрема – восково-медові-парафінові аплікації. Вже говорила про це з гендиректором ТМО Володимиром Дибелем. Також думатиме, як їй та її колегам вивчати найкращий досвід подібних центрів принаймні в Україні.

І незважаючи на всі ці переваги, у роботі центру все ж є один недолік – відсутність транспорту, котрий би регулярно довозив діток. Прохання організувати доїзд до центру реабілітації не раз піднімалося вже на всіх рівнях. Для батьків особливих діток – це буде ще й яке полегшення. Адже кожна така маленька особистість потребує не лише уваги, а й коштів. Це реалії. І нерідко саме через неможливість доїхати кожного разу в центр, а звідти – додому, батьки опускають руки…

Світлана Думська

На фото автора: Ангелінка дуже любить фотографуватися; приміщення центру – у чудовому стані; Зінаїда Бондаренко.

Замість післяслова.

Одразу, як познайомилися, то говорили про саме педіатричне відділення ТМО. І Зінаїда Миколаївна, і старша медсестра Анісія Петровська, котра тут працює вже майже 40 років і яку дуже поважають у колективі, розповідали чимало.

В обох жінок особливо горіли очі, коли запитувала про пацієнтів, котрі досі живуть у спогадах.

Історій, що проймали мало не до сліз, почула чимало. Але розкажу таке. Раніше, кажуть медики, до них у відділення переводили тих діток, яких мами залишали у пологовому. Тут вони й виховувалися, аж поки не знаходилися опікуни. Так і ставали дорослими. А зараз уже створили сім’ї, своїх діток ведуть на огляд чи лікують, і часто навіть не здогадуються про свою сирітську історію…

– А ми дивимося на них і тішимося, – зізнаються медики.

Що цікаво. Зараз таких дітей у відділенні немає. І тенденція тримається останніх років 7. Хочеться вірити: все це тому, що мами стали свідомішими.

Волинська газета