Арт-терапія, уроки кулінарії, освіта та побутові навички — у Бару адаптують дітей з інвалідністю (ФОТО, ВІДЕО)

У барському реабілітаційному центрі «Еверест» уже майже десять років дітей та молодь з інвалідністю вчать адаптуватися до життя. Роблять це за допомогою реабілітаційних програм психологічної підтримки й соціально-середовищної орієнтації (психогімнастики, релаксації, сімейних пікніків, постійного вивчення простих побутових речей, арт-терапії тощо). Соціальні працівники в прямому сенсі вкладають у діток усю свою душу й повністю віддають їм не лише робочий, а й вільний час, інформує ВЛАСНО.info.

– Моя старша донечка мала важку форму інвалідності. За весь період її лікування я часто відвідувала медичні та соціально-психологічні центри по всій території України та за кордоном. Займаючись з нею, отримала другу вищу освіту психолога й постійно удосконалювала свої знання, аби врятувати дитину. Мене завжди стимулювало те, що при народженні ніхто не давав гарантії, що вона проживе два тижні, а завдяки постійним тренуванням та постійному догляду донечка прожила 22 роки, – розповідає директорка. – Коли я отримала освіту психолога, почала шукати інформацію про подібні центри у Вінницькій області. Мене шокувало, що їх у нас не було. І тоді я вирішила створити соціальний центр у Бару, аби допомогти батькам і діткам, які мають певні фізичні або психологічні вади. Разом з нашим «Еверестом» у 2007 році створили ще два центри у Вінниці.

Тетяна Марущак

При створенні центру найважчим був саме адаптаційний період, як для працівників центру, так і для самих дітей. Багато учнів тікали з нього, їх доводилось повертати, несучи на руках або обіцяючи цукерки.

– До нас приходять діти від 7 до 35 років. У нас є дітки на денному навчанні й на амбулаторному. Батьки не віддають до нас свої чада на постійно, а приводять їх на заняття за розкладом. На сьогодні в центрі навчаються та проходять реабілітацію 17 дітей. Натхнення в роботі дають результати, ні з чим незрівнянні почуття, коли дитину привозять до нас на інвалідному візку, а через рік вона приходить до нас власними ніжками, – говорить пані Тетяна. – Усі наші діти мають розумову відсталість, тому з ними потрібно постійно й плідно працювати над питаннями, які для нас здаються буденними.

Найважче завжди працювати з батьками, вони не хочуть визнавати, що їхня дитина має ті чи інші відхилення, і дуже пізно звертаються до спеціалістів, втрачаючи дорогоцінний час.

– Коли в родині народжується дитина з інвалідністю, батьки стають закомплексованими й зневіреними. Добре, якщо з часом вони усвідомлюють помилку в своїх діях і починають займатися дітьми. Так можна добитись більшого результату. Ці діти по-особливому все сприймають, до них необхідно мати особливий підхід, – каже Марущак.

Центр невеликий, проте працівники намагаються створити максимально затишні та комфортні умови для дітей. При вході всіх зустрічає великий сонячний малюнок, на стінах висять картини, виготовлені дитячими руками, на підвіконнях радують око вазони в саморобних горщиках, які діти висаджували разом з вихователями.

– У нас є програма «Арт-кухня», на якій ми щоп’ятниці готуємо смаколики разом з вихованцями: діти власноруч печуть печиво, торти, готують салати й навіть вчаться робити закрутки. Їм дуже подобається цей процес, завдяки йому вони можуть навчитися готувати якусь елементарну їжу для себе самі. Також їм дуже подобається процес релаксації, під час якого ми розвиваємо в дітей уяву й вчимо їх запам’ятовувати: усі діти лягають у коло, закривають оченята, ми вмикаємо спокійну музику і я читаю текст, роблячи акценти на деталях. Ще в нас є майстерня творчості, в якій ми виготовляємо вироби з тіста, тканини, бісеру й з різних підручних матеріалів, – розповідає пані Тетяна. – Аби налагодити контакти між дітьми та людьми навколо, часто влаштовуємо прогулянки містом та сімейні пікніки.

Мені вдалось потрапити на одне із занять арт-терапії, коли діти робили картини з тканини й пінопласту за японською технікою. Дітки були дуже задоволеними, з усмішкою розповідали про свою роботу, про себе й про те, наскільки їм подобається створювати щось гарне.

– Я сьогодні виготовляю костел, до якого разом з мамою я ходжу кожної неділі співати й молитися. Сам підбираю кольори й виготовляю його до Дня міста на виставку, – зашарівшись, каже учень закладу Максимко.

Довгий час директорка Тетяна Марущак працює на посаді психолога, тому що людей, які б хотіли прийти на цю посаду, немає.

– Ми відчуваємо дуже сильну нестачу кадрів. Працівники, які навіть за освітою повинні були б працювати з такою категорією дітей або не мають практики, або бояться, і надовго тут не затримуються. Люди, які працюють у нас довгий час, поступово вигорають, і я сама рекомендую їм йти у відпустку. Молодих працівників усіх намагаюся навчати, передавати їм досвід, який маю, і з превеликим задоволенням приймаю на роботу, – говорить директорка.

Мирослава Слободянюк