“Батьки вигадали ніжку, на якій будуть рухатися пальчики”. Як в Україні протезують першу дитину, яка втратила кінцівку на війні (ФОТО)

Марина – перша пацієнтка, яка проходить дитяче протезування в Україні через втрачену на війні кінцівку. Навесні 2022 року, коли дівчинці ще було 5, у їхній будинок в Херсоні прилетів снаряд. Через російську ракету їй відірвало ніжку, пише УП.Життя.

У травні її доставили в “Охматдиті” на реабілітацію, але дівчинка лежала і не хотіла навіть вставати з ліжка.

Команда фахівців – психолог, реабілітолог, протезист – взялися поставити Марину на ноги. Без відірваної кінцівки вона не могла навіть стояти, бо був порушений баланс.

Наприкінці літа їй надали перший навчальний протез, а за кілька місяців – створили інший, персональний.

Про виклики, проблеми та досягнення дитячого протезування для “УП.Життя” розповіли спеціалісти клініки “Охматдит”: фізичний терапевт Назар Борознюк, психолог Тетяна Підкова та протезист Олександр Стеценко.

Психологічний бар’єр

Після трагедії в Херсоні, Марину та її маму Наталю поклали у різні лікарні у Кривому Розі. Тож поруч з дівчинкою була тітка Люба.

“У мами з донькою відбулась сепарація, і дівчинка прикипіла більш до тітки.

Це як бар’єрний захист, бо дитина не могла самостійно ходити в туалет, рухатися, одягатися. Усі ці функції виконувала Люба. І тепер саме поруч із тіткою Марина відчуває себе в безпеці”, – пояснює психологиня Тетяна Підкова.

Згодом, коли маму з донькою доправили в “Охматдит”, замість покращення психологічного стану стався регрес. Марина “зчитала” емоції мами: жінка відчувала інакшість своєї дитини через травму.

Марина до протезування. Фото: “Охматдит”

“У Марини ПТСР. Ця травма не від війни, а через втрату кінцівки.

Ми стикнулись з тим, що від батьків було абсолютне неприйняття травми власної дитини. Адже вони бачили її здоровою, з двома ногами, фізично розвинутою”, – говорить психологиня.

Тому мама Марини мала надію, що протез поверне дитину у період до трагедії.

Психологічний стан дівчинки був доволі складним: вона була не готова пускати нових людей до себе, обмежила комунікацію із зовнішнім світом. Тому батьки вирішили лишитись в Україні та пройти реабілітацію та “поставити на ноги” доньку в рідній країні.

Тетяна Підкова пояснює: Наталя бачила приклади протезування за кордоном. Як-от у Каті з мамою з Краматорська, які потрапили під обстріл на вокзалі: вони отримали більш естетичні протези в США. Але вони мають травму нижче коліна, а 11-річна дівчинка не так активно росте, як її 6-річна донька.

Марина з мамою Наталією

Інтенсивний розвиток дитини був однією з причин лишитися в Україні, адже у США чи Сеулі пропонували заміну протеза раз на 2 роки.

“Було важко навіть донести батькам, що це буде протез, але не косметичний, а як трубка. Вони чомусь, як Марина, вигадали ніжку, на якій будуть рухатися пальчики”, – каже Назар.

Натомість принесли протез-трубку. Він складався з “чужих” деталей, бо на ньому ходила інша дитина.

Досвід першого протеза

Марина знову відчула мамин відчай, тому запротестувала і почала істерику, коли побачила навчальний протез.

“Ми вийшли з того, що назвали протез “Кеша, і будемо з ним дружити”, – розповідає психолог.

Кілька місяців перед тим Марина разом з реабілітологом Назаром робила спеціальні вправи, щоб укріпити м’язовий корсет. Але перша примірка пройшла зі сльозами.

Марина на кріслі колісному

Куксу (частину кінцівки, що залишається після ампутації) мали забинтувати перш ніж одягнути протез. У медицині ця підготовча процедура називається бандажуванням.

“Перші рази я знав, що бинтую ногу Марині неправильно. Але не знав, як правильно. В університеті ніхто не акцентував на протезуванні, на куксах. Бандажах. Війна здавалась далекою, а тепер вона дихає кожному в потилицю.

У мене погана англійська, але це не перешкоджало мені перекладати статтю за статтею, роздивлятися картинки і вчитися на практиці. Дитяче протезування складне тим, що діти постійно ростуть, і протез треба змінювати, потрібен постійний контроль”, – зазначає реабілітолог.

Він згадує, що саме тоді його колега Марія поїхала у Норвегію на якийсь саміт. Назар розписав їй купу питань, ще стільки ж – виникали в процесі.

“Якось Маша каже: “Мені невдобно питати”. А я їй відповідаю: “У нас війна, питай, не соромся.

Повну версію читайте на УП.Життя

Вікторія Андрєєва