З телебачення – в командири міномета. Історія франківського журналіста Максима Веприка у проєкті «Медійне Серце України»

Працюючи на регіональному телеканалі, практично освоїв увесь фронт робіт – сам знімав, брав коментарі, начитував тексти, чистив, монтував відео, при потребі підміняв техадміна, який відповідає за ефір. Потрапивши на фронт, розібрався зі спеціальною артилерійською програмою, освоїв бусоль і став командиром міномета. Національна рада в рамках проєкту Медійне Серце України вирішила оновити його концепцію і розповісти також особистісні історії медійників, що надихають і свідчать про їх мужність і героїзм. Нова історія у проєкті – про франківського журналіста, молодшого сержанта Максима Веприка.

24 лютого після перших вибухів в Івано-Франківську Максим Веприк вже був у військкоматі. За 11 місяців війни пройшов бої на Київщині, стримував ворога на Луганщині, тримав оборону на Донеччині. Нині захисник перебуває в госпіталі після важкого поранення біля Соледару – Максим Веприк втратив обидві ноги і руку.

Попереду в Максима довгий шлях реабілітації й протезування, однак його колеги-журналісти впевнені: «Макс впорається. Бо справлявся з усім і завжди».

З НОВИННОГО САЙТУ НА ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Коли Максим навчався на третьому курсі Прикарпатського національного університету, в країні почалася Революція Гідності. Тоді студент політології, який до цього вже працював на новинному сайті, з головою поринув у висвітлення революційного Івано-Франківська.

Про мітинги у місті та життя наметового містечка Максим писав на інформаційному порталі Franko Times, який власним коштом створив його одногрупник зі своїм другом. «Ми приходили зранку на пари, нам казали, що їх нема, я хапав фотоапарат, біг на подію прибігав, готував новину і далі по колу». Їх сайт не мав інвестора чи замовника і не брав рекламу – хлопці висвітлювали події на місцевому «майдані» не за зарплату, увесь цей час вони працювали на ентузіазмі. «Ми були зелені в журналістиці, але щирі», – так сьогодні згадує Максим той час.

Влітку 2014 року Максим розпочав роботу у тижневику «Галицький кореспондент», де писав і статті в газету, і новини на сайт. За рік його запросили працювати на «Канал-402».

«В КРАЇНІ ВІЙНА, І ЗАРАЗ ТІКАТИ ВІД АРМІЇ? А РАПТОМ ПОЧНЕТЬСЯ ЩОСЬ СЕРЙОЗНІШЕ, А Я НІЧОГО НЕ ВМІЮ»

Ще в університеті Максим прийняв для себе рішення, що не «коситиме» від строкової служби в армії і, як прийде час, – відслужить. Керувало ним і відчуття громадянського обов’язку, і професійний інтерес. «Мені було цікаво, яка зараз армія. Чи є там дідівщина, яке там ставлення до строковиків?»

Рік Максим служив у транспортній авіації Повітряних сил. У майбутньому, коли він повернеться в ЗСУ добровольцем, отриманий базовий армійський досвід і військова освіта стане для нього певним «козирем», а тоді – на нього чекала зовсім інша реальність.

Навіть якщо наказ буває дурнуватий, ти зобов’язаний його виконувати, а твої потреби знижуються до абсолютного мінімуму – так описує Максим армійське життя, однак про цей етап в житті не шкодує. Армія допомогла вирішити внутрішні конфлікти, дала йому нових друзів.

ПІСЛЯ АРМІЇ ДОВЕЛОСЯ ОСВОЮВАТИ НОВИЙ ДОСВІД

Після армії Максим повернувся на «Канал-402», де на нього чекали нові виклики. Доводилось підміняти звукорежисера, телеоператора, а згодом і техадміна. За словами Максима, це для нього виявилося найважчим через масу технічних нюансів, однак і це зміг – навчився.

В ТЕРООБОРОНУ ПЛАНУВАВ ЗАПИСАТИСЯ ЩЕ 23 ЛЮТОГО, РЮКЗАК ЗІБРАВ ЩЕ РАНІШЕ

У центрі комплектації Максима розподілили в мінометну батарею 10-тої окремої гірсько-штурмової бригади, адже за плечима в хлопця, крім служби в армії, також була військова освіта. У 2019 році він пройшов навчальні збори і вивчився на командира 82-мм міномета.

«Мені, чесно кажучи, було страшно потрапити в піхоту, бо не знав, чи зможу витримати. Піхота – це найважче, ті хлопці дійсно герої», – поділився Максим.

Уже 7 березня батальйон Максима тримав оборону між Київською та Житомирською областями. Свій перший бій Андрій згадує так: «Ми їм насипали тоді, певно, мін 300. Накривали ворожі позиції як тільки могли, багато техніки попалили. Але ввечері, коли вже знайшли приміщення для ночівлі, то я собі подумав, якщо виберуся з цього всього живим – точно одружуся».

Далі були бої на Луганщині, Донеччині… Спершу Максим був в охороні мінометної батареї, потім став навідником 82-мм міномета, а згодом – і командиром міномета. За час перебування на фронті він розібрався з планшетом «Кропива» і спеціальною артилерійською програмою, освоїв бусоль – прилад для орієнтування гармати чи міномета на місцевості.

«УСЯ НАДІЯ НА ПОБРАТИМІВ, ЯКІ БУЛИ ПОРУЧ, І ВОНИ НЕ ПІДВЕЛИ»

Мінометна батарея Максима місяцями прикривали піхоту у боях біля Соледару. Під час одного з бойових завдань, коли вони бігли до міномета, прилетів снаряд.

«Я був найближче, то мені й дісталося найбільше. Перебило обидві ноги й відірвало руку. Ніколи не вважав себе сильною людиною, думав, як отримаю поранення, то верещатиму всю дорогу. Ну, перші секунди після прильоту ми таки покричали, але це швидко пройшло. Треба щось робити, а що? Уся надія на побратимів, які були поруч, і вони не підвели».

Позаду в Максима стабілізаційний пункт у Краматорську, лікарня у Дніпрі, госпіталь у Києві й багато операцій.

Коли Президент Володимир Зеленський відвідував поранених бійців у госпіталі Львова, Максим отримав бойову нагороду – орден «За мужність» ІІІ ступеня.

Нині захисник проходить реабілітацію і вже будує плани на майбутнє: «Нині треба заново накачувати м’язи, бо вони атрофовані, набирати масу, готуватись до протезування. Спершу будуть початкові протези, на яких я вчитимусь ходити, а потім уже постійні, – розповідає Макс. – А далі планую повернутися додому й на роботу. Колеги кажуть, ми від тебе не відстанемо. А ще – обов’язково одружуся».

При підготовці статті використано матеріал Андрія Філіппського.

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення