Із Польщі до обездолених у Залуччя

Волонтери із вихованцями інтернату. Фото з архіву Уляни Райт

Польські волонтери з різних міст та молоді люди з місцевої римо-католицької парафії надають допомогу обездоленим молодим людям із Залучанського будинку-інтернату для інвалідів, що в Снятинському районі на Івано-Франківщині.

Їхнього горя вистачило б на десяток дорослих. Те, що з дитинства відчувають ці хлопці та дівчата, добрі, милі та по-дитячому безпосередні, могло би стати сценарієм до великої драми. Але життя найкращий драматург. І часом найжорстокіший.

У Залуччі перебувають фізично неповносправні та розумові відсталі діти та підлітки і трохи молодих людей з найтяжчими хворобами. Кинуті напризволяще батьками та взяті під опіку держави, вони роками живуть тут майже нікому непотрібні. Їдучи туди, я справді не розуміла, куди потраплю. Після відвідин цього закладу усі життєві негаразди здаються неймовірно дріб’язковими. І просто починаєш бути вдячною Богові за те що ходиш, розмовляєш, розумієш світ і людей та просто… живеш.

Діти зустрічають мене на занятті. Вони складають мозаїку. Багато на інвалідних візках, хтось із глибокою та видимою розумовою відсталістю. Аби працювати із ними, потрібно неабияке терпіння.

— Це ті, які щось трохи розуміють, можуть ходити, або сидять на візках, — пояснюють терплячі вихователі та попереджують, що діти можуть не мати настрою до розмови. Якщо таке буде, то треба просто почекати, адже всі мешканці інтернату ду-у-уже особливі.

Біля вихователів — кілька молодих дівчат. Усі зі Снятина та Коломиї. Їх сюди привело велике милосердя та співчуття.

— Усі вони — зі снятинської римо-католицької парафії. Ще з 2006 року, — розповідає з радістю та гордістю Микола Сухолиткий, директор закладу. — Не знаю, що ми без них робили?

До закладу спочатку прийшли монахині Сестри милосердя та отець Ян Радонь, який зараз служить у Росії. Спочатку чотири монахині збирали по селах дітей та працювали з ними. Згодом дізналися про цей заклад для інвалідів.

— Вони попросилися допомагати, приїжджали щодня, йшли до вихователів та медичних працівників і питалися, яка допомога їм потрібна. Це неабияк тішило нас, — додає Надія Матейчук, працівниця інтернату.

Богдана Піскозуб та Уляна Райт із директором інтернату Миколою Сухолитким

А далі отець Ян зробив велику справу: разом із католицькими громадами з Польщі допоміг із встановленням нових вікон та дверей. Надалі до поляків долучилися представники голландського фонду Генрі Наумана. Наразі у Снятині служить отець Григорій Зомбик, який часто навідується у Залуччя. А ще з інвалідами працюють сім волонтерів. Вони допомагають нянечкам і вихователям. Піднімають обездолених із ліжка, вивозять надвір, граються з ними, читають, розповідають про Бога, влітку виїжджають в табори та на прогулянки. А ще усе миють, прибирають, перуть. Працюють від десятої години ранку до четвертої години дня. Час минає дуже швидко. Мешканці інтернату сприймають волонтерів дуже добре, як своїх здоровіших та сильніших сестер і братів, які допомагають їм, захищають.

— Коли ми прийшли сюди, то враження було дуже сильне, — навперебій кажуть волонтерки Богдана Піскозуб та Уляна Райт.— Ми не могли стримати сліз та почуттів. Проте чисті і бездонні очі вихованців та їхні запитання, чи ми прийдемо ще, зупинили нас від того, аби ми більше ніколи сюди не повернулися.

Проте, відзначають дівчата, лише віра, допомога та підтримка польських друзів з Жешува, Бялостока, Варшави. Діти віддячували польським студентам та представникам парафій усмішками, щирістю, часом сльозами. Так вони виражають любов.

— Для мешканців інтернату кожен виїзд надвір — це вже подія, про яку вони тижнями можуть розповідати. А для тих, які не можуть навіть з ліжка самостійно піднятися, кожен дотик важливий, кожна зміна положення, — мовить Богдана.

На прощання одна з вихованок розповідає вірш про те, що усі вихованці інтернату «такі ж люди, як і всі, що не треба їх жаліти, адже нічим ніхто їм вже допомогти не зможе, бо така Божа воля, що вони — неповносправні». Але нам усім треба тепла, любові та розуміння. Від таких слів — справді мороз поза шкірою, а ще гордість за те, що є люди, з України та Польщі, для яких християнська любов і милосердя — не порожній звук, а дуже конкретні справи.

Сабіна Ружицька

ВІКНА