Журналіст перевірив – жити без звуку допомагає Інтернет та блокнот

Наскільки складно людині із вадами слуху й мови щодня намагатися вести повноцінне життя, яким живе пересічний городянин? Чи можливо хоч якось спілкуватися людині, яка не здатна розмовляти та слухати, із звичайними перехожими та службовцями? Словом, яке воно – життя без звуку? Це у ході експерименту з’ясовував на собі журналіст “RIA плюс”.

Виручає Інтернет

Субота, 27 квітня. Вихідний. Проспав на годину довше, ніж зазвичай. Усе тому, що не почув сигнал будильника. Його не вмикав спеціально — бо ж віднині живу так, ніби не чую звуків. Провівши звичні ранкові процедури, сідаю за комп’ютер. Електронна скринька, соціальні мережі. Одним словом – Інтернет. Жодних тобі проблем зі спілкуванням. Пишу колезі, відписую товаришу, читаю новини… Правда, роблю це без звично ввімкненої музики. Утім, розумію, що три дні без прослуховування улюблених композицій – зовсім не та проблема, якою варто перейматися.

Друг, який у цей день вирушав на тиждень у похід, вирішив перед тим зі мною зустрітися. Він телефонував мені кілька разів, але тепер цей пристрій (мобільний – прим. авт.) слугує мені лише як текстовий комунікатор. Довелося зв’язуватися із товаришем есемесками. Раніше текстовими повідомленнями майже не користувався. Уже при зустрічі друг не міг зрозуміти моєї несподіваної мовчанки та відсутності реакції на його слова. Це й не дивно, бо про експеримент повідомив лише редакцію. Ні батькам, ні друзям спеціально нічого перед тим розповідати не став.

Ідучи уже додому, мимохідь відповів “доброго дня” на вітання сусіда. Лише коли піднімався сходами, зрозумів, що проговорився. Та, гадаю, одне сказане слово експеримент не зіпсувало.

“Шо, глухий? Понтів багато…”

Неділя, 28 квітня. Вихідний. Уже після першого дня мовчанки та вдаваної глухоти усвідомлюю незначний брак живого спілкування. Думаю, що такого відчуття не було б, якби ці дні був десь на самоті. Коли ж довкола багато друзів, а ти не можеш з ними розмовляти — це трохи пригнічує.

Згодом у маршрутці, уперше почув (бо ж відсутність слуху міг лише імітувати) на свою адресу дещо зверхнє: “Ти шо, глухий?”. Це сказав якийсь підстаркуватий чоловік, після невдалого намагання передати мною гроші за проїзд. Задумане йому вдалося зробити, лише коли штурхнув мене у плече. Після того він тихцем буркнув комусь: “Понтів багато, чи шо… Чого б грошей зразу не передати?”.

Розумію, що із справді глухими людьми такі випадки трапляються часто. І пояснити, що це – не “понти”, а проблема, вони не можуть.

Блокнот замість мобільного

Понеділок, 30 квітня. Робочий день. На мобільному телефоні – рекордна кількість пропущених дзвінків. Колега з іншого видання повідомляє мені про подію, яка відбувається на вулиці Броварній. Однак виконувати звичну роботу кореспондента, беручи до уваги мій стан, – просто нереально. Сповіщаю через соцмережу про цю подію іншому журналісту у редакції. Сам же іду за продуктами.

Переконуюся, що придбати у крамниці харчі людині із вадами мови та слуху нескладно. Особливо у супермаркеті. Просто показую пальцем на сосиски у м’ясному відділі. Продавець дає мені саме стільки, скільки я й хотів. А вже на касі на всі звичні запитання про картку знижок, торбинку із собою тощо – просто заперечно киваю головою.

З покупкою білетів на автобус ситуація трохи складніша. Дорогою вирішую запитати у когось, як дійти до автовокзалу. Адже люди із вадами слуху теж подорожують.

На вулиці Живова, неподалік 24-ї школи, стоять двоє інспекторів ДАІ. У блокноті друкованими літерами пишу запитання: “Як пройти до вокзалу?”.

Якого саме — залізничного чи автобусного – спеціально не уточнюю. Мовчки показую їм свою записку.

– Іди, то до тебе, – “делегує повноваження” один даішник іншому. Міліціонер підходить ближче й голосно перепитує, який саме мені потрібен вокзал. Я, вдаючи, буцім зрозумів свою помилку, пишу на цьому ж листку, що автобусний. Чоловік у формі починає дуже голосно пояснювати й активно жестикулювати. Він показує, у який бік іти та де потрібно повернути. Я махаю руками, даючи зрозуміти, що не чую його. Тоді правоохоронець береться малювати схему напрямку у моєму ж блокноті. Кивком дякую йому та іду купувати квиток.

На автовокзалі – черга. Стоячи у ній, пишу у записнику, куди мені треба доїхати. Дочекавшись моменту, прикладаю блокнот до віконця касира. Жінка читає текст та киває. Потім повертає монітор комп’ютера у мій бік, аби я міг прочитати інформацію у графіку.

Та через слабке освітлення та поганий зір — нічого на моніторі не можу розгледіти. Тому просто просовую гроші в отвір у віконці. Касир запитує, чи маю я посвідчення. Адже у інвалідів діють пільги на проїзд. Я вдаю, що не розумію її. Тому вона просто віддає мені решту та придбаний квиток.

Розмовляти – незвично

Врешті завершую три доби своєї мовчанки. Після цього хочеться із кимось поговорити. І радий, що можу таки це зробити. Адже є люди, для яких це – зовсім не експеримент. Вони живуть у тишині роками. Але за час свого дослідження помітив, що більшість тернополян солідарно ставились до моїх “вад” мови та слуху. Кожен намагався допомогти. Однак неймовірно важко було спілкуватися із перехожими імпровізованими жестами чи замітками у записнику. Моментами, – це неабияк дратувало. Особливо, коли не вдавалося пояснити думку.

Тернопіль

Андрій Орляк, 0-96-552-51-13

Фото Віталія Дереха

20minut.ua