У гори — з білою тростиною

Місія «Служіння незрячим» опікується інвалідами з вадами зору, повертаючи їх до повноцінного життя

Вочевидь доброчинність вимірюється тим, що ми вже створили, втілили у життя, підтримали тих, кого ніхто не розуміє, навіть тоді, коли від них відвернувся весь світ… Приклад такої доброчинності — християнська благодійна місія «Служіння незрячим», яка вже багато років в Україні підтримує і допомагає людям з порушеннями зору, вселяючи в їхні серця віру, надію та любов.

І навчання, й моральна підтримка

Розпочала свою роботу місія 2000 року, коли молодий співак і музикант Ігор Мельничук, залишивши сцену та кар’єру, зрозумів, що його справа — служити незрячим людям, щоб світло, яке вони не спроможні сприймати органами зору, наповнювало і зігрівало своїм теплом їхні душі. Тоді він почав виступати з благодійними концертами в Українському товаристві сліпих, безкоштовно розповсюджував аудіозаписи з духовною літературою серед незрячих.

— Коли я почав зустрічатися з людьми, котрі мають проблеми із зором, помітив, що вони не лише морально пригнічені. Більшість із них зовсім не пристосовані до життя. Особливо ті, хто втрачає зір у дорослому віці, — ділиться засновник і директор місії Ігор Мельничук. — Тоді виникла ідея створити реабілітаційний центр для таких людей, де б вони і духовно зміцнювались, і могли б адаптуватися до життя. Наша місія живе завдяки пожертвуванням церковних громад та спонсорській підтримці небайдужих людей.

Невдовзі ідею втілили у життя, і вже кілька років десятки незрячих проходять реабілітацію у центрі, що діє у різних орендованих приміщеннях, які відповідають усім вимогам. Незрячі люди оволодівають комп’ютером з озвученими програмами, вивчають рельєфно-крапковий шрифт Брайля, набувають навичок самообслуговування та орієнтування у просторі, слухають лекції з правознавства, знайомляться з азами масажу, розвиваються духовно. Заняття проводять люди, які теж втратили зір, проте не зламалися духом і знайшли в собі сили жити далі повноцінним життям. Вони психологічно підтримують незрячих реабілітантів, розповідаючи про свій досвід і про те, як їм вдалося повернутися до життя.

Андрій Горбачов повністю незрячий, він викладає просторове орієнтування, його історія справді вражає.

— Через нещасний випадок моє тіло майже все обгоріло, — розповідає Андрій. — Я потрапив у реанімацію, і мене відтворювали буквально по клаптиках. Я відчував пекельний біль. Ще у лікарні дружина мені повідомила: такий знівечений я їй не потрібен, і дороги додому в мене немає. Від мене відвернулися всі рідні. Та доля завдала ще одного удару, найстрашнішого — повна сліпота. І в одну мить я став самотнім, нікому не потрібним. У суцільній темряві я шукав світло та надію. І таки знайшов, коли познайомився з Ігорем Мельничуком і Людвігом Мініхом. А ще зустрів свою половинку. Моє життя повністю змінилося…

Незрячі люди опановують комп’ютерну грамоту. Фото надане автором

Цього року вже втретє завдяки фінансовій допомозі друга і спонсора Анатолія Юркевича місія організовує курс реабілітації у мальовничому закарпатському краю — у селі Поляна, що поблизу Сваляви. Цілий місяць окрім навчальних програм реабілітанти насолоджуються гірським повітрям, п’ють лікувальну водичку, відвідують термальні джерела, знайомляться з місцевими церквами, а також з історичними та культурними пам’ятками. З використанням ціпків влаштовуємо походи у гори — так незвично і цікаво проходить орієнтування на місцевості. Багато незрячих, долаючи психологічні бар’єри, вперше беруть у руки білу палицю. Під час реабілітації у Поляні вперше це сталося й з Валентиною Махновською:

— Десять років тому через видалення пухлини я повністю втратила зір і весь час проводила у чотирьох стінах своєї квартири, майже ні з ким не спілкувалася. Коли запропонували пройти курс реабілітації у Карпатах, довго вагалася — їхати чи ні. Тепер дуже рада, бо зрозуміла, що й без зору можна насолоджуватися життям. Адже тут вселяють віру в свої сили, бажання жити, любити, творити. І ще одне: щоб взяти в руки ціпок, потрібно мати велику мужність. Таку мужність я відчула саме тут і вже почала поступово самостійно пересуватися у просторі, а це для мене, та я впевнена — для всіх незрячих, дуже важливий крок у нове життя.

Традиційними стали і літні табори на березі Азовського моря. Ось і цього літа табір у Запорізькій області зібрав сотні незрячих з усіх куточків України, зокрема з територій, де нині орудують терористи. До українських незрячих, попри загострену політичну ситуацію у нашій державі, завітала американка Шерон Уоткінз, котра вже багато років навчає дітей з вадами зору в себе у Штатах. Вона привезла розвиваючі настільні ігри, адаптовані для незрячих, передала ціпки для орієнтування і м’яч зі звуковим сигналом. Також проводила цікаві заняття з англійської мови. Її життєрадісний настрій заряджав усіх позитивною енергією.

Конкретна допомога

Взагалі у місії дуже багато друзів як в Україні, так і далеко за її межами. І якщо у когось із незрячих трапляється якась біда, то всім миром поспішають на допомогу, нікого не залишаючи на самоті зі своїми проблемами. Нещодавно таку турботу добре на собі відчула сім’я Вороб’йових з Мелітополя. Вони інваліди з вадами зору, а в їхньої чотирнадцятирічної дочки Катерини була прогресуюча форма катаракти, яка могла спричинити тотальну сліпоту. Друзі місії повністю взяли на себе всі витрати, і Каті зробили операцію у федоровському офтальмологічному центрі «Зір». Нині здатність бачити у неї поліпшилася до 60%, отже дівчина може радіти сонцю, яке бачить.

Звичайно, місія не стоїть осторонь воєнних подій в Україні. І допомога незрячим із зони АТО — для неї першочергова справа. Чимало інвалідів із зору вивозили влітку на море. А ще не можна не згадати зворушливу історію про двох незрячих жінок — Таню Кікоть з Луганська та Галю Кривову з Горлівки, які звернулися до місіонерів з Нікополя із проханням надати їм прихисток. Жінок об’єднує не лише інвалідність, а й те, що у них зовсім немає родичів, у яких вони могли б сховатися від війни. Останнім часом незрячі жінки жили у гуртожитках без газу і світла. Вони чули навколо себе лише стрілянину й вибухи. Спочатку їм надала прихисток сім’я Жукових, Ігор та Вікторія — теж інваліди із зору, викладачі реабілітаційного центру «Служіння незрячим». Зрештою Тетяні й Галі керівництво місцевого відділення Українського товариства сліпих надало дві кімнати в гуртожитку для незрячих. Але вони виявились у дуже поганому стані, в них не можна було жити. Тоді нікопольські місіонери закликали на допомогу свою помісну церкву і повністю відремонтували кімнати, встановили нову сантехніку. Незрячі жінки навіть не можуть повірити, що у них тепер є дах над головою.

— Я дуже щасливий, що маю сили і змогу служити незрячим, — каже Ігор Мельничук. — Наша місія мріє про власне приміщення реабілітаційного центру, якого, на жаль, досі нема. Є ділянка землі у Броварах і розроблено проект майбутньої будівлі, на яку ми збираємо кошти. Вірю, що скоро побудуємо сучасний центр, який відповідатиме всім вимогам і потребам незрячих людей.

Наталка Щербань

«Урядовий кур’єр»