Як гріє призахідне сонце

1 31 6 Helping-Hands. соціального працівника

Першої неділі листопада Україна відзначає День соціального працівника

“Sunset”, тобто захід сонця. Так називаються спеціальні поселення для людей похилого вельми поважного віку на Заході. Розташовуються вони в мальовничих місцевостях і подалі від пожвавлених транспортних магістралей. Їхні мешканці проживають в зручних затишних котеджах на лоні розкішної природи, а не в багатомісних кімнатах. Кожен з них обслуговується за індивідуальною програмою, згідно з його здоров’ям, приписами лікарів, своїми звичками та уподобаннями і одержує від останніх днів життя всі можливі задоволення.

Звісно ж, така комфортна старість доступна далеко не всім. І на багатому Заході більшість людей поважного віку мешкає в спеціальних пансіонатах, хоча й кращих за наші. Та й взагалі для громадян розвинених країн життя на пенсії лише починається. Вони мають високе грошове забезпечення, тому можуть дозволити собі надолужувати прогаяне замолоду, коли треба було влаштовувати життя і робити кар’єру, – здобувати вищу освіту за своїм уподобанням, здійснювати туристичні поїздки усім світом, займатися улюбленою справою. Для цього створена відповідна інфраструктура, якої немає у нас і про яку ми можемо тільки мріяти для майбутніх пенсіонерів. Адже у нас вважалось і вважається цілком достатнім забезпечити ветерана шматком хліба та деякими соціальними пільгами. А він же по виході на пенсію залишається живою людиною зі своїми інтересами, звичками, уподобаннями – не тільки об’єктом турботи. Раніше хоча б виробничі колективи, де працював ветеран, не давали закиснути в самоті, вітаючи з днем народження та знаменними датами, а сьогодні і цього катма.

Та зараз не про це. Поговоримо про організацію допомоги найбільш незахищеній категорії нашого населення – людей літнього віку, особливо коли до старості додаються ще й хвороби чи інвалідність. Ця тема ось уже кілька років хвилює мене і, сподіваюсь, не лише мене.

Ці люди дуже часто перебувають під опікою відділень Територіальних центрів обслуговування пенсіонерів та інвалідів.

Як поставлена ця робота у нас, зокрема в столиці?

Кожен район міста має територіальний центр обслуговування самотніх пенсіонерів та інвалідів з відділеннями у кожному мікрорайоні.

Обслуговування здійснює соціальний працівник, переважній більшості з яких не завадило б, враховуючи поважний вік, самим мати соціального працівника. До того ж робота це непрестижна, низькооплачувана і доручають її будь-кому. Як би там було, але подібна обставина не додає комфорту в житті підопічних. Вони перетворюються з самостійних людей на залежних, потрапляючи під владу соціального працівника.

І опікунам нелегко виконувати свої обов’язки: приготування їжі, прибирання в помешканні, легке прання, закупівля продуктів у магазинах та на базарі, в разі потреби супровід підопічного до лікаря та придбання ліків…

Окрім того, їм доводиться доставляти на своїх плечах продуктові набори, розвантажувати машини з овочами, призначеними для підопічних тощо. Одне слово: фізичне навантаження чималеньке, дай, Боже, молодим впоратися.

А є ж іще й моральне. Не секрет, що у людей поважного віку нерідко псується характер. Серед них зустрічаються особи грубі, примхливі, недовірливі, скандальні.

Та дуже часто вони бувають грубими і нестриманими просто тому, що погано почуваються або щось болить. Адже для людини літнього віку – фізичний дискомфорт постійний супутник життя. Ось чому, працюючи з ними, головне набратися терпіння і не дратуватися.

Хоча в угоді, що укладається між відділенням територіального центру та підопічним, зазначається, що користувач послуг має бути ввічливим, утримувати своє житло в санітарному стані відповідно до своїх фізичних можливостей. Однак постійний фізичний дискомфорт, брак взаєморозуміння між ним та опікуном іноді зводять гарні інструкції нанівець.

Трапляються випадки, коли соціальні працівники, не маючи відповідної психологічної підготовки, ні схильності і навичок роботи з такими людьми, не в змозі витримувати “коники” певного підопічного протягом тривалого часу і відвідують його по черзі, що, звісно ж, не йде на користь справі, хоча відділення формально не полишає ветерана напризволяще.

Один із скандалів, приміром, набув великого розголосу в пресі, бо підопічного через його нестерпний характер і бійки відмовилися обслуговувати кілька десятків соціальних працівників. І така праця за невелику зарплатню, яка ледве чи не на порядок менша за середню по Україні. Тому соціальних працівників у відділеннях катастрофічно не вистачає, а молоді й поготів.

Як тут не пригадати одну з прес-конференцій попередника нинішнього міністра праці та соціальної політики. На запитання “Чому держава, аби скоротити безробіття, не сприяє вивільненню з роботи пенсіонерів?” відповів запитанням “а хто виконуватиме брудну і низькооплачувану роботу?”. Ось вам концепція ставлення до людей літнього віку – і тих, хто надає соціальні послуги, і тих, хто їх отримує.

Але якби ж то на брудну та низькооплачувану роботу йшли тільки послідовниці Анни Адлер, яка ще до революції збирала по Петербургу покинутих і занехаяних дітей і доглядала їх, християнських святих чи Матері Терези.

Але серед соціальних працівників нерідко зустрічаються випадкові, некомунікабельні і недоброзичливі, непідготовлені особи, що прийшли в цю сферу заради заробітку або навіть з метою поживитися коштом беззахисних людей літнього віку. А між іншим у вищеназваній угоді сказано:соціальний працівник повинен “забезпечувати відвідування відповідно до затвердженого графіка, уважно, ввічливо, з терпінням ставитися до підопічного, добросовісно виконувати соціально-побутові послуги, обумовлені цією угодою, бути доброзичливим, відвертим, витриманим, вміти спілкуватися”.

Однак нерідко про це доводиться тільки мріяти з нашими підходами до забезпечення щасливої старості та нестачею соціальних працівників. Так, приміром, одна з жінок, тільки-но переступивши поріг квартири свого підопічного, заявила: “Оце біля вас я хоч хліба наїмся”. Ще одна, приготувавши їжу, не пропускає нагоди і собі пообідати, не переймаючись розміром пенсії ветерана. Інша на запитання, як вона дає собі раду з різними людьми, яких обслуговує, коротко відповіла: “А я их под себя строю”. На зауваження або побажання можна почути відповідь: «Як зроблено, так зроблено». Не обходиться й без шахрайства, хоча з ним, треба відзначити, ведеться боротьба.

Особливо часто спостерігаються непорозуміння між незрячими та соціальними працівниками, що обслуговують їх через неуважність і байдужість останніх. То працівниця залишить щось на дорозі, а інвалід по зору перечепиться, то поставить посуд на краєчку столу, то без попередження перекладе щось з місця на місце, і річ потім доводиться довго шукати. А надто ж нервує надавачів соціальних послуг, коли незрячий просить розповісти, якими купюрами і монетами принесена решта з магазину. Вони ображаються, гадаючи, що їх у чомусь підозрюють. Однак сліпий просто хоче знати, аби самостійно орієнтуватися в своїх грошах.

Якже надаються соціальні послуги тим, хто їх потребує, тобто людям літнього віку та інвалідам?

Ось витяг з угоди: “приймається на обслуговування територіальним центром обслуговування населення згідно з особистою заявою, актом обстеження матеріально-побутових умов проживання, медичною довідкою. Відвідування згідно з встановленим графіком.

Як бачимо, всі положення угоди викладено в загальному вигляді. За ними ніби й не стоїть конкретна індивідуальна людина зі своїми інтересами, запитами, уподобаннями. Перейшовши певний рубіж, визначений старістю, хворобами чи інвалідністю, вона втрачає свою індивідуальність і перетворюється на об’єкт надання послуг. Нікого не цікавить психічний стан людини, як їй ведеться, коли обставини викинули її на маргінес життя, яке часто-густо стає для них тягарем, а не останніми теплими і ласкавими сонячними промінчиками. Тому й з’являється можливість у деяких несумлінних працівників “строить всех под себя”.

Ось чому й можлива така установка щодо прогулянок людей на заслуженому відпочинку, що волею долі опинилися в такому незахищеному становищі. Соціальна працівниця має вивести підопічного надвір, посадити його на лавку і піти у своїх справах, а в обумовлений час прийти і завести його додому. А як раптом дощ, людині стало зле чи просто щось заважає сидіти на повітрі. Як бути?! Невже хтось хоче, щоб і йому на старість припало таке життя, сповнене людської байдужості?!

Тепер про групи з обмеженою руховою активністю. Всього їх п’ять. Зупинимося лише на п’ятій, найбільш упослідженій, до якої відносять і сліпих. Цікаво, хто з чиновників позбавив їх ще й ніг?! Невже наші можновладці так заїлися, що не знають, скільки медалей здобули незрячі на останніх паралімпійських іграх?! Тотально сліпі за відповідних умов долають марафонські дистанції, пропливають великі відстані, змагаються на лижах… Американець Еріх Вейхенмейер піднявся на вершину Евересту! А хто з авторів невіглаських постанов щодо незрячих здійснив хоча б десяту частину цього?! Можна було б перелічити десятки незрячих вчених, політичних діячів, що зробили відчутний внесок в науку та історію людства. Але… Такі погляди на сліпих і сліпоту наших можновладців повертають нас до найтемніших часів середньовіччя або до німецького нацизму, коли інваліди піддавались стерилізації або знищенню в газових камерах.

Інваліди-спинальники неодноразово підкоряли земні полюси, гірські вершини, морські простори… З-поміж них теж немало видатних людей. Згадаймо Президента США Франкліна Делано Рузвельта, всесвітньо відомого астрофізика Стівена Хокінга та й нашого депутата Верховної Ради Валерія Сушкевича.

Тому реформування цієї ділянки роботи міністерства соціальної політики не те що на часі, а вже давно назріло й перезріло. Передовсім чиновникам і можновладцям від соціального захисту треба відійти від забобонів найтемнішого середньовіччя і стати на позиції гуманізму, бо, кажуть, ми йдемо до Європи, а сповідуємо погляди Африки на літніх людей та інвалідів. Адже людина літнього віку, якщо вона до того ще й інвалід, залишається передовсім людиною і вимагає до себе людського, гуманного ставлення, якого у нас часто-густо не вистачає, доброго слова, яке, кажуть, і для кота приємне, індивідуального підходу. Їм дошкуляють хвороби та немічність, тому посмішка соціального працівника, його гарний настрій можуть дати більше ніж їжа чи ліки.

А це краще вдається молодим, необтяженим хворобами і роками. Для цього, звісно ж, треба підняти заробітну плату і престиж цієї Богом забутої професії. До речі, може слід було б поєднати зусилля соціальних служб з роботою релігійних організацій у цьому напрямі. І, звичайно, варто збільшити кількість годин для обслуговування.

Тому сподіваємося, що докорінне реформування соціальних служб в подальшому створить умови, аби призахідне сонце зігрівало своїми теплими променями ветерана чи інваліда до останку земного шляху.

Не гріх було б чиновникам від соціального захисту частіше пригадувати долю Рональда Рейгана, уславленого кіноактора, Президента наймогутнішої держави, а потім обтяженого хворобою Альцгеймера, який останні роки вів рослинне життя. Де гарантія, що така ж доля не чекає на когось із сьогоднішніх можновладців?!

Іван Таран,
заслужений журналіст України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*