Трохи «Сонячного променя» в холодному місті

«Сонячний промінь» — це громадська організація Спілки матерів розумово відсталих інвалідів Оболонського району Києва, яка захищає права таких дітей та їхні родини. У приміщенні центру працює адвокат, психолог, театральна інтегрована студія, гурток комп’ютерної грамотності та ручної праці, читають курс запобігання насильству. Понад 100 родин час від часу поспішають сюди, щоб не залишатися наодинці з проблемами.

Мене привела сюди вистава тутешнього аматорського театру, яку поставив педагог Віталій Любота. Крім своїх підопічних — молоді з обмеженими можливостями, залучив до участі в ній студентів коледжу культури та мистецтв. Режисер вважає, що такі обмеження, як у його вихованців, можуть бути в усіх, бо вони у свідомості.

«Що таке норма? Просто мої дорослі актори — як малі діти. Кожен з нас має талант. Треба вміти заявити про нього людям. Займаюся інтегрованим театром майже 15 років. Доросли до гастролей, зокрема були в Білорусі. Нині обмірковую соціокультурний проект «Даун» із професійними акторами-зірками та своїми вихованцями».

Актори з обмеженими можливостями на сцені допомагали одне одному. Фото Володимира Зaїки

Театральну студію Віталій Любота створив 2001 року. В його артистів поліпшується координація рухів, ручна умілість та формується уява. І головне — вони набувають імунітету до реальності, яка раніше заводила їх у глухий кут.

Займаються в театрі щодня, крім вихідних. За місяць заняття коштують 350 гривень, але дехто займається безплатно, бо, крім пенсії, не має засобів до існування.

Вистава на біблейську тему «Радуйся, земле» — дипломна робота випускниці коледжу Насті Кравченко зібрала 40 глядачів. Серед них — учасники семінару з підвищення кваліфікації працівників дошкільних установ.

Вистава нагадала мені шкільні ранки. Упродовж 20-хвилинної пластично-музичної композиції 10 людей з обмеженими можливостями грали хто для себе, хто для глядача. На сцені вони допомагали одне одному, і така турбота справляла більше враження, ніж завчені слова і статичні мізансцени.

Упевнено почувався актор Олександр Стешенко. У нього зовнішність сонячного юнака і доречна розкутість у виставі й у спілкуванні. Дізнався, що він зіграв у фільмі «Плем’я». Найменш долучалася до дійства дівчина у центрі сцени. Виявляється, у неї аутизм, ускладнений глухотою.

Після спектаклю підходжу до симпатичного високого юнака. Для Антона це перше інтерв’ю, він дуже напружений, але охочий до спілкування: «Мені 17 років. До 20 навчатимусь в інтернаті. Хочу працювати в театрі, як мій батько, може, навіть актором».

Від Антонової мами дізнаюся, що завдяки арт-колективу в хлопця поліпшилися комунікативні здібності, він почувається самостійнішим у побутових справах: може обрати фільм, купити квиток, вчасно організуватися. Наступного дня мені телефонував Антонів батько. Він дякував за увагу до сина і розповідав, наскільки хлопець був жвавий і піднесений після інтерв’ю.

Георгій-Григорій Пилипенко
для «Урядового кур’єра»

«Урядовий кур’єр»