«Запчастини» для людини

1 30 5 53f72ff3bbe17f78896a991f77f1664e 1 2. протез, протезування

  1 30 5 53f72ff3bbe17f78896a991f77f1664e 1Через війну на сході побільшало роботи на Львівському протезному заводі

Перша майстерня, яка виготовляла протези, з’явилася у Львові у 1921 році. Після Другої світової війни потреба у такій продукції зросла у рази. Але й у мирному житті заміни втрачених частин тіла потребувало чимало людей. Хтось із вадами народився, у когось — цукровий діабет дав ускладнення, через що довелось ампутувати ноги. Ще хтось — потрапив у ДТП чи отримав травму на виробництві. Замість того, щоб оплакувати своє каліцтво, люди зверталися по допомогу до фахівців. Так поступово майстерня, де виготовляли примітивні замінники кінцівок, перетворилася на завод (до речі, один із найбільших в Україні), де за спеціальною технологією з комплектуючих японського, американського та німецького виробництва українські майстри вручну створюють зручні, непомітні під одягом індивідуальні протези.

Пацієнти отримують їх безкоштовно — за них платить держава. Хоча собівартість сягає 100-110 тис. гривень! А от протезування за кордоном влетить у чималу копієчку. І якщо навіть небайдужі люди допоможуть зібрати кошти на надсучасний протез, менш ніж через рік кукса (частина кінцівки, що залишилась після ампутації) атрофується, зменшиться у розмірах. Це — фізіологічно нормальний процес. Лімфовідтік покращується, а м’язи — не всі задіяні. Треба буде ставити нову куксоприймальну гільзу. Не кожен пацієнт зможе повторно поїхати на протезування за кордон, а тим паче – оплатити високотехнологічний виріб.

Активіст Майдану 38-річний Андрій Жупник зі Львова (про цього мужнього чоловіка “ВЗ” писав свого часу) внаслідок мінно-вибухової травми, яку отримав під час Революції гідності, втратив ліву руку. Найстрашніше те, що Андрій — шульга. Друзі, родичі та просто небайдужі зібрали на біомеханічний протез 70 тис. євро. Чоловік радів недовго. Кукса схудла, утворився зазор завбільшки один сантиметр. Панчоха не рятує. Протез необхідно переробляти. Австрійці виставили рахунок — 5 тис. 400 євро. “Від українського протеза не відмовляюся. Це неправда, що за кордоном все ліпше. Просто у нас наразі виготовляють лише механічні протези. Матиму два. Це — зручно, – каже Андрій. – Робив ремонт у помешканні. Шкода було біомеханічний протез одягати — користувався нашим. І у ліс на пікнік з ним їздив. Хлопцям, які на війні втратили кінцівки, раджу не відмовлятися від вітчизняних протезів. А якщо волонтери допоможуть придбати імпортний — будуть мати на заміну”.

“Наразі на Львівському підприємстві протези отримали дев’ятеро учасників АТО. Ортези (спеціальні пристрої, призначені для розвантаження, фіксації, активізації і корекції функцій ушкодженого суглоба, кінцівки чи цілого хребта) — шестеро бійців. Двоє військовослужбовців перебувають у стаціонарі. Ще двох готуємо до протезування”, – каже заступник директора з медичної частини Львівського протезного заводу Вікторія Оліх. Заходимо з нею у відремонтований ліфт. “Протягом останніх двох років проводили реконструкцію приміщень”, – пояснює пані Вікторія.

На четвертому поверсі — стаціонарне відділення, розраховане на 24 ліжка. В одній із палат зустрічаємо Володимира Куту — 37-річного бійця, який ніс службу на 31-му блокпосту. Осколок влучив чоловіку трохи вище коліна, вибив колінний суглоб. Ногу можна було би врятувати, якби Володимира вчасно доправили у госпіталь. Однак обіцяний вертоліт для евакуації пораненого не прибув. Чоловік виховує двох малолітніх дітей. До мобілізації працював інженером-електриком. Зараз вчиться робити перші кроки. Звикає до протеза: “Ліпше мати надійне сімейне авто, ніж люкс-автомобіль, бо, як зламається, грошей на ремонт, може, й не вистачити. Буду користуватися вітчизняним протезом, поки кукса не сформується, далі — побачимо”.

Роман Гундяк з Городенки, що на Івано-Франківщині, рік тому через нещасний випадок на виробництві втратив обидві ноги. Кукси практично сформовані. Чоловік готується робити перші кроки на протезах. Помічаю на ліжку красиву вишивку бісером — ангел в обрамленні яскравих квітів. “Вишиваю, щоб не нудьгувати. Тепер ось над цим працюю, – киває головою. – Тільки халепа: поїхав на базар за білим бісером — ніде не знайшов”.

Нашу розмову перериває дзвінок. Як у школі. Сусід пана Романа по палаті одягає протез і без ціпка та милиць чимчикує в їдальню на обід. Годують тут пацієнтів як у санаторії: перше, друге, салат, хліб, десерт, компот! Не дивно, що більшість набирає вагу. Хоч це і недобре: людина схудне-поправиться, – треба гільзу міняти…

Пенсіонер Ярослав Фурик через діабет втратив праву ногу і ліву стопу. Одягає на ліву кінцівку спеціальне ортопедичне взуття, яке приховує ваду і забезпечує бодай якусь опору. “Хто без однієї ноги, може опиратися на другу, – каже. – П’ять секунд, але постоїть. А мені як рівновагу тримати?”. Попри це, якось дає собі раду.

Крім протезів і ортезів, на Львівському протезному заводі виготовляють інвалідні візочки (27 моделей — кімнатні, дорожні, активні та багатофункціональні, візки спеціального призначення і з електроприводом, для різного віку), вертикалізатори, триколісні дитячі і дорослі велосипеди, ортопедичне взуття.

Заходимо у жіночу палату. На цілий стаціонар така — одна. “Чоловіків — уп’ятеро більше. Можливо, тому, що мають шкідливі звички”, – припускає Вікторія Оліх. Жінки обговорюють, де можна купити дешевші продукти та ліки. Валентина Захарова — інвалід з дитинства. Через вроджену ваду не може ходити. “Ніжки розвернулись в інший бік”, – пояснює. Інші пацієнтки через діабет перенесли ампутацію ніг. Одна із жінок піднімається з ліжка. Опираючись на ціпок, впевнено крокує по палаті. Намагаюсь зрозуміти, де у неї протез, — на лівій чи правій нозі. Помітивши мій здивований погляд, усміхається: “Це я така прудка, бо вже багато років живу без ноги. Людина до всього може призвичаїтись”.

Вікторія Оліх пропонує оглянути тренажерний зал, де пацієнти проходять реабілітацію, виконують фізичні вправи, рекомендовані лікарем.

Туалети і ванні кімнати обладнані поручнями. Усюди — чистенько. Сантехніка — нова, ніде ніщо не надбите. “А як пацієнти миються?” – питаю. “Виготовляємо для них індивідуальні протези, призначені для прийому душу, ванни”, – пояснює лікар.

Тим, хто внаслідок травми чи поранення пересів на візочок, адаптуватися до нових умов допомагає Павло Козак — майстер спорту міжнародного класу, учасник паралімпійської збірної з пауерліфтингу, який здобув “золото” України та Європи. Хлопець у віці 12 років отримав важку травму хребта. Відтоді пересувається на інвалідному візочку, однак це не заважає йому професійно займатися спортом.

На Львівському протезному обслуговують також діток. Протези їм міняють у міру зростання. З теплотою лікарі згадують свого маленького пацієнта Андрійка Костишака. У віці трьох років газонокосаркою йому відрізало ніжку. До протеза звик швидко. Щойно розплющивши оченята зранку, просив маму: “Дай мені, будь ласка, мою ніжку”. З того часу минуло два роки. На протезі Андрійко бігає, грає у футбол. У майбутньому бачить себе професійним спортсменом. Надихає його приклад Віктора Дідуха — чемпіона світу з настільного тенісу серед спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату. Чоловік не тільки пересувається на протезі, а й присідає, бігає, стрибає!

  1 30 5 785d21c56712750363a3c538117bafa1 2

“Мали на початках проблему із забезпечення протезами учасників АТО, бо багато із них планували повернутися на військову службу. Відповідно, не хотіли оформляти групу інвалідності. А без цього документа не мали права на безкоштовне протезування. На свій страх і ризик виготовляли для них протези і ортези. Тільки потім були виписані правила гри – внесені зміни до законодавства, що дозволяли державним підприємствам протезувати воїнів АТО без довідки про інвалідність”, – розповідає лікар стаціонару Тамара Капустяк. На протезному жінка пропрацювала… понад 50 років!

Начальник виробничого цеху Ярослав Сас проводить екскурсію цехом. Старі верстати мирно уживаються з новими. На старих виточують деталі зі сталі та алюмінію. На нових — з пластмаси. “На такій машині можна що завгодно виготовити — навіть одноразовий посуд”, – хвалиться. Працюють тут і зварювальники. Один із них підняв щиток, щоб роздивитись гостей. Яким же було наше здивування, коли побачили, що це – жіночка старшого віку! Їй би на лавочці біля під’їзду сидіти, а не над залізяччям “чаклувати”. За 32 роки роботи стіни цеху стали для неї рідними, тому й не поспішає йти на заслужений відпочинок.

На візочки та велосипеди фарбу наносять як на авто — за методикою порошкового напилення. У такий спосіб досягається плавний перехід від одного кольору до іншого. Термін гарантії на вироби — один рік. На безоплатний ремонт і обслуговування — три роки. Майстри з ремонту щойно вирушили у двотижневе “турне” Україною, адже користуються послугами Львівського протезного заводу люди з усіх куточків країни. “У нас є п’ять підрозділів — у Луцьку, Ковелі, Ужгороді, Рівному та Івано-Франківську, – розповідає Вікторія Оліх. – На Львівському підприємстві працює 401 людина. Попри кризу, намагаємося нікого не скорочувати. Люди — найважливіший ресурс, який у нас є”.

Наталія Дружбляк

Фото Юлії Підлужної

«Високий Замок» +ФОТО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*