Необмежені можливості

1 01 4 701. нозі

Два тижні тому з автором цих рядків стався неприємний випадок: граючи у футбол, підвернув ногу і чи то надірвав, чи то розтягнув зв’язки гомілкостопа. Травма у ігрових видах спорту поширена і далеко не смертельна, проте деякий час довелося пересуватися, стрибаючи на одній нозі. І виявилось, що, маючи у своєму розпорядженні лише одну здорову і неушкоджену ногу, ти стаєш надзвичайно обмеженим у діях. Ти можеш пересуватися, незграбно стрибаючи, лише у межах власного будинку. Ти можеш, не ризикуючи завдати собі болю, лише дивитись телевізор, читати книгу, лежати. Погратися з дітьми не можеш, бо вони хочуть, щоб ти поносив їх на спині. Піти до магазину не можеш, бо навіть це для тебе тепер — далека мандрівка. Навіть принести самому собі каву з кухні стає складною проблемою, бо стрибати на одній нозі з повною чашкою в руках не надто виходить.

Ось тут волею-неволею згадуєш своїх друзів та знайомих інвалідів. І те, як ми співчутливо, але звично щороку говоримо їм шаблонні фрази про «людей з обмеженими можливостями». Чи уявляємо ми насправді, що ховається за цим мовним штампом? Як воно їм, тим, у кого ці можливості справді обмежені? І не на два тижні, не на місяць, а іноді — на все життя…

Адже мене, стрибаючого на одній нозі, найбільше заспокоювала думка, що вже за два тижні (ну нехай за місяць) зв’язка зростеться і все буде добре. Можна буде гратися з дітьми, ходити до будь-якого магазину в радіусі трьох кілометрів, робити ранкові пробіжки і навіть знову грати у футбол. А яка думка заспокоює інваліда у візку, який знає, що не встане з нього ні через тиждень, ні через місяць, ні через рік? Де він бере сили для того, щоб прокидатися вранці, підійматися з ліжка і починати новий день? І як він живе у світі, який стає для нього з безмежного — обмеженим?

Ми багато що у житті розуміємо, лише пропустивши через себе. І от, кілька днів провалявшись у ліжку з забинтованою ногою і книжкою Ремарка, автор заново відкрив для себе давно відомі світові істини. Ми не маємо ані найменшого права бути песимістами, маючи абсолютно цілі дві руки, дві ноги і голову на плечах. Нам, здоровим і сильним, має бути соромно жалітись на життя тоді, коли поруч із нами живуть люди, які все віддали б за можливість просто ходити. Нам потрібно пам’ятати, що більшість наших страхів та обмежень насправді — лише у нашій голові. І в нас насправді вистачить сил та енергії, щоб зробити цей світ трохи кращим. Не просто прожити абияк, а зробити щось значне, хороше. Відкрити благодійний фонд і зібрати гроші дитині, хворій на лейкемію. Допомогти військовому, який повернувся з війни. Підтримати (не образити своєю жалістю, а саме підтримати) інваліда, який цього справді потребує. Скептики скажуть: «Ми ж не врятуємо всіх нещасних! Не вилікуємо усіх хворих!» Можливо, і так. Але маємо до цього прагнути. Хоча б тому, що у нас є необмежені можливості.

Володимир Паршевлюк

EXO з регіону

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*