Festina lente. Поспішай повільно

Сьогодні слова «інклюзія», «інклюзивна освіта» на язиці багатьох педагогів, а особливо освітянських керівників. Що ж воно таке і з чим його їдять? Тож прийміть і від мене, випускника харківської школи для сліпих дітей, мій глек на капусту.

Одне з визначень звучить так: інклюзія – це адаптація освітньої системи до потреб дитини. Вона передбачає право і умови для навчання учнів з особливими освітніми потребами і обмеженими можливостями їх задоволення, тобто дітей з інвалідністю, відмінностями культурного, мовного, релігійного характеру тощо. Її кінцевою метою є інтеграція учня в натуральне середовище, входження в нього повноправним і повновартісним громадянином.

Інклюзивна освіта давно і досить успішно практикується в багатьох країнах. Її основні принципи були узагальнені і сформульовані в Саламанкській декларації 1994 року.

Останніми роками в Україні спостерігається великий інтерес до інклюзивного навчання дітей з особливими освітніми потребами і специфічними можливостями. Це свідчить про серйозні наміри уряду і, зокрема, міносвіти зробити українську загальноосвітню школу доступною для всіх дітей з інвалідністю, на жаль, ліквідувавши більшість спецшкіл-інтернатів. Однак поспіх з закриттям таких закладів для дітей з інвалідністю може завдати непоправної шкоди їх вихованню.

Мені б хотілося зупинитися тільки на одному аспекті широкомасштабного введення інклюзії в Україні. Я обома руками за неї, але проти поспішного закриття спецшкіл-інтернатів. Не похваляючись скажу, що краще за всіх працівників міністерства разом узятих знаю інтернатське життя і тамошні проблеми, бо пробув в інтернаті одинадцять років з 1948-го по 1959-й рік. Це була Харківська школа для сліпих, нині навчально-виховний комплекс. Ось чому передовсім маю на увазі інтернатні заклади для сліпих і дітей з вадами зору, тому говоритиму про них.

Непродуманими і легковажними є заяви, що краще віддати гроші батькам дітей, ніж інтернатам. Як свідчить досвід моєї редакційної роботи, нічого путнього з цього не вийде в нашому злиденному суспільстві. З цієї допомоги до дитини можуть дійти лише крихти з чужого столу, а все інше піде на дорослих, і добре, коли не буде пропите.

Неодноразово доводилось стикатися з фактами, коли батьки не дозволяли везти влітку своїх незрячих дітей на безкоштовне санаторне лікування, яке організовував інтернат, заради соціальної допомоги на них. Це, звіснож, неблагополучні сім’ї, яким не потрібна дитина, а лише гроші. Діти в таких родинах бездоглядні, занедбані, позбавлені турботи і навіть нерідко використовуються для жебрацтва. Вони мало контактують зі зрячими однолітками, перебуваючи в чотирьох стінах, іноді навіть на прив’язі, аби не докучали. Таких називають «мауглі»…

Інтернат же створює для них комфортніші умови життя, забезпечує те, чого вони не мають в родині: можливість розвитку, необхідний догляд, навчання, спілкування, дозвілля, медичне обслуговування тощо. Тут вони почуваються людьми, а не джерелом прибутку, не піддаються знущанням, а то й прямій експлуатації.

Водночас, до першого класу спецшкіл нерідко приходять перепещені діти, яких батьки своїми зайвими пестощами і надмірною опікою, інколи навіть жертовністю зробили абсолютно безпомічними. Вони не можуть себе обслужити, одягтися, самостійно орієнтуватися навіть в приміщенні, бо батьки не давали їм і кроку ступнути самостійно. У них нерідко виникає затримка фізичного розвитку. Відомі випадки, коли, потрапивши до школи, малюки не вміли навіть жувати, бо їх годували перетертою їжею. Тому учителям початкових класів спецшкіл доводиться виправляти недоліки батьківського догляду як занедбаних малюків з неблагополучних родин, так і занадто турботливих. Інколи це просто героїчна праця. А хто займатиметься таким учнем в інклюзивній школі? Скоріш за все, тут переведуть такого учня на домашню форму навчання і знімуть з себе будь-яку відповідальність за його долю. Що буде з такою дитиною, коли її й надалі залишити на батьків, які не хочуть або не вміють дати належне виховання. Їй важко буде спілкуватися з людьми. А залишившись без опіки рідних, іти до інтернату – тільки вже для дорослих.

Дехто з батьків розуміє свою помилку, коли вже стає пізно виправити її. Якось від однієї старої жінки, що виховала свою незрячу доньку, не підготувавши її до самостійного життя, довелось чути слова, від яких прямо таки мороз поза шкірою: «Я хочу, аби моя донька померла за п’ять хвилин до моєї смерті…»

Інклюзивна освіта – це складний і багатосторонній процес, в якому задіяні не лише освітяни і учні, а й практично все суспільство. Її завданням є прилучення дітей, нерідко з маргінесу, до повноцінної освіти. Вона вимагає як значних матеріальних затрат, так і серйозної перебудови свідомості громадян. Передовсім незмірно зростає роль батьків, діти яких охоплені інклюзивною освітою. Вони мають перебрати на себе функції інтернату з допомоги своїм чадам у навчанні і контролі за їхньою успішністю. Батьки і родичі, по суті, теж мають освоїти професію асистентів вчителя.

Тепер уявімо школу з інклюзивною освітою в сучасній Україні. Де знайдеться такий учитель загальноосвітньої школи, який, маючи 30-40 учнів, почне займатися одним незрячим, до того ж абсолютно непристосованим до перебування в навчальному закладі?..

Неодноразово в редакційній пошті траплялися листи від учнів з порушеннями зору, які навчалися в загальноосвітніх школах. Вони скаржились, що вчителі не приділяють їм ніякої уваги. Зате оцінки виставляють добрі, аби до школи не було ніяких претензій.

Загальновідомо, що асистентів учителя і психологів для інклюзивної освіти бракує. Яка доля чекає на незрячого малюка в такому класі? З ним же передовсім слід вивчити класне приміщення, територію школи…

А чи достатньо спеціальних підручників шрифтом Брайля, наочних посібників, технічних засобів для навчання коли навіть загальноосвітні школи далеко не завжди мають необхідні підручники? Хто буде забезпечувати ними конкретні школи?

Чи пристосовані шкільні і класні приміщення наших загальноосвітніх шкіл, особливо в сільській місцевості, для сліпого першокласника? Для них, щоправда, не обов’язкові ліфти і пандуси, але східці, коридори, туалети мають бути в порядку, незахламлені і доступні для незрячого учня.

Батьки з неблагополучних сімей своїми чадами, звісно ж, опікуватися не будуть. І залишиться ця дитина напризволяще, не потрібна ні їм, ні школі, не пристосована до самостійного життя, В подальшому на неї чекає інтернат для дорослих. До того ж багато працюючих родичів не зможуть через свою зайнятість щодня возити дитину до школи і забирати з неї.

Всі ці питання гірше чи краще вирішує інтернат, тому в багатьох країнах світу вони й не ліквідовані, хоча інклюзивна освіта там введена давно. П’ята Генеральна асамблея Всесвітньої спілки сліпих в 1999-му році рекомендувала право на вибір навчального закладу для своєї незрячої дитини передати на волю і розсуд батьків. Оце і є справжня демократія.

На шляху впровадження інклюзивної освіти в нашій країні стоїть ще одна серйозна перешкода. Це упереджене ставлення суспільства до людей з інвалідністю, особливо сліпих. Уявлення про незрячих як людей безпомічних і безпорадних знайшли відображення як в літературі, так і в повсякденному житті. Багато людей просто оминають незрячих, нічого не знаючи про них, і, звісно ж, проти спільного навчання в одному класі. Деякі батьки навіть погрожують перевести своїх дітей до іншої школи. Тому, як має бути в цивілізованому світі, треба зруйнувати «паркани в головах», тобто провадити велику роз’яснювальну роботу з-поміж наших громадян. Цю руйнацію слід починати, на мою думку, ще зі шкільних підручників, вміщуючи матеріали про видатних сліпих політиків, полководців, учених, артистів; розповідати, що таке сліпота, про шрифт Брайля, який відкрив незрячим шлях до освіти, можливості сліпих тощо.

Варто сказати ще про один цікавий і корисний європейський досвід. Це раннє втручання медико-педагогічних служб у виховання сліпих дітей. Він може бути використаний і для інших дітей з інвалідністю. Коли в сім’ї народжується незряча дитина – це загальний шок. Батьки передовсім починають шукати винного. Інколи така родина розпадається. А виховання малюка часто-густо здійснюється неправильно. Одні, ніби спокутуючи свою вину перед ним, створюють для нього тепличні умови, занадто багато пестять, не дають, щоб і порошинка впала на малюка. Вони не готують своє чадо до самостійного життя. У нас, на жаль, служб, які б надали вчасну консультацію і допомогли порадами, немає, а вони конче потрібні. Тоді б доля багатьох незрячих склалася зовсім по-іншому.

І на завершення повторюсь: я підтримую інклюзію. Вона може відкрити широкі світлі горизонти для незрячої молоді, але з нею не варто поспішати, поки не будуть створені необхідні соціальні і матеріальні умови. При цьому слід враховувати освітні потреби і проблеми різних нозологій дітей з інвалідністю. Кожна з них вимагає своїх підходів. Кілька слів про це. Передовсім налагодження стосунків незрячого учня з учителями і класом. Він має бути таким же, як усі, не парією чи ізгоєм або якоюсь священною коровою, якій все прощається і дозволяється. Ніяких зайвих пільг і знижок. Вимоги до його знань мають бути такими ж, як і до інших учнів. Послаблення вимог може призвести до лінощів, небажання навчатися, а то й врешті-решт до вседозволеності. Зайве захвалювання може сформувати підвищену самооцінку, що також негативно відіб’ється на подальшому житті. Незрячий нічим не повинен виділятися в класі, хоча за потреби однокласники мають допомагати йому без підказок і спонукань.

Інтернати варто зберегти попри їхні численні недоліки. Зберегти, але глибоко реформувати, зробивши їх відкритішими для учнів і громадськості. Потрібно передати їм значну частину батьківських функцій з виховання підростаючого покоління, налагодити в них корекційно-реабілітаційну роботу, спрямовану на підготовку випускників до самостійного життя. Вона має включати поглиблений курс просторового орієнтування, самообслуговування, ведення домашнього господарства, статеве виховання, уміння самому вирішувати свої проблеми. Одне слово: досягнення максимальної незалежності від сторонньої допомоги. Такий інтернат зможе співіснувати з інклюзією. А поспіх і непродумані рішення щодо відміни старого і впровадження нового не є припустимими.

Іван Таран,
заслужений журналіст України,
інвалід Другої Світової війни, 1-а група по зору