Курси і продукти. Як Українська Держава допомагала “увічним воякам”

На початку жовтня 1918-го у Києві відбулася нарада Всеукраїнської спілки увічних вояків, на якій розглядалось питання опіки над вояками, скаліченими у Першу світову

Одним із напрямків соціальної політики Української Держави визнавалося опікування колишніх учасників Першої світової війни – “увічних вояків”. “І юридично, і морально Держава зобов’язана прийняти на себе турботи про тих, хто втратив здібність до праці, захищаючи батьківщину”, – наголосив Всеволод Любинський у пояснювальній записці до кошторису очолюваного ним Міністерства народного здоров’я та державного опікування (МНЗ та ДО). Саме для організації соціального захисту цієї категорії населення у структурі департаменту державного опікування (ДДО) міністерства було утворено відділ опікування покалічених вояків, роботою якого керував Михайло Ліберман. На відділ покладалися справи лікування таких вояків, постачання їх протезами, опікування божевільних, сліпих, глухонімих та звичайного догляду колишніх вояків, справи загальної освіти покалічених вояків та професійного їх навчання, організації трудової допомоги, юридичної допомоги.

Саме за доби Української Держави уперше з часів війни на теренах колишньої Російської імперії було проведено збір даних про кількість інвалідів цього воєнного конфлікту. На початок літа 1918-го за неповними підрахунками губернських санітарних бюро та комітетів увічних вояків (“комувічів”), кількість інвалідів, зареєстрованих в місцевих органах влади, сягала 184 тис. У Київській губернії проживало близько 70 тис., у Харківській та Полтавській – по 40 тис., у Чернігівській – до 18 тис., у Катеринославській – до 16 тис. інвалідів війни. Про кількість інвалідів на Волині та Поділлі даних не було через відсутність там чіткого механізму їх реєстрації.

На підставі аналізу матеріалів про становище інвалідів, поданих представниками МНЗ та ДО після поїздок по губерніях України, фахівці відділу виділили чотири групи інвалідів: до першої віднесено громадян, яких належало лікувати; до другої – тих, яким була необхідна лікарсько-технічна допомога, тобто забезпечення протезами; третю склали частково працездатні інваліди, яких передбачалося забезпечити роботою та організувати різні фахові курси; і, нарешті, четверту – інваліди, які потребували юридичної допомоги. Правду кажучи, більшість з них вимагала різнобічної підтримки.

Одним із партнерів реалізації державної програми допомоги “увічним воякам” виступила Всеукраїнська спілка увічних вояків, яку очолював штабс-капітан Зінов’єв. Фактично, ця інституція об’єднала діяльність утворених ще в часи Першої світової війни місцевих комітетів допомоги “увічним воякам”, які й за Гетьманату продовжили надавати різнобічну підтримку цій соціально незахищеній категорії населення. На відкритті І-го Всеукраїнського з’їзду комітетів увічних вояків, який відбувся у Києві 10-12 липня 1918-го за фінансової підтримки МНЗ та ДО, очільник спілки звернувся до близько 70-ти делегатів зі словами: “Держава, знаходячись в періоді будівництва, не може взяти на себе цю непосильну роботу (допомогу інвалідам). Мета нашого з’їзду – “прийти самим собі на допомогу”, а гасло подальшої роботи – “боротьба союзів за самих себе”.

Місцеві представництва спілки “комувічів” функціонували на рівні губерній, повітів, міст, а в окремих регіонах – і волостей. За правління Павла Скоропадського “комувічі”, отримавши державну фінансову підтримку, змогли, нарешті, налагодити результативну діяльність.

Повністю задовольнити потреби увічних воїнів Українська Держава не змогла, але кошти, виділені з Державної скарбниці для підтримки цієї категорії соціально незахищеного населення, були досить значними. Відповідно до кошторису МНЗ та ДО на реалізацію програми відділу у справах опіки покалічених вояків було виділено 8 млн крб. Вони були розподілені між губернськими та повітовими земствами, міськими управами та ДДО. При цьому кошти виділялися упродовж усього періоду існування Гетьманату. У другій половині жовтня 1918-го до Ради міністрів Української Держави відділом опіки покалічених вояків були внесені два законопроекти про відпуск 100 тис. крб. Київському крайовому комітету на постачання протезів для ампутованих, скалічених вояків та про асигнування 603 275 крб. на розширення діяльності і збільшення продуктивності праці протезних майстерень, підпорядкованих комітету. Обидва законопроекти набули чинності. Причому перший був підписаний прем’єр-міністром Федором Лизогубом вже 25 жовтня 1918-го і мав помітку: “Ця сума повинна бути подана якнайскоріше з найпершого асигнування”. Другий законопроект на початку листопада 1918-го підписав сам Павло Скоропадський.

За державної фінансової допомоги було створено мережу спеціалізованих закладів та відділень по лікуванню хворих інвалідів війни. Так, міська управа Маріуполя Катеринославської губернії влаштувала вже на кінець травня 1918-го два шпиталі для інвалідів Першої світової війни, хворих на сухоти, а Маріупольське повітове земство взяло на себе відкриття 400 ліжок у сільських лікарнях для інвалідів. 21 червня 1918-го з фондів МНЗ та ДО на потреби госпіталів для інвалідів війни Київській міській управі було перераховано 30 тис. крб., Полтавському та Харківському губернським земствам відповідно 75 тис. крб. та 200 тис. крб.

На початку липня 1918-го Катеринославське губернське земство, отримавши з Державної скарбниці 50 тис. крб., влаштувало госпіталь для інвалідів, хворих на сухоти. Лікувалися інваліди війни при Харківському ортопедичному та Одеському бальнеологічному інститутах. Причому до жовтня 1918-го лікування інвалідів у Одеському інституті оплачувалося Українським товариством Червоного Хреста. Коли ж товариство відмовилося нести відповідні витрати, їх взяло на себе МНЗ та ДО.

Зусиллями відділу опіки покалічених вояків та санаторно-курортного відділу МНЗ та ДО для оздоровлення інвалідів були використані санаторії та курорти Криму. Щоправда, на початку жовтня 1918-го ДДО, не маючи коштів на оплату лікування 50 інвалідів війни в санаторіях півострова, ухвалив рішення про повернення їх до Києва. Представник кримського уряду лікар Гімерфальб отримав з фондів МНЗ та ДО 55 тис. крб. на відрядження українських інвалідів до Києва в притулки на Курилівці.

Робилися спроби організувати забезпечення інвалідів війни безкоштовними продуктовими пайками та промисловими виробами. Кошти для цього надійшли з Державної скарбниці на рахунок земських управ. Саму допомогу інваліди отримували у повітових “комувічах”, а де вони не функціонували – в земських управах. Наприклад, станом на 22 липня 1918 р. Лохвицький “комувіч” Полтавської губернії видав інвалідам товарів на 45 тис. крб.

Прагнучи уніфікувати різноманітні форми матеріальної та фінансової допомоги інвалідам війни, надати їм постійного і систематичного характеру, члени правління Всеукраїнської спілки увічних вояків спільно з представниками місцевих “комувічів” розробили законопроект про запровадження щомісячних пенсій інвалідам. Залежно від ступеня втрати працездатності сума виплат мала становити від 15 до 200 крб. На жаль, цей законопроект, поданий у вересні 1918-го до Ради міністрів Української Держави, не був реалізований.

Ще однією проблемою було забезпечення “увічних вояків” протезами. В Україні функціонувала мережа протезних майстерень у Харкові, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Маріуполі, на Волині та ін. Як правило, вони виготовляли протези для інвалідів своєї губернії, проте далеко не повністю задовольняли попит на них. На їхній роботі позначилися, насамперед, відсутність необхідних коштів та брак фахівців. Так, у Київській губернії запис на протези був зроблений до 1924-го. Винятком стала Харківська губернія, де протезна майстерня працювала успішно. Завдяки налагодженій співпраці губернського земства та Крайової організації для допомоги калічним уже на другу половину травня 1918-го вона виготовила 2 170 протезів.

Важливим напрямком державної підтримки інвалідів війни стала також “організація їм трудової допомоги” через мережу майстерень та фахових курсів, де здатні до праці інваліди могли заробляти собі на прожиток та набути нескладних професій. При цьому враховувалися морально-психологічні переваги такої допомоги. Не випадково міністр Всеволод Любинський на одній із міністерських нарад наголосив, що допомога інвалідам не благодійна, а трудова, тобто ці люди мали усвідомити себе повноправними громадянами, а не утриманцями і жебраками країни. Відкриття майстерень ініціювалось “комувічами”.

Особливо активно в цьому плані вони працювали на Полтавщині. З початку червня до середини вересня 1918-го лише в Лохвицькому повіті було відкрито до півтора десятка майстерень, які, за словами членів правління місцевого “комувічу”, були виходом з матеріальної скрути інвалідів. Перша майстерня – кравецька – розпочала роботу вже 4 червня 1918 р., а на кінець липня 1918 р. почала приймати замовлення друга кравецька, шорна, шевська майстерні. В них проводилося і навчання відповідному фаху. У кравецькій майстерні навчалися ще й п’ять дітей-інвалідів. Протягом другої декади вересня 1918-го Лохвицький “комувіч” на кошти споживчих товариств – міського (200 крб.), Воронківського волосного (300 крб.) та шостого повітового (200 крб.) – відкрив каретну, бондарну і столярну майстерні.

В умовах безробіття інвалідам було важко працевлаштуватися за довоєнним фахом. Тому самоврядування та “комувічі” започаткували значну кількість курсів, де інваліди проходили перекваліфікацію, а то й здобували нові професії. Так, на Харківщині губернська земська управа організувала сільськогосподарські курси для 20 інвалідів, у повітах діяла мережа курсів рахівників, на яких навчалася тисяча інвалідів. Курси вели викладачі Комерційного інституту.

Харківський губернський “комувіч” започаткував у листопаді 1918-го школу десятників, в якій інвалідам на час навчання надавалися безкоштовно харчі та гуртожиток. У кінці серпня 1918-го “комувіч” Валуйського повіту Харківської губернії організував для одноруких інвалідів курси відповідальних касирів, розсильних у магазини та склади.

На Катеринославщині та Полтавщині для інвалідів були влаштовані курси різьби по дереву, садівництва, городництва, столярної та електротехнічної справ, бджолярства, консервування овочів, гончарства. Полтавське губернське земство започаткувало навчання інвалідів у художній школі ім. М. Гоголя. На Волині працювали курси кравців та рахівників.

Юридична допомога інвалідам війни надавалася у спеціальних юридичних бюро, які в багатьох повітах України були влаштовані Всеукраїнською спілкою увічних вояків. Фахівці бюро консультували інвалідів з правових питань, писали листи до урядових інстанцій.

Діяльність самоврядувань та “комувічів” не обмежувалася лише реалізацією положень державної програми допомоги інвалідам війни. Нерідко земства та спілки інвалідів відшукували додаткові можливості бодай частково поліпшити життя інвалідів. Так, у Харкові з 20 червня 1918-го трамвайно-освітлювальна комісія на прохання губернського “комувічу” запровадила безкоштовний проїзд в міському транспорті для інвалідів, які втратили 100 відсотків працездатності. Кошти для цього були виділені міською управою. У серпні 1918-го на Уманщині Київської губернії повітове земство організувало для інвалідів-вояків посадку садків з безкоштовною роздачею саджанців. Тоді ж Ольвіопольська міська дума Херсонської губернії постановила видати інвалідам війни, вдовам та дружинам полонених по 2 дес. землі за пільговою платою.

У багатьох повітових містечках та волостях інвалідів навчали грамоти. У Маріуполі, Сумах, Житомирі, Харкові, Києві, Полтаві та інших містах функціонували притулки для немічних інвалідів. На Полтавщині правління губернського союзу увічних вояків створило спеціальну комісію для визначення стану здоров’я інвалідів, на підставі висновку якої останнім надавалася державна грошова допомога.

У губерніях України, як і до революції, були поширені різні збори пожертв громадян для підтримки інвалідів війни. Особливу популярність мали так звані “кухликові” збори. На релігійні свята пожертви збиралися в монастирях та церквах. Крім того, влаштовувалися різні масові заходи, кошти від яких надходили на потреби інвалідів війни. 11 травня 1918 -го правління “комувічу” Гадяцького повіту Полтавської губернії організувало в приміщенні місцевої гімназії концерт-бал на користь інвалідів війни Гадяча і повіту, під час якого було зібрано 144 2 крб. 52 коп. 13 травня 1918-го у містечку Беєві цього ж повіту за ініціативи голови місцевого “комувічу” Петрановського був поставлений спектакль з концертом. Виручені кошти у сумі 83 крб. були передані Беєвському товариству покалічених вояків.

Таким чином, Гетьманат не залишив напризволяще колишніх вояків-інвалідів. Слід зазначити, що розроблена фахівцями програма їхньої реабілітації знайшла у кожній губернії України реальне втілення в життя. Спільно з місцевими самоврядуваннями, “комувічам” здебільшого вдалося створити інвалідам війни прийнятні умови життя та праці.

Любов Жванко
професор, доктор історичних наук, Харківський національний університет міського господарства імені О.М.Бекетова (Харків)

Dsnews