Мене комісували. Що відчувають важкопоранені бійці, які більше не можуть повернутися на фронт

Мене комісували. Що відчувають важкопоранені бійці, які більше не можуть повернутися на фронт. військова служба, військовослужбовець, непридатний, поранення, інвалідність

Мене комісували. Що відчувають важкопоранені бійці, які більше не можуть повернутися на фронт. військова служба, військовослужбовець, непридатний, поранення, інвалідність

Військовослужбовець 72 бригади ЗСУ Сергій Костюченко отримав поранення на фронті ще влітку. Це сталося на Донеччині. Втім, спогади про той фатальний для нього день й досі живі. “Права рука… Я відразу зрозумів, що її відірвало. Вона просто на кітелі шматочком висіла і все. Там просто без шансів було, – згадує Сергій. – Кожен по-різному реагує на поранення. Але я намагався крикнути, що я 300, що я важкий, мені відірвало руку. Щойно хотів крикнути, що я триста, як починаю задихатися. Я спочатку не зрозумів, а потім подумав, що в мене пневмоторакс може бути. Тоді я відчув, що це кінець, нічого більше не буде. Але потім мене сильно кольнуло в голову. Хтось вдарив по потилиці, як батько в дитинстві. Я одразу підірвався. Турнікет у мене на плечі був… Я зміг його зубами дістати, рукою просунув через руку. Зубами натягнув, рукою липучку закрив. І вже потім втратив свідомість. Розслабився. Прокинувся вже в Бахмуті, після операції, рівно за 24 години”, пише Glavpost.ua.

Тоді, одразу після поранення, Сергієві ампутували праву руку. А згодом його запросили до Національного центру реабілітації “Незламні”, який знаходиться у Львові. Сьогодні хлопець почувається відносно добре. Вже отримав протез правої руки. Але зізнається, що за звичкою досі все робить лівою. Повертатися до армії бажання не має. Та й плани на майбутнє поки що короткострокові.

“Зараз я проходжу військову комісію. Коли отримаю вже довідку, що я непридатний, тоді буду думати про майбутнє, – ділиться військовослужбовець. – Зараз мене найбільше підтримує моя дружина. Їй все одно, поранений я чи ні, для неї я не інвалід”. Натомість колега Сергія, командир механізованих підрозділів 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Дмитро Логвинюк досі не прийняв вирок лікарів “непридатний до військової служби”.

“Коли мені сказали, що я непридатний, я вийшов з кабінету, сів та задумався: що робити далі? Адже я нічого більше не вмію робити”, – зізнається Дмитро. Капітан Збройних Сил України Дмитро Логвинюк отримав поранення наприкінці червня у селі Берестове на Донеччині. “Удар, спалах. Різко все потемніло. Відчув, як запекло в грудях. Мені осколок попав біля плеча, збоку. Я почув, як пурхає повітря з грудей, була пробита легеня, почала бризкати кров. Я впав на коліно, почав кричати, склалося враження, що мені відірвало руку. До мене вибіг мій командир взводу Андрій. Він затягнув мене у підвал, надав першу домедичну допомогу та викликав по рації медиків”, – розповідає свою історію Дмитро.

Загалом хлопець отримав множинні осколкові ураження. Окрім легені, була ще пошкоджена печінка, роздроблене передпліччя. Весь цей час Дмитро проходить лікування, переніс вже кілька операцій, пройшов тривалий курс реабілітації. Але рука й досі не працює. “Звичайно, я радий, що вона в мене залишилася. Але поки що не розумію, чим можу займатися в цивільному житті. Я навіть свою доньку не можу на руки підняти, – зізнається військовий. – Я пішов до армії свідомо. Хотів будувати свою карʼєру в Збройних силах. А тепер все?” Дмитро Логвинюк з тих бійців, які вважаються гордістю ЗСУ. У 2015 році, коли на сході вже почалися військові дії, він свідомо вступив до Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Отримав професію командира механізованих підрозділів і бачив себе тільки у війську. “Тепер виходить, що через тих собак для мене все скінчилося? – Військовослужбовець не стримує злості. – Я вже переглядав оголошення про роботу. Єдине, що я можу робити зараз, це піти десь в охорону. Але ж я не для того здобував освіту, отримав офіцерське звання, щоб сидіти десь на складі”. Зараз Дмитро на етапі оформлення документів. Чекає на висновок лікарів про інвалідність. Але таким себе не вважає. І щиро сподівається, що держава подбає про таких бійців, як він, та знайде для них місце в армії. “Нехай не на бойових позиціях. Я ж розумію, що там я мало користі принесу хлопцям. Але ж я можу викладати військову справу. В мене є бойовий досвід. Тому сподіваюсь, що ще трохи послужу”, – каже Дмитро. Розпач, злість, безсилля – почуття, які накривають бійців, вимушено відлучених від передової.

“Кожен з них переживає втрату, і йдеться не стільки про втрату здоровʼя, втрату кінцівки – боєць не може прийняти, що незворотньо втрачене те, що мало для нього найбільший сенс: можливість наближати перемогу зі зброєю в руках, військове братерство, звичний ритм життя, – пояснює стан комісованих психотерапевтка Ольга Печена. – Для людей на “цивілці” нелегко зрозуміти, що бажання бути на війні для когось є сенсом життя. Але за цим бажанням насправді стоять гуманістичні цінності: дружба, відданість, усвідомлення свого покликання, прагнення бути потрібним, визнання побратимами, рідними, державою. Коли в один момент це все стає недоступним, людина може переживати втрату сенсу життя. І в кожного буде свій час на проживання цієї втрати і пошуку нового сенсу. Що можуть робити рідні та друзі поруч із таким бійцем? В першу чергу, бути поруч і нагадувати, що ви є і ви готові приймати його в цьому горюванні. Не квапити, не підштовхувати до вибору якоїсь нової, мирної діяльності, не знецінювати будь-які його почуття. І, водночас, бути дуже уважними до його психологічного стану. Якщо ви помічаєте надмірну замкненість, пасивність, тривале порушення сну та апетиту, це може бути ознакою посттравматичного стресу, передвісником депресивного стану. Поділіться тим, що ви тривожитеся, що вам не байдуже. Кажіть про те, що наразі існують програми підтримки та реабілітації бійців, які повернулися з фронту. Комісованому воїнові часто легше довіритися досвідові побратима, аніж приймати поради “цивільних, які пороху не нюхали”. За словами лікарів, які працюють з пораненими бійцями, усі вони діляться на дві категорії – ті, хто хоче повернутися на фронт, і ті, хто закрив для себе це питання назавжди. “Навіть ті бійці, яким ВЛК (військово-лікарська комісія) пише, що вони обмежено придатні, вони все одно домагаються того, що повертаються назад”, – каже психолог-психотерапевт Центру “Незламні” Олексій Смирнов. Вже протягом року Олексій працює з бійцями-ампутантами. І каже, що не всі з них готові повернутися у цивільне життя. І можливість знову бути на фронті в них є. “Ампутація не є причиною не служити. Якщо це гомілка, то з протезом людина може вільно пересуватися і ні в чому себе не обмежувати. Тобто, якщо є така мотивація, то можливо все, – запевняє психотерапевт. – А ті, хто вирішує повернутися в цивільне життя, часто зіштовхуються з труднощами адаптації”. За словами психолога, майже всі поранені не люблять надмірної або штучної уваги до себе. Вони не хочуть, щоб до них ставилися як до інвалідів. Тому Олексій Смирнов радить бути толерантними до таких людей, памʼятати про елементарну етику та тактовність. “Те, що може зробити кожен з нас – просто підійти і подякувати. Бо це не про допомогу, це про визнання. А ці люди потребують нашого з вами визнання”, – резюмує лікар.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*