Війна, особливі потреби та інклюзія: як має змінитися українське суспільство

Українському суспільству потрібно ставати доступнішим. Після війни кількість людей з обмеженими фізичними можливостями, на жаль, зростатиме. Лікарям зараз доводиться робити багато ампутацій різного ступеню складності – як військовим, які постраждали в боях, так і цивільним, які потрапили під обстріли чи на міни. Тому суспільство має зробити все можливе, щоб зробити для цих людей доступними всі сфери життя. І тут дуже багато роботи – починаючи від створення безбар’єрного простору до подолання стереотипів. Нам потрібно максимально впроваджувати інклюзивну культуру та інклюзивну поведінку суспільства.

Що означає інклюзія на практиці?

Слово інклюзивність в Україні асоціюється переважно з освітою для дітей з особливими потребами. За останнє десятиліття в нашій країні дійсно зроблено багато, щоб такі школярі змогли стати повноцінними учасниками освітнього процесу, а не бути замкненими в школах-інтернатах.

Але поняття інклюзії значно ширше. Воно передбачає готовність суспільства пристосовуватися до індивідуальних потреб людей, а не навпаки.

Передусім це важливо для маломобільних людей. Вони повинні мати рівні можливості з іншими – а це означає влаштуватися на роботу, організувати дозвілля, відпочивати і подорожувати. І тут є багато питань. Якось мій знайомий, який втратив дві ноги через діабет, розповів, що хвороба вкрала у нього найбільшу пристрасть його життя – театр. На візку від просто не зможе потрапити до зали, бо в його улюбленому театрі скрізь височезні східці. І це насправді дуже боляче. Чому в національному театрі в Празі додумались зробити спеціальну ложу для людей в інвалідних візках, а у нас людину відрізали від можливості насолодитись акторською майстерністю банальні сходи?

Рівний доступ до роботи

Нещодавно в КМДА повідомили, що розпочали підготовку фахівців, які працюватимуть з ветеранами та допомагатимуть їм адаптуватися до цивільного життя. Лише столиця очікує на повернення з війни близько 100 тисяч учасників бойових дій. І дійсно важливо уже зараз готувати спеціалістів, які допомагатимуть їм не дезорієнтуватись.

Робота – один з ключових аспектів, який допомагає людині повернутись до звичного життя, відчувати себе затребуваним. І тим, хто отримав на війні інвалідність – це теж дуже важливо. Попри те, що на законодавчому рівні передбачено квотування для підприємців і обов’язкове створення робочих місць для людей з інвалідністю, ключовим для маломобільних верств населення залишається питання – як туди дістатися?

Бар’єри на кожному кроці

Якщо ви пройдетесь будь-яким європейським містом, то побачите чимало людей на інвалідних візках, які спокійно самостійно пересуваються вулицями. У Києві ж тих, хто наважується на це – одиниці, адже окрім локальних місць, де активісти буквально «вигризали» зменшення кожного бордюру, публічних просторів, де людина зможе самотужки, безпечно прогулюватись вкрай мало.

Так, останнім часом реконструкції площ, тротуарів, пішохідних зон уже враховують потреби маломобільних груп, але заверніть у перший же дворик і ви наткнетесь на ті ж височезні бордюри, які навіть мамам з візочками тяжко долати, уже не кажучи про те, як самостійно переїхати через них людині навіть на електровізку.

Проблема родом з СРСР

Більшість українських міст розбудовувались за радянського часу. А як відомо, в СРСР “інвалідів не було”. Спеціалізовані будинки-інтернати ставали місцем ізоляції людей з інвалідністю, які не вписувались своїм зовнішнім виглядом у парадигму “здорової соціалістичної нації”. А вся міська архітектура – починаючи від під’їздів і закінчуючи переходами вулиць – будувалась так, що у людей з інвалідністю не було жодного шансу самостійно пересуватись вулицями.

На жаль, уже і Незалежна Україна дуже повільно йшла до того, щоб облаштовувати публічні простори під потреби маломобільних людей. Високі бордюри і відсутність пандусів залишаються основними перепонами для пересування по місту. Досі величезна кількість громадських місць абсолютно не пристосовані до потреб людей з інвалідністю.

Є питання і щодо транспорту. З 52 станцій київського метрополітену лише 13 повністю пристосовані для пересування людей з інвалідністю. Перед початком вторгнення в Києві звітували, що на балансі міста є понад 600 автобусів, 350 тролейбусів та 100 трамвайних вагонів, облаштованих під потреби людей з обмеженими фізичними можливостями. Проте за словами людей, які пересуваються на візках, наявність відкидної платформи далеко не завжди означає, що вдасться заїхати в транспорт, адже бувають випадки, що водії їх просто не відкривають.

В інших містах, особливо маленьких, ситуація з доступними публічними просторами і транспортом ще гірша, ніж у столиці.

Курс на безбар’єрність та післявоєнна відбудова міст

З ініціативи першої леді України Олени Зеленської прийнята Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору в Україні до 2030 року. Вона передбачає запровадження фізичної, інформаційної, цифрової, освітньої, суспільно-громадської та економічної безбар’єрності. Це дійсно потрібна ініціатива, головне, щоб вона була реалізована на практиці.

Маломобільні люди повинні мати змогу вільно виїхати з будинку, спокійно відвідати магазини, аптеки, банківські установи, поштові відділення, державні інституції, торгово-розважальні заклади, прогулятись по скверах і парках.

Потрібно врахувати потреби й інших категорій. Зокрема, збільшувати кількість тактильної плитки, щоб люди з порушенням зору отримали більше свободи, могли прокладати нові маршрути містами і їхнє життя стало більш насиченим.

Потрібно створювати і так звані “зелені коридори” в місцях, де архітектура це дозволяє. Вони робляться з дерев із великими кронами, а також додатково обладнуються геопластиком, які поглинають шум і створюють комфортні умови людям з підвищеною чутливістю до шуму. Такі безпечні коридори важливі для людей з розладами аутистичного спектра, а також тим, хто повернувся з зони бойових дій і чутливо реагує на різкі звуки.

Та й навіть розміщення тих же лавочок на вулицях потрібно продумати з урахуванням потреб маломобільних людей. Скажімо, для пенсіонера чи людини, яке перенесла поранення чи хворобу і не може довго ходити, важливі місця для перепочинку, вони мають бути розташовані в затінку, а отже поряд має бути озеленення, яке відкидає тінь і при цьому не заважає пересуванню.

Тож вкрай важливо, щоб післявоєнна відбудова міст одразу відбувалась в врахуванням безбар’єрності.

Подолання бар’єрів у свідомості

Проблема з фізичною доступністю для людей з особливими потребами не є єдиною, інша вагома проблема — це упередженість. Деяким людям важко сприймати особливих людей у місті. Щоб ламати стереотипи, важливо запроваджувати креативні проекти, різноманітні ініціативи, які змінюватимуть сприйняття.

Мені сподобалась ідея столичного Музею у темряві “Третя після опівночі”, де всі екскурсії проходились у непроглядній темряві та у супроводі незрячих гідів. Це чудова можливість зрозуміти, що відчувають люди з проблемами зору і уявити, як же їм важко в реальному житті пересуватись вулицями.

Також мене вразила ініціатива, яку в Карпатах напередодні повномасштабного вторгнення реалізовували ветерани бойових дій на Сході України. Вони допомагали підніматися в гори людям з інвалідністю за допомогою спеціального візка. В основному це були їх побратими, але реалізовували вони мрій й інших людей.

Такі ініціативи – це все елементи інклюзії і їх має бути якомога більше. Адже люди з інвалідністю хочуть жити активним життям і суспільство має підгримувати їх у цьому та створити належні умови, щоб люди почували себе комфортно.

Олександр Колесніков, експерт з соціальних питань

Ми-Україна