«Особливі» студенти об’єднуються в боротьбі за свої права

1 22 student wheelchair-001 i 2. особливими потребами, інвалідністю, інвалідів

  1 22 student wheelchair-001 i 1Інклюзивних шкіл у нашій країні набагато більше, ніж вишів, пристосованих для людей з особливими потребами

В Україні лише 7-8 вищих навчальних закладів можуть похизуватися певним рівнем турботи про інвалідів: там або впроваджують окремі інклюзивні групи, як у Луганському національному університеті ім. Т.Г. Шевченка, або намагаються повністю забезпечити умови для навчання осіб із різними вадами здоров’я, як у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна». Молоді столичні мешканці з інвалідністю навчаються тут за рахунок Київської міської державної адміністрації у групах разом із здоровими однолітками. Усього з 35000 тисяч студентів у столиці та регіональних філіях Університету «Україна» близько 1600 мають особливі потреби. Не дивно, що саме тут виникла унікальна громадська молодіжна організація студентів-інвалідів із гучною назвою «Гаудеамус».

Історія офіційної співдружності «особливих» студентів почалася у 2003 році, коли заснований за п’ять років до того університет «Україна» вже розрісся й стало зрозуміло, що осередок гарних умов навчання для інвалідів створено, але скільки ще таких людей по всій Україні потребує допомоги в процесі отримання вищої освіти?

Навіть між інклюзією в шкільних та вишівських умовах існують певні розбіжності – як суто організаційні, так і психологічні.

«У школах є асистенти вчителя, які допомагають руйнувати психологічні бар’єри, контролюють дитину, постійно знаходяться поряд із нею. У нас адаптацією та соціалізацією займається Центр інклюзивних технологій навчання, однак сюди студенти звертаються самі, – пояснює Катерина Кольченко, радник президента ВМУРоЛ «Україна» з питань інклюзії та заступник голови «Гаудеамусу». – Школа вчить дітей з інвалідністю вчитися, а у вишах такі люди вже більш самостійні: знають свої потреби та вчаться захищати свої права, звертаються по допомогу лише в окремих випадках».

Гігантські дрібниці

Більшість вишів розташовується в старих будівлях, де нема й натяку на пандуси та ліфти, а на запитання щодо сурдоперекладача найчастіше відповідають: «А хто це такий?». І нехай не в кожному корпусі можна встановити ліфт, але навіть така проста річ, як пандус на ґанку, при виконанні в стилі «зробити для галочки» більше схожа на кепкування. Якщо зробити кут нахилу більшим за нормативні 8%, вдертися на такий заїзд буде рівнозначно підкоренню Монблану, а спуститися ним наважиться не кожен камікадзе. А позбавленим слуху студентам швидше навчитися читати по губах, аніж дочекатися перекладу мовою жестів.

Головною силою, що об’єднує понад три сотні студентів-інвалідів у 21 місті України, стала саме боротьба за такі значущі «дрібнички», забезпечення якими цілком можливо домогтися разом.

Наприклад, кілька років тому активісти «Гаудеамусу» організували незалежну експертизу рівня доступності власного університету. Навіть у навчальному закладі, «заточеному» під інвалідів, фахівці з Великої Британії, США, Канади, Німеччини та Польщі знайшли низку недоліків: ліфт без голосового вказування поверху для незрячих, відсутність метроному на вході, недоступність верхнього та підвального поверхів для візочників, недостатню ширину дверей та відстаней між партами. Більшість із цих проблем вдалося вирішити: метроном установили, столи посунули, дверні прорізи розширили – а групи, де є студенти на візку, просто не мають занять на недоступних поверхах.

Для такої серйозної справи, як створення належних умов у інших вищих навчальних закладах, людей у «Гаудеамусі» поки що недостатньо: на заваді розширенню організації стоїть розпорошеність студентів з особливими потребами. Непросто налагодити зв’язки за межами Університету «Україна», адже в інших вишах люди, яким потрібні особливі умови, трапляються нечасто. Зазвичай найефективнішим способом пошуку нових товаришів виступають особисті знайомства, адже на офіційному рівні навчальні заклади не мають права розголошувати інформацію про стан здоров’я студентів-інвалідів. Останні ж пристосовуються як тільки можуть і не вважають за потрібне витрачати час на відстоювання своїх прав – можливо, це і правильно, адже в повсякденних умовах усе одно доведеться постійно стикатися і зі сходами, і з темрявою в очах, і з тишею замість відповіді. На радикальні зміни найближчим часом ніхто, за нашою національною традицією бути знедоленими, навіть не сподівається.

Киянин Сергій повністю незрячий, у 2011 році він закінчив НАУ й зараз працює програмістом. У навчанні йому допомагали одногрупники: описували усно графіки й таблиці, супроводжували між аудиторіями. Та пристосуватися все одно було непросто: «Я добре пам’ятаю свій перший день. Одногрупники розпитують, чому я в темних окулярах – відповідаю, мовляв, імідж такий. Далі починається лекція, дістаю свій прилад для конспектування шрифтом Брайля: зверху сітка, знизу пластина, між ними папірець, який проколюється ручкою з голкою крізь сітку-трафарет. Процес доволі голосний – тому далі я користувався диктофоном».

А от Софії, в якої одне вухо чує тільки на 40%, а інше на 60% від норми, було непросто. Дівчина навчається в Національному педагогічному університеті ім. М.П. Драгоманова на гуманітарній спеціальності. Отже, лекцій багато, а на дошці викладачі майже не малюють. «Весь перший курс я сиділа якомога ближче до лектора, ще й трималася за вухо, яке краще чує, акустику собі покращувала, – згадує Софія. – На іспитах мене питали, а я не чула – доводилось повторювати запитання по кілька разів. З одногрупниками теж особливо не могла побалакати, про мою проблему вони не знали, та і я не розуміла, як із цим боротися, бо втрачати слух почала у підлітковому віці й прогресувало це поступово. Нарешті звернулась до лікарів: порадили слухові апарати – і більшість проблем зникла».

Що після випуску?

Одним із головних досягнень Всеукраїнської громадської молодіжної організації студентів-інвалідів «Гаудеамус» є створення Центру планування та розвитку кар’єри студентів з інвалідністю. Тут можна залишити інформацію про себе: спеціальність, групу інвалідності, контактні дані – оператор зателефонує, коли від потенційного роботодавця надійде цікава вакансія. Лише за 2012 рік сюди записалися 214 осіб.

Окрім допомоги у працевлаштуванні, в обов’язки Центру входить моніторинг становища зареєстрованих студентів і молодих спеціалістів. Два рази на рік тут збирають інформацію про тих, хто знайшов роботу, в яких умовах вони працюють, чи поважають там їхні права.

На жаль, трапляється так, що інваліда беруть на роботу лише заради квоти, яка передбачає, що в кожному колективі кількість працівників із групою інвалідності має складати 4%. Тоді виходить, що людині заводять трудову книжку, нараховують мінімальну зарплату, але працювати не дають – отже, і досвіду та можливості розвитку такий робітник не отримує.

Майбутнє шукають у Мережі

У грудні 2012 року новою головою «Гаудеамусу» обрали 24-річну Юлію Миронюк. Дівчина пересувається на візку і навчається на IV курсі за спеціальністю «соціальна робота». Харизматична й на перший погляд тендітна Юля впевнено тримає в руках кермо громадської організації, яке їй довірили на загальних зборах.

«На сьогодні в нас є кілька головних проектів, у першу чергу вони спрямовані на руйнування інформаційних бар’єрів. Ми збираємося запустити свій сайт, робимо спільноти в соціальних мережах, де школярі з інвалідністю можуть дізнатися, де і які створено умови для навчання, а студенти – як захистити свої права в разі їх порушення, – ділиться планами Юлія. – Також ми активно співпрацюємо з різними державними та громадськими організаціями, шукаємо спонсорів. Ще одне важливе питання – дистанційна освіта в нашій країни, адже деякі люди за станом здоров’я не спроможні навіть вийти з дому, хоча і вони можуть бути корисними для суспільства».

«Взагалі-то, студенти з особливими потребами – це така сама складова нашого майбутнього суспільства, як і вся інша молодь, від нас теж багато чого залежить», – говорить Юлія Миронюк.

Вікторія Скрипник

Освіта.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*