Боротьба триває: що нарешті почули в ООН щодо виконання в Україні Конвенції про права осіб з інвалідністю

Текст підготували Вікторія Лучка та Юлія Сачук, ГО “Боротьба за права”

На початку вересня 2019 року у Женеві Комітет ООН по правах людей з інвалідністю заслухав доповіді громадянського суспільства щодо прогресу у виконанні Конвенції про права осіб з інвалідністю в Україні, інформує Українська правда. Життя.

А чи був прогрес за останні п’ять років?

І чи взагалі він можливий?

“Боротьба за права” була єдиною незалежною громадською організацією на засіданні Комітету ООН та не є афілійованою з Національною Асамблеєю людей з інвалідністю в Україні, яка змогла представити альтернативну думку та підняти незручні питання, що замовчувались та не вирішувались десятиліттями.

Права людини чи гречка?

Стаття 3 (с) Конвенції про права осіб з інвалідністю

“Принципами цієї Конвенції є: повне й ефективне залучення та включення до суспільства”.

Я хочу жити в суспільстві рівних можливостей, де норма – мати колегу з порушеннями зору чи нечуючого керівника, їхати додому доступним громадським транспортом чи ходити в кіно з незрячими друзями.

За останні роки, правозахисний підхід до інвалідності в Україні дозволив нам зробити перші кроки до інклюзивного суспільства, коли людина та її особистість є в центрі уваги, а інвалідність є одним з-поміж багатьох інших не визначальних факторів.

На жаль, таке розуміння інвалідності не достатньо поширене в Україні. Більше того, ми спостерігаємо всебічну підтримку соціальної моделі інвалідності, коли людина з інвалідністю – всього лише об’єкт опіки, допомоги та жалю зі сторони суспільства.

Розповсюджений стереотип про бідного, нещасного незрячого чоловіка, який активно використовують для збору коштів чи продуктів харчування на потреби таких організацій, як, до прикладу, УТОС, робить в рази складнішим пошук роботи для кваліфікованої незрячої людини.

У потенційних працедавців виникає логічне запитання: “А як же ви будете працювати? Я тут вчора вашим незрячим з організації дав 10 кг гречки, вам цього не досить?”

Підтримка саме цієї соціальної моделі на державному рівні виражається у фінансуванні певного “клубу” громадських та псевдо-громадських організацій осіб з інвалідністю з державного бюджету.

Українське товариство сліпих (УТОС) та Українське товариство глухих (УТОГ) – це дві громадські організації в Україні, до яких значно доречніше використати префікс “псевдо”.

Вони були засновані ще в 1930-х роках для згуртування незрячих та нечуючих людей у радянській Україні.

Цей підхід був актуальними для часів свого заснування аби підтримати функції тоталітарного суспільства, а саме – зібрати усіх незрячих та нечуючих під одним дахом, забезпечити базові потреби людей аби, як результат, вилучити інвалідність з публічного простору та показати ідеальність соціалістичної дійсності мешканцям радянських міст та сіл.

На наше з вами щастя, для незалежної та сучасної України, це більш не актуально і кожна людина має невіддільні права, гарантовані як українським законодавством так і міжнародними зобов’язаннями.

Однак ці монстри кам’яного віку продовжують живити жалість, відчуження та сегрегацію людей з інвалідністю в Україні.

Вони просувають та надають доступ до безкоштовної гречки замість доступу до рівних можливостей.

Вони випрошують у спонсорів rуманітарку та соціальні подачки для незрячих членів організації, а не борються за відкритий ринок праці для людей з інвалідністю.

Вони керують застарілими підприємствами незрячих чи нечуючих людей з жалюгідними умовами праці, відокремленим житлом та надзвичайно низькими зарплатами, замість того, щоб підтримувати людей з інвалідністю у професійному розвитку та пошуку кращих можливостей роботи.

Як ви вважаєте, чи можна побудувати інклюзивне суспільство та подолати соціальну стигму у ставленні до людей з інвалідністю, коли самі організації людей з інвалідністю представляють своїх членів як потребуючих, неповносправних та залежних людей, яким потрібна лише благодійна допомога замість можливості реалізовувати свої права людини у повній мірі?

Однак, це не було б такою величезною загрозою, якби сама держава не фінансувала організації, які не дотримуються принципів Конвенції ООН по правах людей з інвалідністю.

Вікторія Лучка та Юлія Сачук, ГО “Боротьба за права”

Куди йдуть мої гроші?

Стаття 33 (3) Конвенції про права осіб з інвалідністю

“Громадянське суспільство, зокрема особи з інвалідністю й організації, що їх представляють, у повному обсязі залучаються до процесу моніторингу й беруть у ньому участь”.

Коли ми говоримо про громадянське суспільство, потрібно розуміти, що воно не обмежується кількома організаціями осіб з інвалідністю, які отримують фінансування з державного бюджету напряму.

Навпаки, громадянське суспільство, яке представляє людей з інвалідністю в Україні, на сьогоднішній день об’єднує у собі усю різноманітність поглядів, напрямків діяльності, сфер впливу, експертності тощо.

На жаль, абсолютна більшість, а це понад 80 % усіх громадських організації не отримує жодної підтримки від держави та не залучається у повному обсязі.

Трохи статистики. Згідно з інформацією Українського незалежного центру політичних досліджень, держава щороку виділяє значні кошти на фінансування громадських об’єднань осіб з інвалідністю. Так, у 2018 році було виділено близько 80 млн грн, у 2019 році – 89 млн грн.

При цьому ряд організацій прописані окремим рядком в державному бюджеті (Національна Асамблея інвалідів України, підприємств і організацій невиробничої сфери Українського товариства сліпих та Українського товариства глухих, та Союз організацій осіб з інвалідністю України (у 2019 році) та отримують приблизно 85% всього фінансування.

При цьому саме представники вищезазначених ГО на засіданні Комітету ООН у вересні 2019 року скаржились на недостатнє фінансування з боку держави.

Докладніше читайте на сайті Українська правда. Життя