На візку – до Києва й Німеччини

1 04 1348841656 galuna suvka 2. візок, супроводу

  1 04 1348841656 galuna suvka 1

Переглядаючи фотографії Галини Сивки, приємно вражає її оптимізм: всюди вона усміхнена. На одному фото відпочиває на пікніку, на іншому – рибалить, ще на одному – із мітлою прибирає сніг. І якби не візок, ніколи не здогадалася б, що вже 16 років Галина – інвалід-візочник. Вона самостійно їздить у Чернівці на прогулянки (проживає у Лужанах Кіцманського району), у справах – до Києва. А кілька місяців тому наважилася без жодного супроводу помандрувати до Німеччини. Сама Галина переконує, що живе без обмежень і робить все, що хоче. У неї немає жодного натяку на приреченість через хворобу.

Iнвалідний візок – мій друг

– Стала інвалідом через захворювання, – розповідає Галина. – Лікарі тривалий час не могли встановити діагноз. Це забрало роки. Лікували не те, що потрібно. А коли я поїхала до Києва на обстеження, вже було пізно. Лікарі виявили доброякісну пухлину спинного мозку. Мене прооперували, біль зник. Але стати на ноги вже не змогла. Я тоді лише закінчила школу. Це був стрес і для мене, і для батьків, і для всієї родини. Але водночас всі об’єдналися й намагалися перебороти недугу.

Галина пригадує перші роки перебування на візку. Це були постійні обстеження, фізичні процедури, фітотерапія. Тоді вона жила між лікарнями, реабілітаційним центром, санаторієм.

– Не одразу зрозуміла, що сталося й що мені із цим робити, – каже Галина. – Довелося все переосмислити. Раніше я була активною дівчиною з великим амбіціями, із гарними ніжками, а тепер – така сама, лише користуюся візком. Я, до речі, не сприймаю візок як щось дуже страшне. Це мій друг, який допомагає.

У розмові Галина зізнається, що хотіла б працевлаштуватися, більше спілкуватися й знайомитися з людьми. Це бажання кожного інваліда, але виконати його майже нереально

– Свого часу я закінчила бухгалтерську школу, – каже жінка. – Хотіла б працевлаштуватися. Нещодавно зверталася в районний центр зайнятості – і без результату. Усі знають про норматив, що на підприємстві має бути чотири відсотки інвалідів, але цього ніде немає. Підприємствам, мабуть, краще сплачувати штрафні санкції, ніж переобладнати місце для інваліда. Більшість працює вдома, біля комп’ютера. І хоч я залучена до сімейного бізнесу, хотіла б спілкуватися з іншими людьми.

«Жити повноцінно важче, ніж змиритися із хворобою»

Запитую, як Галині вдається бути такою оптимістичною й не розчаровуватися в житті.

– Я себе навчила методики позитивного мислення, – каже жінка. – Спочатку думаю про щось позитивне, потім це озвучую, а потім це втілюється. Нічого погано ніколи не очікую. Позитивно ставлюся і до людей, і до подій.

Період, коли страшно, буває в кожного, особливо після травми. Чесно скажу, що сподіваються на одужання всі. Сподівалася і я, чекала, займалася фізичними вправами для одужання, іноді по вісім годин на день. Певне покращення сталося. Але є життя, є реалії, і до цього потрібно звикати. Потрібно привчати любити себе нову. І я вирішила жити повноцінно. До речі, цей шлях важчий, ніж змиритися з хворобою, бо потрібно боротися за себе. Нині намагаюся реалізовувати себе у всіх сферах життя. Займаюся громадською роботою, пишу до районної газети. Розумію, що завжди повинна виглядати охайною, стильною, що на мене звертають увагу.

Одного дня Галина вирішила, що ізоляція – це не вихід, і самостійно помандрувала до Чернівців. Потім наважилася на поїздку до Києва, незважаючи на хвилювання родичів. А цього року навіть поїхала на екскурсію до Німеччини без жодного супроводу.

– Часто їжджу до Чернівців. Але із громадським транспортом проблеми, бо він не пристосований для візочників, – каже Галина. – У таких випадках беру таксі.

На жаль, у місті для інвалідів-візочників багато перешкод. Наприклад, пішохідні перетини облаштовані неналежним чином. Доводиться просити допомоги в людей. Якось мені потрібно було піднятися трьома сходинками в стоматологічну поліклініку, де не було пандусів. У цей момент проходило двоє міліціонерів. Я звернулася до них за допомогою, а вони лише похитали головами «ні». Спочатку дуже розлютилася, але потім запал минув. Зрештою мені допомогли водій таксі й перехожий. Часто їжджу сама до Києва. На залізничному вокзалі є супровідна група, яка дуже гарно виконує свої обов’язки.

Давно захоплювалася Баварією, Мюнхеном. І коли випала нагода туди поїхати, вирішила нею скористатися. Це був для мене особистий виклик, бо не брала нікого для супроводу. І я це зробила.

– Була вражена, як у Німеччині ставляться до людей з обмеженими можливостями. Для них є всі умови, – пригадує Галина. – Після того, як приїхала, написала лист із дружніми рекомендаціями, що варто змінити в чернівецькому аеропорту. Наприклад, використовувати спеціальний звужений стільчик, облаштувати туалетну кімнату для людей з інвалідністю. Натомість отримала з аеропорту таку відповідь: «… пасажири з обмеженими фізичними можливостями, які не можуть пересуватися, не мають права подорожувати». Хіба це не порушення прав людини? Після цього з дирекцією аеропорту було тривале листування, зрештою отримала вибачення.

Жінка робить усю хатню роботу

Щоб було зручно пересуватися, вдома в Галини доробили пандус до будинку й до кухні. Переобладнали ванну кімнату. Вона робить усю хатню роботу: готує їсти, прибирає пилососом, миє підлогу шваброю, доглядає за квітами, купує продукти в магазині. При цьому щодня робить фізичні вправи, щоб завжди бути у формі.

– Найкраща моя розвага – спілкування з друзями. Ось у суботу з компанією візочників збираємося на відпочинок до озера, – розповідає Галина. – Часто ходимо в кав’ярні, але спочатку визначаємо, наскільки вони доступні. А ще багато уваги приділяю своєму хобі – вивченню англійської мови.

Пригадую, коли була в реабілітаційному центрі, побачила дуже гарну дівчину, яка теж користувалася візком. Вона була вродлива, ошатна й модно одягнута, у короткій спідниці, – продовжує Галина. – Я ж була на вигляд дуже змучена, після операції. І тоді я зрозуміла, що в моїй ситуації це «не прощавай, спіднице», а лише початок.

Тепер вважаю своє життя повноцінним, намагаюся і собі, й іншим пропагувати це. Можливо, хтось перейме мій досвід, і це полегшить чиєсь життя.

Людмила Осадчук

molbuk.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*