«Будує» Микола церкви із… картону і танцює на візку

1 05 cerkwy 2. візку, хлопець, церкви

  1 05 cerkwy 1

Віра в Бога та мистецькі виконані макети церков врятували 32-річного Миколу Ленчовського із села Раковець Городенківського району, що на Івано-Франківщині, від страшної депресії та відчаю, дали можливість боротися за життя. Нині чоловік на інвалідному візку, але сповнений надії та оптимізму. Він мріє про цілковите одужання, танцює на візку, є дбайливим господарем, вирощує курей та качок і та займається улюбленою справою — робить макети церков.

Нещастя з Миколою сталося сім років тому. Тоді молодик після закінчення школи, навчався у Чернівцях, пішов до армії. Згодом хотів продовжити навчання, стати водієм-далекобійником, заробити гроші та думати про створення сім’ї. Цілком звичайні і хороші мрії сільського юнака перервала страшна трагедія. Про неї Микола розповідати не хоче, просить, аби говорити лише про майбутнє та його одужання. Мовить лише, що працював і в Чехії, і в Росії. Один необережний крок на будівництві, і молодик опинився внизу. Не було страху, лише тупий біль і цілковите нерозуміння того, чому його, такого здорового та витривалого… не слухаються ноги. Чому він не може навіть підвестися.

Пізніше дізнався, що зламав хребта. «Це нічого, — думав, закутий у тугий панцер гіпсу Микола. — Це ненадовго, ще день, два, тиждень і я обов’язково стану на ноги та знову працюватиму. Ну побуду трохи в лікарні, зате підлікуюся». Проте… не судилося. Хлопець залишився на візку. Тоді для Миколи перестало існувати небо, була лише велика чорна пляма, яка давила на молодика, пригнічувала безвихіддю. Як жити, що робити, коли тобі лише 25, а ти — каліка! Кому ти потрібний? Навіть самому собі не дуже. Але найближча людина — мама Анастасія не здавалася. Зараз жінка вже цілком спокійна, горда за сина, за його здобутки, за часткову перемогу хвороби. А тоді, в листопаді, сім років тому коли дізналася, що її кровиночка буде нерухомим, не могла отямитися від болю, не могла повірити в те, що син не зможе ходити, поїдом сама себе їла, серце наливалося кров’ю від муки. Ну навіщо я відпустила дитину на ті кляті заробітки?

Але не залишилися осторонь чужої біди односельці Миколи. Вони збирали кошти на його лікування,а в сільському храмі постійно молилися за недужого хлопця. Коли Миколу привезли додому, він цілком нерухомо лежав на ліжку, а мама чи не щогодини перевертала його на інший бік. Лише на мить вибігала до церкви та швиденько поверталася. Згодом 10 операцій: дві в Івано-Франківську та вісім у Донецьку. Зусилля лікарів та дев’ять сеансів голкотерапії у Луцьку, тривалістю два тижні кожен, таки зробили свою справу: Микола почав сидіти, одягатися без сторонньої допомоги. Та зостався на візку. І знову Микола впав у депресію, бо понад усе хотів ходити. Він просив маму, аби замикала хвіртку, щоб ніхто його не бачив на візку.

Але згодом депресія поволі відступала. Ще у Донецькій лікарні Микола сплів із трубочок для крапельниць хатинку на курячих ніжках. Подарував професорці, яка робила йому операцію. Згодом… почав робити церкви із картону. Шукав в Інтернеті світлини, уважно придивлявся, креслив деталі та склеював. Хоча до трагедії, ще навчаючись у школі, креслення Миколі важко давалося. А тут, таки довелося взяти до рук олівця і папір та пригадати давно забуті уроки, було неважко, неначе хтось його рукою водив. Нині молодик одразу знає, що і як робити, скільки картону, позлітки і навіть соломи потрібно на той чи інший макет храму. «Якби мені раніше хтось сказав, що я церкви з картону «будуватиму», — мовить з усмішкою Микола, — то я би не повірив, але в Бога все можливо. І як буде на те Його воля, то ще й ходитиму». Вироби Миколи Ленчовського охоче купують, щось хлопець дарує, церквам та школам. А ще хлопець робить мініатюрні вазочки та меблі зі… звичайнісіньких металевих бляшанок з-під дезодорантів, лаку для волосся. Ріже їх на тонесенькі смужки, закручує. Раз-два — і готове кріселко для дюймовочки. Навчився виплітати з бісеру намиста і гердани.

Нині Миколу і не впізнати. Він завжди усміхається. Щасливий і життєрадісний. Хоча багато хто із його недугою настільки замкнулися в собі, що й на вулицю не виходять. Але чоловік не вважає себе інвалідом, ще й допомагає матері. Разом з пані Анастасією Микола почав… штукатурити, заливати бетон, мурувати. Але лише до того рівня, до якого може дотягнутися із візка. Далі продовжує мама. Син навчив її усіляким роботам. Так Ленчовські зробили у хаті євроремонт, залили на подвір’ї бетонні доріжки. Окрім цього хлопець дбайливий господар, вирощує різні породи курей, качок, гусей, мріє купити страусів. Всіляко дбає про найріднішу матусю, адже родина Ленчовських витратила дуже багато грошей на лікування Миколи. А чоловік з усмішкою каже, що оті церкви, які він зробив, та молитви таки допоможуть йому встати, і тоді він багато працюватиме та заробить для матері все, що вона витратила на його лікування, і навіть більше, адже така матуся варта всього золота світу.

Кілька місяців тому навчився… танцювати на візку. І на весіллі у родички показав клас! Довго тренувався удома, падав, але таки навчився. Під час танцю Миколи люди плакали та дякували Богові за такого сильного духом односельця. Наразі хлопець не вживає ніяких ліків. А лікарі кажуть, що шанс, аби хлопець звівся на ноги все ж є, 50 на 50. Лише для цього потрібно 200 тисяч євро. Надто вже велика сума для бідної сільської родини. Але Микола мовить, що він нікуди не звертався, каже, що просити не може. Та й боїться, аби після складної операції не стало ще гірше. Молодик хоча й не хоче ризикувати, але таки сподівається на диво!

Сабіна Ружицька

www.vikna.if.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*