Чоловік носить її на руках

1 15 ww106646 2. доньку

  1 15 ww106646 1Коли подружки роздивлялися у журналах весільні сукні і подумки приміряли їх до себе, Оля байдуже гортала сторінки. Думати про кохання, заміжжя собі заборонила. Через проблеми зі здоров’ям не хотіла нікому зв’язувати руки.

Біля неї завжди гуртувалася сільська молодь. Талант жити повноцінно, добра енергія і незгасний інтерес до всього, що відбувалося довкола, робили дівчину душею компанії. Вона малювала, писала вірші, грала у шахи. З нею можна було говорити про футбол і політику. Тож серед її друзів завжди було багато хлопців. Але нікого з них вона не виділяла.

Василь з’явився в її житті несподівано. Прийшов провідати хворого брата, побачив симпатичну шатенку в коридорі лікарні — і закохався. Правда, відразу познайомитися не відважився — соромився. Але щоразу розпитував брата про незнайомку, а при зустрічах із нею дивився таки-и-м поглядом, що все було зрозуміло і без слів. Та коли дізнався, що Оля має виписуватися з лікарні, відважився. Підійшов до неї, коли спускалася сходами, тримаючись за перила (тоді вона ще трохи ходила, і аби хвороба не прогресувала, лікарі рекомендували тренувати м’язи, рухатися). Призначив побачення. «Я сказала, що не прийду, бо не хотіла обнадіювати хлопця», — розповідала Оля Дубінська. Але випровадили сусідки по палаті. Дівчина не думала, що романтичне побачення матиме продовження. Тож сказала хлопцеві, що вже виписується і більше не побачаться, а у відповідь почула: «Я приїду до тебе у Журавники». Не повірила, бо з райцентру до її села 10 кілометрів. Але хлопець таки приїхав, соромл’язиво переступив поріг її хати із букетом квітів у руках. Після кількох зустрічей запропонував вийти за нього заміж.

Одруження Василя Дубінського з практично неходячою дівчиною багато хто з однокласників, друзів хлопця не зрозумів. Його батьки — теж. Та й Олині не зраділи цьому. Особливо перечила мама. Жінка довго не вірила, що молодий, повний сил і здоров’я хлопець, на якого задивлялася не одна дівчина, готовий ділити з її донькою радість і горе, доглядати за нею. Тож відговорювала від заміжжя, як могла. Але ні вона, ні Василеві батьки не могли встояти перед силою любові. І невдовзі у Журавниках уже гуляли весілля. Справжнє! З красунею-нареченою в пишній фаті та білосніжній сукні, дружками і сватами.

Жити стали молодята у Василевих дідуся і бабусі, в селі поблизу Горохова. Згодом чоловік, який працював у будівельній організації, отримав житло в місті. Кімната була, як клітка — Олин візок ледве міг проїхати. До того ж — холодна і сира. Про ті гуртожитські роки жінка згадує неохоче, бо ж і хворіла тоді часто, і безгрошів’я дошкуляло — на роботі в чоловіка перестали платити зарплату. Аби вижити, заробити хоч якусь копійку, Оля в’язала шкарпетки, дитячі шапочки і вишивала рушники. Чоловік продавав. Дуже тоді виручали їх Василеві дідусь з бабусею, передавали продукти, і, звісно, батьки.

Оля мріяла про дитину. Але через проблеми зі здоров’ям лікарі забороняли їй вагітніти. І коли це трапилося, жахнулися: «І ви зі своїм діагнозом збираєтеся народжувати?!». Запропонували перервати вагітність. Не погодилася, бо дитина була стимулом до життя. Та й Василь дуже хотів сина чи доньку. Тож народилася здорова і гарненька дівчинка Оксанка — копія татуся. З її появою у сім’ї побільшало клопотів. Але їх взяв на себе чоловік. Він і вночі вставав до дитини, і пелюшки прав. Навчився навіть сповивати доньку, хоча спершу боявся торкатися до найбільшого сімейного скарбу. Сьогодні Оксанка вже доросла, студентка — і перша мамина помічниця та найкраща подруга. В Олі з’явилося більше часу для заняття громадською роботою, талант до якої відкрила у собі. Вона — президент благодійної місії «Сонце любові», яка об’єднує людей з особливими потребами, допомагає їм жити, спілкуватися, долати самотність. Знаходить час і для улюбленої вишивки, занять спортом. Не раз брала участь у чемпіонаті України та району з дартсу, шахів, авторалі інвалідів. Вона щаслива, бо відчуває себе потрібною людям, живе повноцінним життям. Бог дав їй усе, про що може мріяти жінка, — красуню і розумницю доньку, люблячого чоловіка, який в усьому її підтримує. Він — Олині ноги та руки і, як в юності, носить її на руках, бо ж із другого поверху будинку, де живуть, інакше не вибратися на вулицю.

Євгенія Сомова

На фото: Сім’я Дубінських вистояла під ударами долі.

“Волинь”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*