Олександра Нестерука змусили жебракувати в Росії

Безногого та безрукого 49-річного Олександра Нестерука із села Митенці на Вінниччині називають багачем, бо півроку тому він поставив металопластикові вікна. На будинку червона зірка з написом “Тут живе афганець”. Решта хат на вулиці обдерті, пише Gazeta.ua.

Господар на дивані дивиться телевізор. Його дружина замітає кімнату.

— Чоловік колись воював. З того й почалися наші проблеми, — каже 34-річна Леся Нестерук. — Часом, як у магазин вийду, сусіди дістають мене, обзивають курвою, а чоловіка нещасним старим інвалідом.

Нестеруки виховують двох синів: 12-річного Дмитра й 9-річного Назара. Познайомились 14 років тому, коли працювали разом у колгоспі.

— Я працювала на телятнику, а він охранніком на свинарнику. Сподобалась, бо була худенька, молода й роботяща. За півроку стали жити разом. У нього вже був брак до мене, дочка є. Через год родився Діма. Йому було пару місяців, як у Саші почала чорніти нога. З’явилася рана під ногтем на нозі. Лікарі казали, що від грибка. Відрізали ногу до коліна.

— Місяць стидався з хати вийти, постійно плакав, — згадує Олександр. — Через два роки друга нога почала чорніти. Ми в больніцу. Врачі кажуть, треба різати.

— Секретар сільради мені порадила розписатися з Сашою. Пояснили, як чоловік не виживе після операції, то дітям помощ буде грошова. Весілля справляли прямо в палаті. Пригласили кількох чоловіків, які з Сашою воювали в Афгані, музикантів сільських. Зо 2 часа гуляли, а тоді повезли на операцію.

Олександр ліктем скочує з тумбочки яблуко. Тримає його плечем та відкушує шматок.

— Зараз сам можу тримати яблуко, хліб, чашку, недавно навчився розмотувати канфєти, — розказує Олександр. — Ще вмію витягати з пачок сигарети і підкурювати.

Біля ліжка, на якому сидить чоловік, стоїть відро для недопалків та малих потреб. Сходити в туалет він самостійно не може, гукає дружину.

— Як тільки я став безногим, до нас у хату приїхали двоє молдаван. Предложили мені роботу в Києві. Мав працювати на часній стоянці, запускати й відмічати машини. Предложили хароші гроші. Жінки тоді вдома не було. Поки старший синок побіг за мамкою, мені й вєщі спакували. У Житомирі на заправці зізналися, що я буду жебракувати в Москві. Видали дерев’яну дощечку на колесах та відправили у метро. Їздив по станціях з простягнутою рукою. За день збирав 6 тисяч руских рублів — на наші 1,5 тисячі гривень. Як не назбирував 200 доларів, увечері не давали їсти.

У Москві обморозив руки, бо об пол холодний черкав постоянно. Втік через два тижні. Сів у метро і поїхав на вокзал. Підійшов до міліціонерів й розказав свою історію. Розрішили на білет нажебрати й посадили у поїзд. З жінкою зустрілися на кордоні. Молдавани, як побачили, що я пропав, позвонили Лесі й сказали, шо я спився. Вона спродала курей, качок, щоб на білєти хватило. Хотіли її в заложніци взяти, щоб я вернувся назад. Наші проводніки договарювались, де нам краще вийти, щоб встрітитись.

У чоловіка почалась гангрена на руках.

— Спочатку руки крутило, а тоді стали чорніти. На одній руці відрізали пальці, а іншу відтяли по лікоть.

— Чоловік відпускає мене, а я йти від нього не хочу, — зізнається Леся. — Раз Бог дав мені такого, то значить маю з ним прожити. На руках його ношу. Він не тяжкий. Десь кіль 50. На город його беру із собою. Сядемо, обнімемось, поцілуємось. А сусіди тіки сміються, що в нас така любов.

Вікторія Микитюк

Фото автора