«У себе потрібно вірити, навіть коли здається, що не вистачить сил»

Спортивними досягненнями українців з обмеженими можливостями сьогодні нікого не здивуєш – їх силі, витривалості та мужності можуть позаздрити здорові люди. Та рідко хто замислюється, скільки волі до життя у кожній нагороді, яку вони привозять додому. У 54-річного Василя Горобця – більше тридцяти медалей з чемпіонатів для спортсменів із вадами зору. П’ять разів він поновлював рекорди України з пауерліфтингу.

Представляв Тернопілля на змаганнях з легкої атлетики, дзюдо, армреслінгу, голболу (це гра для незрячих і слабозорих, яким потрібно із зав’язаними очима закинути у ворота суперника м’яч, всередині якого вміщений дзвіночок…)

Василь Горобець народився у Республіці Комі (батьки відбували там заслання). Сьогодні живе з дружиною і сином у селищі Залізці Зборівського району. Майже щодня долає десятки кілометрів і приїжджає у Тернопіль на тренування. Та й наша розмова відбулася у невеликому приміщенні обласного центру з фізичної культури і спорту інвалідів «Інваспорт». Василь Андрійович прийшов сюди шістнадцять років тому. Тепер він опікується такими ж, як і сам, спортсменами з вадами зору.

«Лікарі не знали, чи житиму»

Хвороба змінила його життя у 23 роки. Успішна кар’єра молодого військового завершилася в одну мить, після чого почалися довгі лікарняні будні.

– У дитинстві я був, як і всі ровесники, – розповідає чоловік. – От тільки виростав далеко від Батьківщини. Мама родом із села Дітківці на Зборівщині. Радянська влада засудила її за політичною статтею, бо співала колядки… Вислали у Комі, де вона познайомилася з батьком. Люди там були хороші. Може тому, що бідували. Ще маленьким я займався спортом. Захоплювався футболом, хоча у нашому місті більше любили хокей – холодний клімат цьому сприяв.

Після школи Василь вступив у військове училище, далі була авіація – служив у Забайкаллі, в Улан-Уде. У 23 роки вже мав звання старшого лейтенанта й cвоє майбутнє пов’язував з армією. Фатальною для нього стала поїздка на мотоциклі. Молодий офіцер потрапив в аварію, сильно побив голову. Лікарі не знали, чи взагалі житиме. Він вибрався з недуги, але почав втрачати зір. Медики виявили у нього атрофію зорового нерва. Пояснюючи її симптоми, намагається жартувати: «Збоку нічого не бачу, доводиться дивитися лише вперед…».

Василь Горобець зауважує, що пізнав два життя: до аварії та після. Про військо довелося забути. Услід за матір’ю та сестрою повернувся на Тернопілля. З тих часів – до заслання – у родини залишилася маленька хата на дві кімнати: старенька, глиняна. Василь влаштувався на роботу й згодом переїхав у своє помешкання. Про аварію не любить згадувати. Деякий час через невеселі спогади топив своє горе в чарці, доки не усвідомив, що не варто себе жаліти.

– Якби не чорне небо, ми ніколи не бачили б зірок, – зауважує з усмішкою й переповідає історію про перстень царя Соломона: – На ньому були викарбувані слова: «Це мине». Цар дивився на них, коли йому було неспокійно на душі. Та настав момент, коли ніщо не допомагало, і він хотів викинути перстень, аж раптом побачив з внутрішнього боку ще один напис: «І це теж мине…» Так і я повторюю собі: «Погано? Може бути ще гірше. Заспокойся та сподівайся на краще».

«Спорт змінив усе»

Після довгої перерви Василь повернувся до активного життя. Допоміг випадок: у тернопільському осередку товариства сліпих проводили змагання з армреслінгу й чоловік прийшов на це подивитися. А в результаті став кращим з-поміж півсотні учасників (сьогодні серед його медалей є і дві з всеукраїнських чемпіонатів з цього виду спорту).

– Я вдячний людям, які мене підтримали, – розповідає чоловік. – Спорт змінив усе моє життя. У 1997 році я готувався до першого чемпіонату України з голболу, тернопільська команда тоді виборола золото. За кілька днів до початку змагань мені запропонували посаду в обласному «Інваспорті». Я прийняв її із задоволенням, бо міг лише мріяти про те, щоб курувати спорт незрячих і при цьому ще й брати участь у змаганнях. Того року я остаточно зав’язав із зеленим змієм. Разом із заявою про прийом на роботу написав ще одну – на звільнення. Заява досі лежить. Слава Богу, вже вісімнадцятий рік не вживаю алкоголю, кинув і курити. Тепер любов до спорту, до нормального способу життя намагаюся передати іншим. Бо знаю: у себе потрібно вірити, навіть коли здається, що не вистачить сил.

Медалі, які здобув спортсмен, – найкраще підтвердження його слів. Кожна із них – це перемога насамперед над собою. У 1999 році разом зі збірною України він потрапив на чемпіонат Європи з футболу для спортсменів із вадами зору. Ці змагання згадує як свій найбільший успіх і розчарування. Українці виграли усі матчі й вийшли у фінал, але перед останнім поєдинком їх дискваліфікували… за несплату членських внесків. Василь Олександрович згадує, що це стало важким ударом, адже їх допустили до змагань і лише коли збірна почала перемагати, заговорили про гроші.

Це не позбавило бажання займатися спортом. Сьогодні він багато часу проводить на тренуваннях, готується до чемпіонату України з пауерліфтингу, який буде в березні. Штангу вважає найгуманнішим видом спорту, бо з нею не схитруєш, підставивши супернику підніжку.

Сила духу

У скромно облаштованому приміщенні «Інваспорту» ми розмовляли з Василем Горобцем більше години. І він жодного разу не поскаржився. Спокійний, розсудливий, надійний – такі епітети хочеться говорити після спілкування з ним. Навіть мрія у нього гідна справжнього чоловіка – виграти звання майстра спорту з пауерліфтингу. Якщо, звичайно, лікарі дозволять підійняти вагу, щоб виконати нормативи.

І лише коли камери та диктофони вимкнули, на його очі таки набігла непрохана сльоза. Але за мить він знову жартував і усміхався.

– Я повинен бути сильним, – зауважує спортсмен. – Не знаю, що станеться за місяць чи рік, хвороба не спить, але життя триває. І зараз почуваюся краще, ніж років у 25. У нашому спорті немає вікових обмежень, тож доки можу, змагатимуся з молодими на рівних.

Дивлячись на цього високого чоловіка, який ледве вмістився у тісному просторі кімнати, переймаєш від нього мужність, оптимізм й любов до життя. Він справжній приклад того, як попри примхи долі можна й потрібно бути на висоті. Шлях піддається тим, хто його долає…

Антоніна Брик

До Василя Горобця «Свобода» завітала разом із начальником обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів Іриною Базилевською та знімальною групою тернопільського телеканалу ТТБ. Разом ми започаткували проект «Надія є!», у якому розповідаємо про сильних духом людей, які долають перепони, незважаючи на невтішні діагнози лікарів.

– Хочеться, аби про них знали, адже вони варті уваги та захоплення, – зауважує Ірина Базилевська. – Своїми щирими розповідями наші герої переконують, що не можна зневірюватися. І це приклад не лише для тих, хто також має проблеми зі здоров’ям, а й для усіх нас.

Газета “Свобода”