22-річний Назарій Остапчук розповів, як вдалося стати чемпіоном світу з параармрестлінгу у Туреччині

Сила, спритність і ви­тривалість — основні якості, які обов’язково має кожен чемпіон з армрестлінгу (настіль­ної боротьби однією рукою). Більшість лю­дей вважають, що для перемоги цього до­статньо. Однак ті, хто обрав цей вид спор­ту собі за хобі (чи за професію), перекона­ні: це робота не лише м’язів, а й голови. Ли­ше подумки налашту­вавшись на перемо­гу і чітко продумавши, як саме ти будеш дія­ти з конкретним супер­ником, можна досягти найвищого результату. Стовідсотково це довів наш земляк — 22-річний Назарій Остапчук із Миколаївки на Борзнянщині. У жовтні ми­нулого року на 24-му Чемпіонаті світу з параармрестлінгу, який проходив у Туреччині, він піднявся на пере­можний п’єдестал.

— Це була його величезна мрія — щоб у такий складний час, ко­ли українцям доводиться борони­ти свою землю від російських за­гарбників, на церемонії вручення нагород прозвучав гімн України, — говорить мама Назарія Світлана Петрівна. — вона нарешті здій­снилася…

ДОПОМОГЛА ІКОНА

Вродливий юнак спортивної статури… Із першого погляду навіть не здогадаєшся, що Назарій — людина з інвалідністю. Замість правої ноги в нього — протез. Із ним хло­пець живе з трьох років.

— Назарчику було всього 2 ро­ки і 9 місяців, коли він потрапив під колеса КамАЗа, – згадувати ті по­дії Світлані Петрівні важко і зараз. — Того дня ми поїхали на храмове свято в Піски, що на Бахмаччині. Діти бавились, як раптом одна ді­вчинка кинула пластикову пляшку через дорогу і всі одне поперед од­ного побігли по неї. А тут та маши­на… Один хлопчик встиг перебігти дорогу, дівчинку зачепило, але во­на тільки впала, а Назарчик потра­пив під самі колеса, 12 метрів автівка тягла його дорогою. Імовір­ність, що син залишиться живим, була дуже малою…

«Швидкою» скаліченого малю­ка доправили в Бахмацьку ЦРЛ.

– Однак там лікарі не дуже по­спішали щось робити. Може, дума­ли, що немає сенсу, хто знає… Я ж бігала і кричала, щоб викликали санавіацію. Річ у тому, що ми пере­їхали сюди з Івано-Франківської області. Мій чоловік звідти родом. Назарчику на Заході не підходив клі­мат, він часто хворів, тож, коли йо­му виповнилося три місяці, ми вирі­шили переїхати сюди, на мою бать­ківщину. Там, на Івано-Франківщині, санавіація була звичною спра­вою, тож нам і було дивно, що тут такого немає. Ледь випросили ма­шину, щоб перевезти Назара в Чер­нігів. Водій їхав так швидко, як тіль­ки міг, та все одно в обласному цен­трі нам сказали, що було втрачено дорогоцінний час. Перша операція тривала сім годин, потім були друга і третя, однак зберегти синові ногу все одно не вдалося… Он, бачите, в кімнаті у мене лежить ікона Божої Матері «Скоропослушниця». Вона Назарові життя і врятувала. Ще ко­ли ми жили на Заході України, нам її із церкви принесла чоловікова ма­ма. Назарчик тоді захворів на за­палення легень, температура була 39,1 градуса, збити її ми не могли, а в церкву саме привезли таку ікону. Я пішла приклалася до неї, обтер­ла своїм носовичком, а потім ним же протерла все тіло Назара, і на ранок температура впала, запалення пішло на спад. Тоді бабуся і подарувала синові таку ж ікону. Її ми привезли із собою в Миколаївку. Коли ж Назара після нещасного випадку двічі проо­перували, а запалення так і не про­йшло й лікарі були вимушені відріза­ти ще частину ноги, я попросила їх
під час третьої операції покласти цю ікону десь поряд. Лежала вона пря­мо на операційному столі… І син на­решті пішов на поправку.

ПЕТРИК П’ЯТОЧКІН

У чернігівській лікарні Світлана Петрівна з Назаром провели два з половиною місяці Потім у всієї родини Остапчуків почалося нове життя — навіть із протезом Назарчик був непосидючою, активною і дуже комунікабельною дитиною.

— Бачили мультик про Петрика П’яточкіна? — посміхається Світла­на Петрівна. — Ото був Назар! Ді­ти завжди тяглися до нього, і ніхто ніколи не ображав його через про­тез. Усі сприймали це як щось зви­чайне. Потім так само було і в шко­лі.

— Саме в школі я й захопився спортом, — долучається до розмо­ви Назар. — Усі йшли на фізкуль­туру — і я з ними. Турнік, бруси… Вдома в мене також були лавка для віджимань, саморобні гантелі Коли ж пішов навчатися в технікум у Борзну, тренувань стало більше А ось саме армрестлінгом я займа­юся десь років п’ять Якось о бра­том поїхав на чемпіонат для здо­рових у Харків Це були мої перші серйозні змагання. І там мною од­разу ж зацікавився місцевий тре­нер – запропонував поїхати на Чемпіонат України. Я погодився, і недарма – посів на тому чемпіона­ті призове місце й завдяки цьому потрапив до збірної України.

УКРАЇНСЬКИЙ ГІМН У ТУРЕЧЧИНІ ТАКИ ПРОЗВУЧАВ!

У складі збірної Назар уже був на Чемпіонаті світу, однак здобути перемогу йому, на жаль, не вдавалося. До минулого року. Для цього хлопцеві довелося докласти чима­ло зусиль і… власних коштів.

— Усі ми добре знає­мо, яка ситуація в країні, тож і нас — тих, хто перебу­ває у складі збірної України з параармрестлінгу, – по­передили. що профінансувати нашу поїздку не змо­жуть. Хто хотів, міг поїхати в Туреччину за свої кошти. А на проїзд, проживання і харчування потрібно було не менш ніж 40 тисяч гривень – розказує Назар. — Я спробував знайти спонсо­рів, та все марно. Вирішив продати мотоцикл і машину, за ці гроші й поїхав.

Самі змагання тривали три дні: перший — зважуван­ня, другий — змагання на лі­ву руку, третій—змагання на праву руку. Ліва рука прине­сла мені “срібло”, а ось права – перемогу! Тож, як бачи­те, всі зусилля не були мар­ними — український гімн у Туреччині таки прозвучав! Приємно, що спортсмени з інших країн дуже підтриму­вали мене і раділи цій пе­ремозі. Це дуже цінно! Та й гроші мені фактично всі по­вернулися — після перемоги мої витрати на поїздку від­шкодували наш народний депутат Анатолій Гунько і голова Борзнянської ТГ Лариса Осадчук.

— А я знала, що Назар цього разу виграє! — ка­же Світлана Петрівна. — 22 жовтня в мене день наро­дження. За кілька днів до нього мені наснився син на п’єдесталі. І ось увечері 21 жовтня мені зателефонува­ла Діана і сказала, що Назар — переможець!

До речі, 19-річна Діана — наречена Назара — йо­го головний напарник в арм­рестлінгу.

– Разом ми вже чоти­ри роки, – говорить вона. — Познайомились в Інтернеті. Хоча… — дівчина посміхаєть­ся. — Вперше я побачила На­зара на ярмарку в Борзні. Він там також боровся за столом для армрестлінігу, організо­вував змагання для молоді. Глянула на нього і зрозуміла, що він мені страшенно подо­бається. Того дня я ходила за ним по всьому ярмарку. Коли ж повернулася додому, в газеті побачила його фото. Назар тоді також брав участь у якомусь чемпі­онаті. І про нього написали в районці. Швиденько знайшла його в соцмережах і надіслала запит. Спочат­ку ми спілкувалися онлайн, а потім почали зустрічатися. Тоді я і захопи­лася армрестлінгом. Взагалі я ще в школі була сильною, а тут вирішила розділити захоплення Назара і та­кож почала тренуватися.

У 2019 ро­ці він їхав на Чемпіонат області, а я з ним і зразу посіла призове місце. А у 2021-му боролася на Чемпіона­ті України. Результат був доволі не­поганий друге місце на праву руку і трете – на ліву. Чесно кажучи, бу­ти дичиною чемпіона складно, — зізнається Дана. — Назар часто від’їжджає за кордон на якісь зма­гання, і тоді ми довго не бачимось.

Я за нього завжди переживаю. Хо­тілося б бачити на власні очі, як він бореться, підтримувати його, разом радіти перемозі. До того ж в осно­вному Назар їздить без тренера, а це важко, бо якому дати пораду, по­дати протест за потреби. Хочеться завжди бути поряд у будь-якій си­туації.

Сподіваємось, у майбутньому так і буде – 5 грудня, у день на­родження Діани. Назар їй освід­чився, тож уже восени пара планує побратися. А поки що обоє навча­ються (Назар — на агронома. Діана
— на фізичного терапевта) і, звіс­но ж, займаються улюбленою спра­вою — армрестлінгом.

– Чекаємо на Перемогу! – ка­же Назар. — Думаю, тоді і в спор­ті, і в інших сферах таких перемог в українців побільшає. А головне — додому нарешті повернуться всі захисники, які зараз на передовій, і всі разом ми будуватимемо нове майбутнє нашої країни!

Джерело: газета “Гарт”, від 05.01.2023, Катерина Дроздова

GOROD.cn.ua