Альбер Касалс

Альбер Касалс завжди мріяв подорожувати, але з 8 років прикутий до інвалідного крісла. Він ніколи не зможе ходити самостійно. Незважаючи на це, сьогодні 22-річний Альбер — один з найщасливіших і життєрадісних людей на світі. Він об’їхав поодинці, без сторонньої допомоги, більше 50 країн.

У 14 років Альбер Касалс заявив своїм батькам, що хоче вирушити в самостійну подорож. Далеко-далеко. Зовсім один. Тільки в подорожах, на його глибоке переконання, можна стати щасливим.

Батьки чомусь відмовилися відпускати підлітка-інваліда одного в далекі краї. Дивно, правда? Ось і Альбер не зрозумів. «Вони сказали, що я занадто молодий для подорожей, — згадує він. — Але при чому тут вік? Уміння подорожувати постає не з віком, а з досвідом. А щоб набути досвіду, треба почати».

Ви зараз здивуєтеся, але така логіка подіяла на батьків Альбера. І батько взяв сина в перше «навчальне» подорож. «Є якісь базові речі, які потрібно знати, — каже Альбер Касалс. — Де ночувати, як користуватися картою, як орієнтуватися. Я все засвоїв і в 15 років сам поїхав до Греції. Автостопом».

Повернувшись з Греції абсолютно щасливим, Альбер трохи подумав і відправився в Таїланд. Потім об’їздив автостопом всю Європу. Потім кілька місяців в буквальному сенсі колесив по Латинській Америці. У 19 років дістався до Північної Африки. Перетнув Казахстан, Монголію і Китай, об’їхав Японію. У перервах між подорожами написав дві книги, закінчив школу і вступив до університету — на факультет філософії.

Альбер подорожує без грошей або майже без грошей — ніколи не витрачає більше трьох євро на день, а в Південну Америку взагалі виїхав з 20 євро в кишені. Він їсть що доведеться і спить де доведеться: у парках, на пляжах, у церквах і в будинках випадкових знайомих. «Коли є гроші на ресторани, автобуси і готелі, залишається мало шансів познайомитися з цікавими людьми і по-справжньому дізнатися життя країни. А я їжджу без грошей, і завжди знаходиться хтось, хто пускає мене переночувати, підвозить або пригощає обідом. Причому я ніколи не прошу про це. Зазвичай люди самі мене звуть. Я розповідаю історії, показую фокуси і граю на флейті — звичайно, вони хочуть поспілкуватися зі мною довше!»

У нього в рюкзаку зміна одягу, спальний мішок, флейта, колода карт (для фокусів), викрутка і гайковий ключ — щоб у разі чого починають своє крісло. «Дуже зручно, можна не хвилюватися, що тебе обкрадуть, — пояснює Касалс. — Хоча у мене ще жодного разу нічого не вкрали. Але якби і вкрали, невелика втрата».

Найдивніше в цій історії, звичайно, те, що батьки Альбера ще зійшли з розуму від занепокоєння за сина. «А по-моєму, все логічно, — знизує плечима Касалс. — Їх дитина щаслива, коли подорожує. Хіба не нормально бажати своїй дитині щастя?»

Мандрівника часто запитують, чи не страшно йому в дорозі. Ні, не страшно. Тому що найстрашніше, що може трапитися в житті, впевнений Альбер, — це відмовитися від виконання своєї мрії.

Ви ще не забули, що Альбер Касалс — інвалід, який ніколи-ніколи не зможе ходити? Ось Альбер, здається, благополучно забув. Він стверджує, що крісло на колесах йому тільки допомагає: «Хтось носить окуляри, а я ношу інвалідне крісло. І що такого?»

Іспанія

ВКурсе.ua