Щоб на собі відчувати тепло

Марія Гогільчин

“У своїх фантазіях бачу себе у скляному будинку, і скрізь – сонце. От якби ця моя квартира та й повернулася вікнами до сонечка… То дійсно щастя, коли тепле проміння пестить твоє обличчя…”

З Марією Гогільчин, головою Івано-Франківської громадської організації жінок-інвалідів “Біла тростина”, спілкуватися дуже цікаво. Ми сидимо за столом в її чистенькій, затишній кухні. Й не віриться, що господиня, яка має складну ваду зору, може бути такою охайною. Марія розповідає про своє життя-буття, і в цей час смажить кабачки. І таке в неї виходить справно.

Жінка приготувала каву, розлила її у філіжанки. Перша година дня, а на кухні майже темно. Усі вікна квартири виходять на північ, сонце сюди потрапляє на якусь годину лише вранці. Слухаю Марію, дивлюся на її осяйне обличчя, вникаю в думки.

Марійка, дівчинка природи…

Народилася Марія в с. Битків Надвірнянського району, що на Івано-Франківщині. Багатодітна родина мешкала в лісі, в хатині лісника, а це кілька кілометрів від села. Дівчинка зростала в обіймах природи, бачила її величність, слухала шелест листя вікових дерев. Внутрішньо відчувала їхній спокій і бачила, як вони плачуть, коли їм ставало боляче. Часто її можна було побачити біля лісових озер. Аж три їх сховалося серед лісу, неподалік лісництва. Вони манили дівчинку до себе, і біля тихої води їй було затишно.

Маленькою Марійка була дуже сором’язливою, цуралася чужих людей. Аж поки не перебралися до села Марково Богородчанського району, де батьки збудували хату. Там, серед сільських дітлахів настало для дівчинки інше, вже веселіше життя. А невдовзі її тата Степана, який працював єгерем, знайшли в лісі мертвим. Казали, що його вбив своїм рогом олень, але в селі цьому й досі не вірять.

Дівчинка ставала все сміливішою. І вже навчалася в Бучацькому ветеринарному технікумі. Тоді й потрапила в автокатастрофу. Значних ушкоджень не отримала, а от із зором, внаслідок і травми, і стресу, настали проблеми. Лікарі діагностували ураження сітківки ока. Дівчина почала втрачати зір. Але це не завадило закінчити навчання і влаштуватися санінструктором у ветлікарню.

Із села, де жила в мами, до роботи десь кілометрів з 17. Щодня довга дорога туди і назад, за різної погоди. Таке важко й уявити! А ще в Марії вже була дитина. Так, вона народила хлопчика, якого назвала Віктором. А Дмитро, його батько, свого сина так і не побачив. Певне, злякався, втік одразу ж після заручин, дізнавшись від людей, що в його дівчини, а тепер вже й майбутньої вагітної дружини, проблеми із зором.

Марія ж не здавалася, хоча й мала 1-шу групу інвалідності. Шукала роботу, з якою могла б впоратися. Поїхала до Києва, в Центральне Правління УТОС. І отримала направлення на виробниче підприємство в Чернівці, з наданням їй ліжко-місця. Працювала монтером електросхем, жила в гуртожитку. Сумувала за сином, і якось на кілька днів навіть привезла його до Чернівців. Та з маленьким Віктором її навіть до кімнати не пустили. Довелось й надалі залишати його з бабусею в селі. Ні, вона й тоді не змирилася, як кажуть, рук не опустила. Домоглася переведення до Івано-Франківська – все ж ближче до сина. Попри всі примхи долі мала виховувати його сама, щоб завше був поряд. “Дайте мені кімнату!” – все просила в керівництва. “Дитина має жити зі мною!” – вона не благала, а вже просто наполягала.

Її сусідка по кімнаті звільнилася з роботи, і кімнатка залишилася за Марією. Вона не загаялася й привезла сина до Франківська. Коли той був в дитсадочку, а Марія на роботі, кімнату захопили інші люди. Викинули її речі в коридор, багато чого понівечили, поламали. Золотого ланцюжка, єдиної прикраси, яку залишила в кімнаті, вона так і не знайшла, багато речей взагалі довелось викинути на смітник. Це спонукало до найрішучіших дій!

От тоді у доброму значенні цього слова й прославилася Марія! У ті часи подати в суд на директора підприємства – таке було надто сміливим. І вона виграла цю справу! І отримала компенсацію за нанесену їй матеріальну і моральну шкоду. Власного помешкання їй так і не дали. Разом з сином ділила невеличку кімнатку гуртожитку з іншою працівницею. Утім, були в такому й свої переваги. Галя Булавинець, сусідка по кімнаті, допомагала глядіти маленького Віктора.

Маріїн син вже був десь в 3-му класі, коли приміщення гуртожитку, які слугували за спортзал, вестибюль, кімнати відпочинку тощо за допомогою мешканців вирішили переобладнати на квартири. Їй дістався спортзал. Й годі уявити, скільки роботи довелось тоді зробити! Допомагала родина, не стояли осторонь друзі. А ще вона вже тоді жила вкупі з майстровитим Ігорем Джусом, поки що цивільним чоловіком. Він власноруч і вікна робив, і двері, і ту ж підлогу. І пристосоване приміщення невдовзі набрало вигляду ошатної квартири, щоправда, без сонця у вікнах.

Справедлива сутність

У цеху Івано-Франківського підприємства УТОС, де інваліди по зору приклеювали стрічки-зав’язки до паперових “зшивачів”, було так холодно, що крохмаль примерзав до рук. Люди мерзли, але керівництво нічого не змогло змінити. Марія підняла людей, і пішли шукати допомоги у верхах. Стукали в різні двері, не давали спокою численним керівникам. І часто на їх стукіт ті та й відгукувалися.

Щоправда, керівництву підприємства не завжди подобалися активні дії цієї жінки. Та як можна було мовчати, дивитися і не бачити те, що діти незрячих батьків часто залишалися без нагляду, особливо коли ті працювали у вечірню зміну. Марія писала листи, шукала допомоги де тільки могла. Відгукнувся благодійний Фонд “Руки допомоги”, і невдовзі малеча почала ходити до недільної школи, де не лише вчилася милосердю і добру. Фонд ще й допомагав з харчами для всієї родини, давав подарунки на різні свята, що було неабиякою підмогою. Влітку діти оздоровлювалися в таборі відпочинку.

Чорним маркером – великі літери їй легше було розгледіти – Марія писала листи-прохання, і вже діти працівників безкоштовно ходили до басейну, навчалися в музичній школі, відвідували гуртки… А ще Марія вчилася на юриста у місцевому філіалі Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”, і була в числі найкращих студенток. Як її на все вистачало?! Просто вона завше доводить все до кінця, до свого логічного завершення. Так і каже: “Якщо потрібно, то сидітиму за столом й до ранку, але роботу виконаю! І лише тоді зітхну заспокійливо”.

2000 року під час своїх “походів” у черговому пошуку допомоги вона познайомилася з Мирославою Кристалович, спеціалісткою управління в справах сім’ї та молоді, яка займалася проблемами жінок. Вони швидко порозумілися. А ще Марія належно сприйняла і душею відчула, ні, побачила, що Мирослава Василівна таки мала рацію, запропонувавши їй створити громадську організацію, об’єднати жінок-інвалідів, котрі мають вади зору. За якийсь рік ГО жінок-інвалідів “Біла тростина” зареєстрували, і Марію відразу ж обрали її головою.

Понад 70 людей з інвалідністю, і не лише жінок, а й чоловіків, стали членами цієї організації. Невдовзі ввійшли й до Всеукраїнського громадського соціально-політичного об’єднання “Національна Асамблея інвалідів України”. Люди з вадами зору тісно співпрацюють із Миколою Макаром, представником Асамблеї в Івано-Франківській області. У соціальній роботі Марії допомагає її вже дорослий син Віктор, економіст-кібернетик. Він закінчив Прикарпатський національний університет імені В. Стефаника, але поки роботи за спеціальністю не має.

“Я не написала книжку, не побудувала будинок, але світ людей з вадами зору в якійсь мірі й змінила!” – щиро свідчить Марія. І це дійсно так. За сприяння міського голови Івано-Франківська Віктора Анушкевичуса, і не без допомоги цієї невтомної жінки, на перехресті вулиць поблизу колишнього гуртожитку встановлено звуковий світлофор, металеву огорожу, вимощено бруковану доріжку до цехів виробництва.

Люди тут заспокійливо втішаються такими зручностями… Але їх так мало! Машини продовжують паркувати на тротуарах, особливо біля сусіднього кафе “Титаник”, де дорога настільки скалічена, що й здоровій людині по ній не пройти. До поліклініки № 1, за якою закріплені мешканці цього будинку, не добратися, бо поруч побудували храм, а для тротуару місця вже не знайшлося. Машини і тут їздять як їм заманеться. Про дороговкази для незрячих й мови немає! Утім, був один такий приклад… Огороджена яма, яку викопали для якихось потреб і про яку забули, справді дещо допомагала незрячим людям орієнтуватися. Зараз і цього “орієнтиру” немає – яму засипали.

Біля входу до будинку для незрячих стоїть поламана лавка. Багато людей вже поранилися об її гостряки. Біда свого часу не оминула й Марію. Пізньої пори поверталась вона додому, зачепилась за зламані металеві рейки, впала і зламала руку. Так, тоді приїжджали люди з комітету доступності, все зафіксували, обіцяли виправити становище. Пройшло багато часу, але й досі лавка поламана. Мешканці полагодити її не в змозі. Виходить, знову й знову треба йти у верхи, аби не давати спокою тим, хто покликаний на служіння людям, і має його все виконувати належно.

…Вона попри все хотіла відчувати тепло. І як важливо, коли воно таки надходить. І не лише від сонця, а й від людей.

Ольга Шкрупська

Фото автора

“Киевский вестник”