Жінка-переможниця

Завтра в Сочі стартують XI зимові Паралімпійські ігри, у яких запланована участь і спортсменів від нашої країни. Заслужений майстер спорту з лижних перегонів і біатлону Світлана Трифонова, котра стояла біля початків інвалідного спорту в Україні та однією з перших українців здобула на Паралімпіаді срібні й бронзові медалі, цього року має вести огляд ігор на Першому Національному. Свій шлях у великому спорті Світлана вже завершила, і торік стала першою й поки що єдиною на пострадянських теренах телеведучою на інвалідному візку.

Сьогодні Світлана власним прикладом допомагає людям повірити в себе, радіє першим спортивним досягненням синів і, як кожна українська жінка, дуже переймається в цей складний час долею нашої країни.

Випробування для міцної родини

Світлана Трифонова народилась у Кривому Розі на Дніпропетровщині, була найменшою з чотирьох сестер у шахтарській родині. Росла активною дитиною, захоплювалася співами, гімнастикою і мріяла стати актрисою, та доля вирішила інакше.

– Біда підкралася непомітно, – розповідає спортсменка про найтяжчий період свого життя. – У восьмому класі я почала помічати, що ніби розучилася бігати. Якщо до того мене не могли наздогнати навіть найспритніші хлопці, то тепер наздоганяли дуже легко. Ніякого болю чи інших симптомів хвороби не відчувала, то й вирішила, що просто треба більше робити зарядку. Лише коли стала змінюватися хода, це зауважила моя мама та забила на сполох.

На питання, чому опинилася на інвалідному візочку, Світлана відповідає, що стала жертвою медицини. Якби правильний діагноз поставили вчасно, вона, найпевніше, могла б ходити. Але тоді, у вісімдесятих, лікарі не помітили пухлини хребта, списавши все на спадкове неврологічне захворювання.

– Медики жахали мою сім’ю тим, що мені може відібрати й руки. А якось мама із сестрою прийшли додому з червоними очима. На моє запитання тоді відповіли, що довго чекали на автобус на зупинці, то й обвітрили очі. Згодом я дізналася, що вони того дня дуже плакали, адже після консультації один з найповажніших лікарів міста сказав їм: «Усе, що можу для вас зробити, – направити Світлану до будинку інвалідів».

Від посиденьок – до справи

Проте сім’я Трифонових не збиралася здаватися, хапаючись за найменшу надію на одужання доньки. Після складної операції, коли пухлину нарешті видалили, ще сподівалися на те, що Світлана зможе підвестися на ноги. Заходи з реабілітації мама з донькою робили і вдома, і в санаторіях, де дівчина познайомилася з такими ж, як вона, людьми на візочках.

– Виявилося, що з деякими відвідувачами санаторію ми жили в одному місті, на сусідніх вулицях. Тоді почали спілкуватися, ходити одне до одного в гості та разом розв’язувати спільні проблеми. Адже на той час ми й гадки не мали про свої права або, скажімо, про те, що можемо безкоштовно отримати візочок. А потім написали листа до однієї з телепередач, у якому розповіли, що мешкаємо у Кривому Розі й не маємо приміщення для міського фізкультурного клубу інвалідів, – згадує Світлана Трифонова, котрій друзі довірили відповідальну місію зі складання тексту листа. Його уважно розглянули на телебаченні, а згодом керівництво міста виділило для людей з інвалідністю доступне приміщення, у якому до сьогодні функціонує спортклуб.

У десятці найкращих спортсменів світу

1991 року в Радянському Союзі активно розвивався інвалідний рух, і Світлану (єдину жінку з 8 учасників) обрали для участі в супермарафоні на спортивних візках Москва–Київ–Кривий Ріг. Пробіг тривав 21 день, його учасники подолали 1400 км.

– Це був такий пропагандистський захід, метою якого було показати, що в Союзі також є інваліди, котрі можуть витримувати складні випробування і є насправді дуже сильними людьми. Це був потужний поштовх і для самих спортсменів, і для всіх тих, хто бачив нас у новинах і, можливо, поступово змінював своє ставлення до людей з обмеженими можливостями.

Саме для участі в цьому супермарафоні спортсменам видали спортивні перегонові візки, що дало змогу й надалі брати участь у міжнародних змаганнях. Світлану почали запрошувати за кордон, і прізвище українки Трифонової з’явилося на шпальтах світової преси, де її визнали однією з десяти найкращих спортсменок-візочниць. Світлана також була серед перших спортсменів, котрі представляли Україну на Паралімпійських іграх в Атланті 1996 року. Загалом вона взяла участь у шести Паралімпіадах, ставши багаторазовою срібною та бронзовою призеркою, кавалером ордена «За заслуги» II і III ступенів та ордена княгині Ольги.

– Але найціннішим для мене завжди був сам процес підготовки до змагань, коли прагнеш досягти якнайкращого результату. І що важче дається перемога, то вона солодша. Тому мені сьогодні дещо складно зрозуміти нашу молодь, яка прагне отримати насамперед матеріальну винагороду. Ми ж починали працювати лише на ентузіазмі, коли і спортсмен, і лікар, і менеджер були в одній особі: самі собі і спонсорів шукали, і вітаміни призначали, а призи були тільки пам’ятними. І завдяки цьому голому ентузіазму ми піднесли інвалідний спорт в Україні.

Перша телеведуча на візочку

Утім Світлана Трифонова – не лише успішна спортсменка. Вона ще й щаслива дружина та мати двох синів, яких народжувала в перервах між змаганнями, руйнуючи стереотип про те, що великий спорт обмежує жінку в особистому щасті. З майбутнім чоловіком, також спортсменом, її познайомили спільні друзі. Тоді автогонщик з Києва був у захваті від життєвого запалу та наполегливості Світлани, і поступово приятельські стосунки переросли у справжню сім’ю.

– Насправді в мене був період у житті, коли сказала собі: ніякого особистого життя в мене бути не може, хоча й відчувала, що подобаюся чоловікам, – звіряється Світлана. – Певно, це був страх перед майбутнім розчаруванням. Хоча зараз я кажу всім жінкам, які не можуть ходити або мають певні комплекси: не бійтеся поринати в закоханість! Якщо сьогодні вам добре, сміливо насолоджуйтеся цим дарунком долі. І байдуже, хто та що про вас подумає.

Перед знайомством з батьками майбутнього чоловіка Світлана дуже хвилювалася. Тим паче що він вирішив зробити їм «сюрприз» і без усіляких попередніх розмов просто заніс свою наречену на руках до їхньої квартири на четвертому поверсі. Звісно, батьки спершу були ошелешені вибором сина, але з народженням онуків змінили своє ставлення до невістки. Нині хлопці вже самі приносять Світлані кубки з різних спортивних змагань, і вона, як будь-яка мама, вельми пишається своїми синами.

А торік спортсменку запросили вести на Першому Національному соціальний проект «Життя на рівних», де вона вже як телеведуча порушує пекучі проблеми людей з обмеженими фізичними можливостями. Щоденний огляд Паралімпійських ігор у Сочі має вести на каналі також Світлана Трифонова. Хоча нинішні події й можуть змінити телепрограму каналу. «Ми всі переживаємо сьогодні за Україну, і цими днями напевно немає нічого важливішого за її майбутнє», – зазначає багаторазова паралімпійська призерка.

Ми ж хочемо побажати і Світлані, і всім жінкам напередодні 8 Березня, аби їхнє жіноче щастя ніколи не затьмарювалося страхом за свою родину та дітей. Миру всім нам…

Дарина Чугаєвська

“Вечірній Київ“