Як не падати духом — навчать ті, у кого не все так добре, як у вас…

Олена Котюк цього року закінчує 9-ту школу. У неї — лише відмінні оцінки, а стіни її кімнати увішані щорічними похвальними листами, дипломами за участь у творчих конкурсах та за перемоги у спорті. У дівчини — унікальна пам’ять та бойовий дух, який із першого дня життя загартований важкою хворобою — ДЦП. Хтозна, чи було б у неї стільки перемог, якби не те, що усі звикли називати фізичною вадою. Втім, спілкуючись із Оленкою, розумієш: вада — це коли у тебе все добре зі здоров’ям, а ти нарікаєш на відсутність грошей чи нової сукні. А такий характер, як у Олени — це скарб її душі і приклад для усіх.

Наша розмова відбулася після чергової перемоги Олени — на кубку області з армреслінгу серед інвалідів, з нагоди Міжнародного для людей з обмеженими можливостями, де вона здобула почесне 2 місце. Це вже не перша перемога, усіма ними Олена завдячує тренерам Ігорю Селіхову та Геннадію Данюку з клубу «Фенікс», котрі дають віру у себе своїм вихованцям. Сильний дух дівчини відчутний в усьому. У тому, як вона посміхається, як не без проблем добирається на тренування, чи скільки зусиль докладає, аби просто сісти на тренажер чи стати на бігову доріжку. Це потрібно, «щоб тримати форму» — усміхається дівчина. А ще у неї, як у справжньої красуні, багато різних пасків та інших красивих жіночих «фішок». Кажу: «То ти, Оленко, модниця!» А вона знову усміхається: «Як же без цього?!».

Дівчині важко писати, бо у неї не працює права рука і дуже погано працює ліва. Навіть декілька речень — це справжній подвиг, але усі 11 шкільних років до неї приходять додому вчителі, і вона — єдина відмінниця у класі! Зараз Олена мріє успішно скласти ЗНО і здобути фах психолога. Вона є надзвичайно цікавим і комунікабельним співбесідником. Щоправда, одного разу це стало її помилкою: коли на вулиці вона заговорила з чоловіком, котрий представився, як «батько, у якого донька — теж інвалід», а потім… поцупив у дівчини мобільний телефон.

Я дуже хотіла дізнатися, про що ж мріє ця щира дівчина? Вона відповіла не так, як здорові та успішні в цілому люди. Сказала, що усі її найбільші мрії вже здійснилися. Одна з них — поїздка у кримський дельфінарій, де спеціалісти, разом із дельфінами, займаються з хворими на ДЦП. А найбільше Оленка запам’ятала дельфіна Цезаря, котрий смикав її за косички і шнурки на купальнику, а ще аплодував, коли вони прощалися. До речі, цю світлу мрію реалізувала її подруга Інна Мельник, котра теж пережила страшну хворобу, і свого часу була прикута до ліжка… Такі люди особливо заслуговують на щиру подяку — вони самі «викарабкалися», а тепер допомагають іншим.

Олена відвідує недільну школу, плете з бісеру, піднімає 5-кілограмові гантелі, їздить на екскурсії, пише статті на духовну тему, має багато друзів у мережі. Кожен її день — активний і насичений, щоб не було часу на сумні думки. Вона не зізналася мені, що хотіла би, напевно, більше уваги від своєї школи, чи однокласників. Проте очевидно, що ця дівчина могла би стати яскравим прикладом для багатьох своїх однолітків — як треба ніколи не здаватися, йти вперед і цінувати те, що маєш.

Юлія Климчук

Фото Сергія Щурука та з архіву Олени Котюк

Новоград-Волинський

«ЗВЯГЕЛЬ»